Спаська Лідія

Спаська Лідія

1910 5 квітня - народилася в Умані.
1911 - переїхали в батьківський маєток в с.Гачиці неподалік містечка Ківерці, Луцького повіту.
1927 - закінчила Луцьку жіночу гімназію.
1927 - 1929 - навчалася у приватній мистецькій школі Крижановського у Варшаві.
1931 - після смерті матері, приїхала в Париж де прожила чотири роки. З-поміж численних студій Лідія обрала Академію малярства і скульптури Рудольфа Жульєна.
У церкві Святого Сергія Радонезького художниця знайомиться із сестрою Іоанною (в миру - Юлією Миколаївною Рейтлінгер), яка навчить її темперної техніки іконопису, зі священиком і філософом Сергієм Булгаковим, який заснував у Парижі інститут богослов’я. Його студент Василь Спаський невдовзі стане нареченим Лідії. Черниця Матір Марія (в миру - Єлизавета Кузьміна-Караваєва), прихистила художницю в гуртожитку для емігрантів.
1935 - повернулася в батьківський маєток у селі Гавчиці. Невдовзі, 1936 року, народився син Микита.
1943 - художниця з родиною деякий час мешкала у колежанки по гімназії Віри Огібовської-Ельберт у будинку Пузини, неподалік замку Любарта в Луцьку.
1947 - на запрошення брата, вона поїхала жити в Остріг.
1952 - Лідія Спаська отримала від місцевого музею замовлення намалювати картину «Повстання в селі Новомалині 1905 року».
1999 - в Художньому музеї Луцька експонувалася персональна виставка художниці: «У пошуках добра, краси, гармонії», де було репрезентовано 65 творів живопису, графіки та іконопису.
15 серпня 2000 - художниця померла, її поховали в села Муравище на Ківерцівщині.
Основні твори:
- портрети спадкоємця російського престолу Великого князя Кирила Романова
- портрет дочки і онуки композитора Сергія Рахманінова
- "Повстання робітників у селі Новомалині 1905 року" 1952.
- «Битва з татарами під Острогом 1578 року»
- «Северин Наливайко в Острозі»
- «Повстання острозьких міщан проти княгині Анни Алоїзи Ходкевич 1636 року».
- «В’їзд Богдана Хмельницького в Острог у грудні 1648 року»
- для сільської церкви с. Дермань, створила картину «Голгофа» та ікону Петра і Павла, на замовлення цього ж священика Сергія Кульчицького, який переїхав служити на північ Росії, Лідія Іванівна розписувала церкви в Архангельську, Мурманську, Великому Устюзі. Тамтешній архієпископ Гавриїл запропонував їй написати ікони для соборів в Астрахані і Ташкенті.
- «Образ помираючого на хресті Спасителя («Розп’яття»), вівтар костелу Успіння Діви Марії в Острозі.
- «В’їзд Господній в Ієрусалим» та «Нагорна проповідь Ісуса Христа» у Свято-Троїцькому соборі в Луцьку.
- розписи 150 кв.м в храмі Святого Феодосія Чернігівського в Луцьку. 56 образів святителів, апостолів, ангелів, архангелів.. та 8 багатофігурних композицій.
- портрет архітектора Володимира Леонтовича

Спаська Лідія Іванівна. Микола Бендюк

Спаська Лідія Іванівна. Вона народилася в день святої Лідії - 5 квітня 1910 р. в містечку Умані, прославленому своїм незвичайним парком. Дитинство майбутньої художниці пройшло в батьківському маєтку в селі Гавчиці (Муравище) недалеко від Ківерець Луцького повіту. У будинку завжди панувала атмосфера доброти, злагоди та взаєморозуміння.

У вісім років, після смерті батька, дівчинка вступила до Луцької гімназії. Сім'я поселилась у батьківському будинку, що знаходився в центрі міста. У Луцькій гімназії Лідія робила перші кроки в малюванні. Помітивши в дочки неабиякі здібності, мати знайшла кошти, хоч як не було скрутно сім'ї без батька, щоб Лідія продовжила свою художню освіту у Варшаві. Там, у приватній художній школі імені Крижанівського, її вчили визначні польські майстри. Особливо запам'яталися художник Нартовський, що викладав акварель, та професор Слупський, директор школи, який викладав малюнок.

Новою сходинкою в художній освіті дівчини став Париж. Вона приїхала сюди після смерті матері, отримавши невелику спадщину, в 1931 р. і прожила тут 4 роки. Париж називали містом художників. «Багатство життя», так характеризує Лідія Іванівна паризький період.Тут художниця освоювала техніку олійного живопису. У Парижі вона зустріла давню приятельку своїх братів Катерину Шидловську, відому польську художницю Ванду Ревську, а також багатьох нових друзів. У церкві Святого Сергія Радонезького вона познайомилась з сестрою Іоанною (Юлією Миколаївною Рейтлінгер), яка навчила її темперної техніки іконопису, з священиком Сергієм Булгаковим, відомим філософом-богословом, який, емігрувавши до Парижа в 1923 р., заснував тут інститут богослов'я, з студентом цього інституту Василем Спаським, який невдовзі став її нареченим. У Парижі доля звела художницю з незвичайною жінкою – Єлизаветою Кузьміною-Караваєвою, відомою в історії під своїм чернечим іменем Матері Марії, з композитором і музикантом Сергієм Рахманіновим, філософом Федотовим, професором Ільїним.

У 1935 р. Лідія Іванівна разом зі своїм нареченим Василем Спаським назавжди покидає Париж і повертається на Волинь, де продовжує займатись улюбленою справою. У 1936 році народився перший син Микита. Однак у 1939 році радянська влада націоналізувала батьківський маєток і відібрала будинок в м. Луцьку, що змусило сім’ю Спаських переїхати в Дубно.

Чимало тривог довелося пережити художниці в роки війни. На початку літа 1943 р. їй довелося разом з чоловіком та маленьким сином переїхати жити в Луцьк. А через два місяці вона разом з дитиною і чоловіком, чекаючи другу дитину, пішки переходить у Дубно до своєї сестри Марії. Виявилось, що будинок сестри зруйнований бомбою, тому довелося поселитись у сусідів. На початку лютого 1944 р., після народження другого сина, Лідію Іванівну ледь не вивезли до Німеччини прямо з пологового будинку. Тільки щасливий випадок врятував її та дитя. Щоб уникнути вивезення до Німеччини, довелося ховатися по селах і хуторах. У березні 1944 року, після звільнення Дубенщини, пішов у діючу армію чоловік. Через рік вона отримала лист командира, у якому повідомлялося, що він загинув у районі Ельбінга і похований на східній околиці селища Темирандоф. Лідія Іванівна залишилась одна з двома маленькими синами без ніяких засобів до життя і без притулку. Адже будинок сестри був зруйнований бомбою, а сама сестра з чоловіком виїхали в Чехію. Батьківські будинки в селі Гавчиці і Луцьку були націоналізовані. Брат покликав її переїхати до Острога, написав, що тут є музей, у якому може знадобитися її професія живописця. Так на драматичному роздоріжжі життя, у кінці сорокових років, доля привела Лідію Іванівну в тихе провінційне місто Остріг.

По приїзді др Острога, художниці замовили намалювати 60 копій з портретів Леніна і Сталіна для шкіл міста та району. На замовлення місцевого музею робить копії з картин відомих художників України – І. Їжакевича, В. Касіяна. Але таке копіювання, хоча і виконане на високому рівні, не давало розвитку майстерності художниці. Проте вона бралася за цю роботу, щоб заробити на хліб і утримувати дітей.

Щоб якось протистояти навалі атеїстичного виховання, щоб виховати своїх дітей віруючими, у 1956 році Лідія Іванівна поїхала до надзвичайно мудрого і доброго священника отця Іоанна, який жив у маленькому селі Глухівці між Козятином і Бердичевом. У подарунок для нього вона намалювала копію ікони Володимирської Богоматері і отримала від нього замовлення намалювати багато ікон у церкви, у яких він правив. Невдовзі після цього давній знайомий їх сім’ї отець Сергій Кульчинський зустрівся з художницею в Острозі і запросив її в село Дермань, де для церкви вона написала Голгофу та ікону Петра і Павла. На замовлення того ж отця Сергія, який переїхав на північ Росії, Спаська розписувала церкви в Архангельську, Мурманську, Великому Устюзі. Саме там Лідія Іванівна познайомилась з архієпископом Гавриїлом, який запросив її написати ікони для соборів в Астрахані, Ташкенті. Після цього розписувала Покровську церкву в Києві, де створила композиції «Покладання до гробу», «Воскресіння» та майже всі ікони для іконостасу. У рідному Луцьку Спаська повністю розписала Свято-Феодосіївський храм, щоправда ця титанічна праця почала нищитись земляками одразу після смерті авторки. І лише завдяки самовідданій праці художників-реставраторів Волинського краєзнавчого музею унікальний модерний розпис церкви було врятовано. Цій темі присвячено виступ завідувача реставраційною майстернею Волинського краєзнавчого музею Анатолія Квасюка. У квітні 1999 року в Художньому музеї Луцька експонувалася виставка „У пошуках добра, краси, гармонії”, де було представлено 65 творів живопису, графіки, іконопису Лідії Спаської. Це лише незначна частка великого доробку художниці, з якою вона повернулась у місто свого дитинства і юності. 10 робіт з виставки авторка подарувала острозькому музею.

Лідія Іванівна неодноразово нагороджувалася грамотами та дипломами. У 1953 році художниця була нагороджена Грамотою Української республіканської Ради профспілок за участь в огляді робіт самодіяльних художників. 1957 року на фестивалі молоді Рівненської області в Києві за панно «Ленін з нами» художницю нагороджено дипломом l ступеня. У1961 році вона отримала диплом Всесоюзної виставки робіт самодіяльних художників. За постійну участь у районних і обласних виставках художниця неодноразово нагороджувалась грамотами і грошовими преміями Рівненського міськвиконкому, Рівненської обласної Ради, обласного управління культури, обласного міжспілкового Будинку самодіяльної творчості та районних партійних і комсомольських організацій.

15 серпня 2000 року Лідія Спаська померла і похована в Гавчицях

Микола Бендюк

Спасіння ікон Спаської. Ніна Романюк

Спасіння ікон Спаської.

Розписи відомої луцької художниці Лідії Спаської нищать її земляки.

У кожного храму, як і в людини, своя доля. І часом якась випадковість може зле пожартувати навіть із ним, витвором душі і рук людських, так, як сталося це зі Свято-Федосіївською церквою у Луцьку. Ця дещо незвична в архітектурному розмаїтті міста церква на вулиці Володимирській не має ще і ста літ. Колишній солдатський храм виріс на місці цвинтарної каплички у 1906 році і, як належить храмові військовому (фундатором його був військовий лікар Костянтин Василевський), вирізняється саме своєю простотою і органічно вписується в «інтер'єр» старовинного цвинтаря, де ще й досі проводять поховання, створюючи довершений історичний комплекс. Свято-Федосіївську церкву ніколи не балували великою розкішшю, а в післявоєнні роки взагалі перебувала вона в занепаді. Дякувати, храм не згинув у вихорі атеїстичної кампанії, а під його склепіннями відразу по війні молилися переселені з Холмщини українці, віддавши сюди на зберігання свої святині, порятовані із знищених поляками українських храмів Холмщини. Окрім того, йому судилося стати єдиним храмом, який розписала жінка. Це - відома українська художниця Лідія Спаська.

На той час (а було це на початку 70-х років уже минулого століття) ім’я Лідії Спаської не було відоме широкому загалу ані в Україні, ні тим більше в СРСР. Вона практично не виставлялася, хоча твори її, особливо портрети та пейзажі, історичні полотна гідні були столичних експозицій. Колишня учениця Варшавської школи живопису, випускниця Паризької академії Жюльєна (навчалася там з 1931 по 1935 рік), Лідія Спаська у 50-х роках працювала в Острозі в місцевому музеї художником. Саме тут, завдяки братові, вона з двома синами знайшла у повоєнні роки прихисток. Жінка дивовижної сили волі й непростої долі, вона пройшла свій складний і самобутній шляху мистецтві. Подумати тільки-після Парижа, після блискучого товариства, де вона, молодий початкуючий художник, писала портрети відомих людей (серед них спадкоємця російського престолу Кирила Романова, членів родини композитора Сергія Рахманінова та ін), вона у 1935-му році із нареченим повертається на рідну Волинь, поселившись у родинному маєтку неподалік від Луцька, де пройшло її дитинство. Переживши перші радянські репресії, війну, втрату чоловіка, залишившись без нічого із двома маленькими дітьми, ця жінка вистояла і знайшла опору в мистецтві та вірі.

Із середини 50-х років свій талант художника Лідія Спаська спрямовує у не зовсім традиційне русло-вона почала розписувати храми. І, напевне, у цьому знаходила мужність достойно жити з вірою та в гармонії зі своєю совістю. Зрозуміло, цим вона закрила собі дорогу до офіційного визнання-іконописцям нічого було робити у лавах радянських художників. Лише у 90-х роках ім'я Спаської почала відкривати Україна. Чимало зусиль доклав до цього колишній завідувач художнього відділу Волинського обласного краєзнавчого музею Микола Черенюк. Він організував першу персональну виставку Лідії Спаської у Луцьку в 1999 році, підготував низку статей про художницю в різні українські видання. На відкритті виставки побувала й сама художниця, якій ішов уже 90-й рік. Але ще й у такому віці вона не випускала з рук пензля, написавши ікони для новозбудованої церкви у ії рідному селі Гав-чиці на Волині.

Спаська віртуозно володіла різними жанрами живопису, їй однаково легко давалися графіка, акварель, пастель, олійний живопис. Та найпотужніший пласт художньої спадщини, що не підвладний ніяким ідеологіям і часові, який залишила художниця, - це ікони та церковні розписи. Вони прикрашають собори Астрахані і Ташкента, церкви Архангельська, Мурманська, Нальчика, Білорусі і звичайно, Києва та Волині.

І саме в рідному Луцьку їй судилося повністю розписати храм. Це була Свято-Федосіївська церква. Художниця мала на той час уже шість десятків літ. На цю нелегку навіть фізично справу (спробуй-но полазити по риштуваннях храму в такому віці!) художниця отримала благословення архієрея. Вона розписала 150 квадратних метрів церковних стін, створила 56 образів святих, апостолів, ангелів, архангелів, херувимів, 8 багатофігурних ком-позицій. І не просто розписала, а повністю втілила свою художню концепцію оздоблення храму. Вишуканий колорит, відчуття простору та глибини, психологізм образів - це те, що притаманне було художниці і що відчувається відразу, коли заходиш у Свято-Федосіївську церкву. Тут не побачите сліпого копіювання відомих біблейських сюжетів, традиційних облич. Кажуть, чимало облич художниця писала з реальних людей, особливо місцевих дітей.

- Сюди, у Свято-Федосіївську церкву, треба приводити учнів з художньої школи. Тут є чому навчитися. Фактично це храм-музей, - вважають художники-реставратори Волинського музею ікони Олена Романюк, Леся Обухович і Анатолій Квасюк, які реставрували церковні розписи Лідії Спаської у 2001 році, рятуючи їх від знищення.

Дивно, але ця титанічна праця художниці почала нищитися «вдячними земляками», коли не минуло й року, як Лідія Спаська відійшла в інший світ. 15 серпня 2000 року художниці не стало, а вже навесні 2001 -го у храмі розпочалися ремонтні роботи. Вони були необхідні, бо церква 30 літ не ремонтувалася. На початку 90-х прихожани спробували дещо «освіжити» ікони, помивши їх миючим засобом «Спейз» та розчинниками, завдавши непоправної шкоди розписам, що потьмяніли від часу і кіптяви свічок. Але ж не настільки, щоб мити їх, як брудну підлогу! Ремонт почався із .. .здирання до штукатурки авторського шару живопису та замальовування ікон. «Художники»-самоучки вирішили у такий спосіб освіжити церкву, як вимагала цього релігійна громада (церква належить УПЦ, Київський патріархат). Дякувати, художники та громадськість міста забили тоді у всі дзвони і ремонтно-реставраційні роботи припинили. Хоча по-варварськи було знищено чотири ікони на колонах, вівтарну частину, пошкоджено бокові композиції у нішах біля вівтаря. Прихожан та священиків вдалося переконати, що Свято-Федосіївська церква та розписи Лідії Спаської є історико-культурною цінністю не лише Луцька, а й України і що реставрувати и без консультацій професійних художників-реставраторів неприпустимо. Тим більше, що Луцьку щодо цього пощастило - тут функціонує єдиний в Україні музей ікони, де працюють реставратори з великим досвідом роботи - вже згадувані Анатолій Квасюк, Олена. Романюк, Леся Обухович. Саме вони і взялися у липні 2001 -го року рятувати знищені розписи Спаської, сантиметр за сантиметром відновлюючи і повертаючи до життя ці твори сакрального мистецтва.

Набагато складніше пояснити старій бабці, що ікони в її церкві-це твори мистецтва, що належать вони пензлю відомої української художниці, що сюди, у церкву, можуть приїздити екскурсії (а пропозиція включити Свято-Федосіївську церкву в туристичний маршрут була), значить, і церкві якась копійчина перепадатиме. Для цього є церковна рада і настоятель храму. Коли художники їм це пояснювали - ніби все всі розуміють і погоджуються. І тут же з благословення церковної громади замальовується ікона Спаської «Спас Нерукотворний», проводиться некваліфікована реставрація, що веде до нищення ікони «Явлення Христа». Нехтуються всі застереження, що церква стоїть на державному обліку як новоявлена пам'ятка культури і перебуває під охороною держави і що безконтрольне проведення реставраційних робіт неприпустиме.

Як виявилося, Свято-Федосіївській церкві просто не пощастило бо за алфавітом вона у списку пам'яток культури, які мали внести до реєстру, значилася аж наприкінці. І коли ці списки друкувалися, вона або не помістилася на аркуші чи просто не додрукувалася - невідомо. Хоча у спискові тому була, а ось як звідти зникла - невідомо. І саме це тепер може відіграти фатальну роль для храму та особливо для розпису Лідії Спаської. Бо згідно із Законом України «Про охорону культурної спадщини», письмовий дозвіл органу охорони культурної спадщини на ремонтно-реставраційні роботи видається тільки для пам'яток культури. Оскільки Свято-Федосіївська церква завдяки якійсь прикрій помилці не є такою, то виходить, роботи там може проводити на власний розсуд церковна громада. На щастя, є одне «але». Усі новоявлені пам’ятки культури, згідне з цим законом, теж перебувають під охороною держави до занесення їх до державного реєстру. Власне, сам храм як архітектурна споруда на статус пам’ятки культури претендувати не може. Так пояснили мені в обласному управлінні містобудування та архітектури, при якому діє відділ історичних пам’яток. Бо у нас на Волині є набагато старіші церкви, ніж Свято-Федосіївська, і не всі вони взяті на облік. А ось розписи у церкві. пам'яткою живопису, але цим уже зймається інша структура -відділ охорони пам'яток історії та культури при обласному краєзнавчому музеї. Як пояснив його завідувач Петро Ходань, Свято-Федосіївська церква є новояаленою пам'яткою й автоматично охороняється законом до взяття її на облік. Просто треба належним чином дотримуватися цього закону. Художники-реставратори разом із Ходаном склали у лютому цього року акт-обстеження ремонтних робіт у Свято-Федосіївській церкві, в якому зафіксували всі помилки, допущені при нефаховій його реставрації, і поставили питання про взяття пам'ятки під охорону. Зважаючи на. те, як повільно нині це робиться, залишається сподіватись, що за цей час талановиті розписи Лідії Спаської не будуть повністю зішкрябані сучасними «знавцями» сакрального мистецтва.

історія зі Свято-Федосії&ською церквою ще раз переконує в тому, що охороною культурної спадщини повинна займатися одна державна інституція, щоб не було подвійного підпорядкування, бо в кількох няньок дитя завше без ока. Така державна служба охорони культурної спадщини діє в Києві, Львові, Харкові.

Щодо пам'яток сакрального мистецтва, якими так багата Волинь, в області має діяти міжконфесійна комісія, що регламентуватиме всі ремонтні роботи в церквах, які не можна проводити без оцінки та консультацій спеціалістів. Цієї думки дотримується завідувач реставраційної майстерні Волинського краєзнавчого музею, художник-реставратор Анатолій Квасюк, який у Музеї волинської ікони проводить наукову і висококваліфіковану реставрацію найдревнішоі ікони України - ікони Холмської Богоматері, подарованої музеєві лучанкою Надією Горлицькою, родина якої переховувала й оберігала православну святиню всі десятиліття після депортації українців з Холмщини. Його як художника і як громадянина не може не хвилювати, що заради долара нині люди ідуть на все, варварськи знищуючи нашу історію.

- Вандалізм, який чиниться, просто жахає. За всі роки радянської влади менше завдали шкоди, ніж зараз завдають сакральному мистецтву люди, які називають себе художниками. Чому в Польщі ксьондз не допустить до релігійних робіт у костелі кого-небудь, а тільки фахівця відповідним дипломом чи посвідченням? А у нас роботи, перед якими хочеться плакати, які є не лише високохудожніми творами, а й духовними, замальовують самоучки. У Жидичині, наприклад, «укріпили» ікону, вирізавши її по контуру й наклеївши на ДСП! Для простих людей-це прийнятний варіант реставрації. Часто ікони покриваються оліфою, щоб яскравіші були кольори. Люди, далекі від найменших нюансів живопису та реставрації, не знають, що після того, як оліфа проникає всередину, ікону реставрувати неможливо. Тобто вона знищена назавжди. Ось чому я вважаю, що шкода, якої малярі-самоучки завдали сакральному мистецтву, більша, ніж руйнування в епоху атеїзму.

На цю категоричність Анатолій Квасюк як реставратор із великим практичним досвідом має право. Сьогодні треба не говорити , а провести належний облік ікон у церквах і нову паспортизацію, що востаннє проводилась у 80-х роках. Ситуація наразі така, їда в амбарній книзі церкви просто записують назви ікон та їх кількість, без будь-яких описів. Такий «облік» створює проблеми і для самих священиків. Був випадок в одному із сіл Луцького району, коли прихожани після ремонту церкви звинуватили батюшку, що пропало кілька ікон. Він божився, клявся, плакав-люди не повірили. і тільки втручання художників-реставраторів порятувало священика-у них бугаї детальні описи ікон цієї церкви, і вже на документальних матеріалах громад довели , що це ті самі ікони, а не підробки. Просто після ремонту їх повісили не на тому самому місці, що і спантеличило людей . Так що священик довго молився за художників, що порятували його від сорому.

- А якби не було б тих описів? Хоча вистачає немало і підмін, і викрадень ікон. Коли немає належного контролю, зробити це неважко. Ось чому необхідно інспектувати кожну церкву і зробити фахову паспортизацію ікон, - вважає Анатолій Квасюк. - Подумати тільки: із Свято-Троїцького собору в Луцьку викрадено одну із найцінніших ікон, - Іверську Богоматір, яку прикрашали найкра-щі ювеліри Москви. Тільки на її окладі було 10 кілограмів срібла. Сто тридцять років вона була і зникла безслідно, і навіть зафотографована не була! Тобто нічого не залишилося, навіть фотографій нормальних. Дві ікони були викрадені з цього храму ще раніше. Не знайдено їх і понині. Залишився ще «Спас» - і есе. Чому в наших митників та прикордонників досі не має в користуванні спеціальних каталогів, до яких були б занесені фото найцінніших пам'яток історії, культури? Це полегшило б їм роботу в пошуках викрадених пам'яток. Ікони - це духовні раритети, в першу чергу, а потім уже художні. Намолені ікони мають величезну енергетику, дають потужний духовний заряд, і коли такі ікони з благословення церкви замальовуються чи нищаться, я цього зрозуміти не можу. Звідси випливає ще одна проблема - рівень освіченості священиків. Я вважаю, що в семінаріях мав би бути мистецтвознавчий курс, хоча б сакрального мистецтва. Священик має бути освіченою людиною, а не опускатися до рівня сільської бабці. Тим більше що є в нас у Луцьку такий унікальний музей-Музей Волинської ікони, де для освіти майбутніх священиків є чудові музейні експозиції.

Як не дивно, великого напливу семінаристів у виставочних залах музею поки що не спостерігається. Напевне, ще не відчувають такої необхідності. Хоча, за великим рахунком, це проблеми церкви. Та сакральне мистецтво - одна зі складових культурної спадщини нації, і належне її збереження та примноження - справа всіх. Хочеться сподіватися, що нещаслива випадковість для Свято-Фе-досіївської церкви не відіграє фатальну роль, і з допомогою луцької громади та місцевої влади розписи та ікони відомої української художниці Лідії Спаської будуть збережені для майбутнього.

Ніна Романюк.

Волинь

Ніна Романюк

Поміняла Париж на Гавчиці й Остріг. Віктор Вербич. 2010

Поміняла Париж на Гавчиці й Остріг.

Віктор Вербич. Сімя і Дім. 2010 №3

Цьогоріч минуло 100 літ із дня народження10 років від дня смерті Лідії Спаської - людини з непростою долею, художниці, яка намалювала ікони для десятків храмів усього світу.

Спаська (Лисяна) Лідія Іванівна народилася 5 квітня 1910 року в Умані. З 1911-го проживала в Луцьку та Гавчицях (1990 року це село об'єднали з Муравищем, що у складі Сокиричівської сільради Ківерцівського району на Волині). У 1927-му закінчила Луцьку жіночу гімназію. Упродовж двох років студіювала малярство у Варшаві (приватна мистецька школа імені Крижановського), відтак (1931 - 1935) - в академії Рудольфа Жульєна, що в Парижі. Після повернення з Франції жила в Гавчицях, Луцьку, Дубні, з 1947 року- 1 в Острозі. Найбільш яскраво талант митця втілила в іконописі та церковному розписі. | Померла 15 серпня 2000 року в Острозі. її поховано на кладовищі в селі Гавчиці.

Шанобливо говорячи про Умань, в якій народилася, своїм рідним вона завше називатиме невеличке волинське село Гавчиці неподалік від Луцька й Ківерців. Саме тут був батьківський маєток,тут художниця знайшла вічний спочинок.

Лідія' була восьмою донькою в сім’ї Лисяних батько (за фахом юрист),матір (гімназійний викладач географії) усвідомили покликання дитини як майбутньої художниці. Мистецтвознавець Ярослава Бондарчук, дослідник життєпису та творчості Лідії Спаської розповідає: «У будинку Лисяних завжди панувала атмосфера доброти, злагоди та взаєморозуміння. Батько художниці був надзвичайно доброю чуною людиною. Коли він помер, селяни плакали й казали, що такого пана, як він, ніколи не було й ніколи не буде».

Вроджена вразливість, намагання залишатися на самоті, залюбленість у природу формували вдачу майбутньої мисткині. А ще її любов’ю стане древній Луцьк, де навчатиметься в гімназії. Вона годинами могла вслухатися у тишу замку Любарта, вдивлятися випіки святих у Хрестовоздвиженські, Покровській, Феодосіївській церквах, Святотроїцькому соборі, слухати орган у костелі святого Петра і Павла. Відтоді Лідія сприйматиме світ у контексті історії.Це й засвідчать її перші маляпські спроби.

І хоч після смерті батька давалася взнаки матеріальна скрута, мати зробила все, аби Лідія продовжила мистецькі студії у Варшаві. У польській столиці дівчина остаточно переконалася, що вже не зможе жити без малярства. Тому й отримавши порівняно скромну спадщину, вона вирушить у світову столицю художників. Так тоді називали Париж.

«А світ тісний»,

- усміхатиметься Лідія Лисяна, коли на берегах Сени зустріне колежанок Ванду Ревську й Катерину Шидловську. Вдосконалюючи техніку олійного живопису в Академії Рудольфа Жульєна, вона стане завсідницею Лувру. Особливо поціновуватимуть здатність волинянки писати психологічні портрети. Згодом 1989-го, згадуючи про паризький період своєї творчості, зауважить Миколі Руцькому, що в Академії Жульєна їй вдалося виплекати в собі «уміння зрозуміти й передати на картині душу людини, дихання природи».

Серед тих знакових постатей, з якими духовно зріднилася волинська мисткиня, - жінка, чиє ім’я закарбоване в історію як Мати Марія. Такії, Єлизавету Кузьміну-Караваєву, йменували в чернецтві. У 1945-му Матір Марію, з якою в церковці для емігрантів не раз молилася Лідія, розстріляють нацисти за участь у французькому Русі опору. Як спогад про цю унікальну особистість - малюнок пані Лідії: перед аналоєм молиться Мати Марія, а її син Юрій у білому вбранні вносить до храму велику свічу.

Духовною посестрою під час паризького життєвого етапу стала для Лідії Лися- ноїчерниця Іоанна (Юлія Ретлінгер), а духовним наставником - душпастир Сергій Булгаков, настоятель храму Сергія Радонезького. Він же й засновник ректор інституту Богослов'я. У цьому навчальному закладі вивчав теологію та філософію Василь Спаський, за якого Лідія вийде заміж 1935 року, вже повернувшись на Волині) А Париж залишиться для Лідії Спаської як місто-світ, що подарує незнищенні враже* ня про «багатство життя».

Під час воєнного лихоліття

Волинь наче перейме естафету духовно щедрого, багатогранного життя. Мешкаючи у батьківському маєтку в Гавчицях, подружжя Спаських налагоджуватиме господарство. тішитиметься народженням 1936 го первістка - сина Микити. Та майбутнє уже невдовзі перекреслить усі благі сподівання): внесе суворі корективи у наміри мисткині.

«Вересневі події 1939 року різко змінили її долю, - зауважує мистецтвознавець Тамара Левицька. - Перебуваючи під загрозою висилки до Сибіру, сім’я Спаських переховувалася в рідних та друзів. У 1941-му для Лідії почалися нові випробування. Від літа 1943 року вона деякий час жила у гімназійної подруги Віри Огібовської-Ельберт, яка мешкала в так званому будинку Пузинів, що біля Луцького замку».

Невдовзі, уже через два місяці, вони втрьох (разом із чоловіком Василем, сином Микитою) пішки прямують у Дубно, до Лідіїної сестри Марії. Однак будинок, де сподівалися жити, виявився зруйнованим бомбою. Тож довелося шукати помешкання в су® дів. А у лютому 1944-го, коли народився син Климко, їй просто дивом (разом із немовлям) вдалося врятуватися від вивезення до Німеччини. Та вже в березні Лідія востаннє побачила свого чоловіка. Василя призвуть до Червоної армії, він загине на фронті. |

Сама ж Лідія з 1947-го знайде прихисток в Острозі. Тут, у місті, де ще 1576 poкy постала перша українська вища школа, вона сповна реалізує свій талант художника. Звідти проляжуть її шляхи до «наглибших глибин» колишньої радянської імперії. У храмах, що вистояли всупереч атеїстичній орді, вона створеними образами утверджуватиме непохитність Христової віри.

«Воно будить душу...»

Коли 1998-го, за два роки до смерті, Лідія Спаська писатиме для Острозької академії Галшку Острозьку, у долі цієї страдниці виявлятиме свої печалі. Тому й навіть у портретній зовнішності, в погляді цієї жінки промовляє до нащадків вона, авторка полотна-екскурсу, полотна-візії.

Лідії Спаській, аби заробити дітям на шматок насущного, довелося по приїзді в Остріг навіть копіювати лики Леніна й Сталіна. І, звичайно ж, годі було уникнути морального самокатування - відтворювала образи слуг князя тьми, ненависників Бога та України. А після зустрічі в селі Глухівці зі священиком Іоанном Дубровським, з отцем Сергієм Кульчинським вона починає писати ікони. Спочатку - для храму в Дермані, згодом - для церков на півночі Росії: в Архангельську, Астрахані, Мурманську, Великому Устюзі. І, безумовно, розписи таких дорогих для неї святинь у Луцьку - Феодосіївської церкви та Свято-Троїцького собору («Нагірна проповідь», «В’їзд Господній у Єрусалим»); Покровської церкви в Києві.

А ще її ікони - у Курську й Нальчику, Ташкенті й Махачкалі, заокеанському Торонто, у храмах Острога, Гавчиць, Озера... Найбільш повно репрезентується малярська графічна творчість мисткині в Острозькому історико-культурному заповіднику, десять робіт вона встигла подарувати Луцькому художньому музею

Малярство

Розписи виконані в 1970–1972, 1985 рр. Церква Феодосія Чернігівського. Луцьк

Фото