Михайло Грушевський «ІЛЮСТРОВАНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ»

Житє державне

35. Галицько-волинська держава

Кн. Роман. Хоч як суздальські князї підкопували силу і значіннє київських князів і Київа самого, одначе їх пляни сповнили ся тільки по части, бо саме тоді як задавали вони останні болючі удари Київу. в українських землях зложила ся нова ііолїтична сила на заході. Вона хоч не обеднала цілої України, як Київ, але все таки бодай для західньоі України, тоді сильнїйшої й богатше залюдненої, продовжила самостійне державне житє ще більш як на столітє. А сотворив ту державу киязь Роман Мстиславович, внук звісного вже нам Ізаслава Мстиславича, київського улюбленця, князь володимирський (на Волини).

Він виступив на політичну сцену в тім часї, коли Київ уже сильно підупав, тому не старав ся здобути собі київського стола, як його батько Мстислав і дїд Ізяслав, а звернув очі свої на сусідню Галичину, де всевладне боярство вело боротьбу з синами Ярослава, чіпаючи ся їх родинних справ, непорядного семейного житя, то що Роман зайшов у зносини з боярами, і вони підняли повстаннє, вигнали свого князя Володимира, а на його місце покликали Романа (1189). Роман, покла-даючи ся на Галичину, вже думав, що й не потрібує володимирського князівства, і віддач брату. Одначе сим разом справа не пішла так легко, бо Володимир галицький звернув ся до угорського короля, просячи помочи, а Угорщина здавна вже простягала руки до Галичини, і тепе-рішнею оказією задумала покористувати ся для себе: угорський король пішов з Володимиром, нїби ведучи його на князівство, але зайнявши Галичину, всадив Володимира у вязницю. а в Галичі посадив свого

До тогож суздальські князі, потомки молодшого Мономаховича Юрия (“редки пізнійшої московської династиї), осївши ся на Поводжу, умисно старали ся ще більше підірвати Київ, щоб його князї не мали значіння, а їм щоб бути найпершими князями. Син Юрия Андрій, кори-стаючи з того, що князї на Україні пересварили ся, вмішав ся в їх сварки і в 1169 р. післав умисно своє військо на Київ, щоб його при тій нагоді яко мога знищити, і військо се, здобувши Київ, справді немилосердно знищило його: кілька день грабували місто, церкви, монастирі, не жалуючи нічого: забирали з церков ікони, книги, ризи, дзвони навіть здіймали, везли до себе, в північні краї; людей убивали й забирали в неволю, і потім в Київі Андрій умисно садовив князів незначних, аби його тим понизити. Пізнїйше, як на Україні трохи було утишило ся (в 1180-х роках) і головні претенденти на Київ-Святослав чернигівський і Рюрик Ростиславич (з Мстиславичів), поділивши між собою Київщину, стали жити в згоді, тоді знов брат Андріїв Всеволод умисно розсварив українських князів, напустив на Рюрика його зятя Романа і чернигівських князів і збив таку бучу, що знов Київ пограблено і знищено немилосердно (1203 р.), і коло нього звела ся така борня, що справді трудно було всидіти кому небудь в Київщині.

Після сього Київ упадає вже зовсім і пізнїйший татарський погром не богато доправив по тих домашнїх погромах. Упадало українське житє на Поднїпровю: Гей застогнав, братя, Київ тугою, а Чернигів напастьіни, Розлила ся туга по Руській землі, Печаль сильна тече через землі Руські — А князї самі між собою коромолу конали, А погані з побідою набігали на Руську землю — співав співець Слова о полку Ігоревім, бачучи той упадок.

Володимиру потім одначе удало ся втікти з вежі: нарізав собі з полотна полос та скрутив з них шнури; за помічю Нїмцїв і Поляків вернув ся він до в Галичини і тут люде, покуштувавши угорського пановання прийняли його радо. Він княжив спокійно до смерти, але як умер, Роман таки вернув ся до своєї гадки — заволодіти Галичиною. Бояре сим разом його вже не кликали: мабуть спробувавши його правління попереднього разу, не мали охоти кликати в друге, бо не хотів їм іти в лад Але Роман узяв помічне військо від своїх свояків польських князїв, і з ними року 1199 війшов у Галичину. Сим разом він був уже обережнїйший, не пускав з рук Володимира, і з часом, як иньші князї повимирали то що, цїла Волинь разом з Галичиною в 1230-х роках зєднала ся в руках Романових синів в одну велику, сильну, богату, обеднану державу, яка могла б притягнути й дальші українські землї, як би не ріжні перешкоди.

Для самого Романа була добра нагода взяти Київ в свої руки — під час тих усобиць, які заварили ся на Україні з Всеволодової інтриги. На Україні тодї, після того як Роман засїв у Галичі, покладали на нього великі надії, як на князя смілого, енергічного, удатного. Він прославив ся своїми побідними походами на Литву, що дуже докучала тодї північним українським землям, і на Половців. Про приборканнє Литви довго потім ходили ріжні оповідання; пізнійший литовський історик Стрийковський оповідає переказ, як то Роман, мстячи ся Литві, уживав литовських полонян.ників до тяжких робіт, до оранки, так що котрийсь Литвин, навчивши ся нашої мови, сказав приказку. яка потім задержала ся на довго: „Ой, Романе, Романе, лихим живеш, Литвою ореш! Про походи Романа на Половцїв ходили пісні, але їх тільки відгомони дійшли до нас. в тім родї як уривок в Галицькій літописи:

Кинувсь він на поганих як лев. Переходив їх землю — як орел. Сердитий був він як рись А хоробрий був він як тур... І губив їх — як крокодил.

В Галицькій землї, засівши вдруге, Роман звів велику боротьбу з боярством; сучасний польський літописець Кадлубек дуже сильними словами описує, як Роман забирав маєтки боярські, самих бояр убивав, мучив, і таку приказку мав: „не побивши пчіл, не їсти меду". Мабуть в тих оповіданнях Кадлубка про немилосердні вчинки Романа таки багато видуманого. Та між народом ся його сувора росправа з боярами в кождім разї збільшила тільки с.іаву Романа і любов до нього. Галицьке боярство занадто велику силу взяло в землї і користаючи з своєї власти, тїснило й кріпостило простий нарід, і не було на нього нї суда нї управи. Відказувано на пиху і жадність боярських верховодів, що держали великі дружини свої, заорали в свої руки всі уряди і не було на Їх нї якого страху. Князями вони умисно хотїли перекидати, аби в своїх руках держати всю управу. В Галицькій літописи, писаній з становища княжого, неприхильного боярам, повно нарікань на боярські інтриги, самолюбство, пиху. Цїкаво прочитати такий образок, як галицький верховод Доброслав їде через Галич до князя в одній со-рочцї, залишений такий, що й на землю не дивить ся, „Галичане ж огли коло стремени його". Тому вся прихильність і спочуте народу було по стороні Романа в його боротьбі з боярством.

Слава князя сильного, грізного, могутнього, який нікому не позволить його легковажити, пішла про Романа не тільки по всїй Україні, а й по сусїднїх державах: так відзивають ся про нього сучасні письменники грецькі, польські. І ся слава будила на Україні надїю, остатню надію, що от може таки в особі Романа виступає нарешті чоловік, який заведе лад на Україні, візьме о руки князїв й зробить кінець їх сваркам, положить кінець мішанням в українські справи постороннїм інтриганам, в тім роді як суздальський Всеволод, приборкає Половцїв і иньших ворогів, поладнає і направить розхитане до решти українське житє. Коли Роман пішов походом на свого тестя київського князя Рюрика на Київ, Кияне відступили від свого звичайного правила — не мішати ся в княжі усобиці; вони відчинили перед Романом ворота Київа.

Даниліови було тільки три. Василькови оден рік: управу поийня молода княгиня Розданова, оддала ся під опіку ії обопону угорського короля Андрія, приятеля іі союзника Романового. Угори, як ми знаіємо, вже здавна бажала пройти за Карпати та прилучити до себе українські землі закарпатські, галицькі, як держала вже підкаопатську, — Орську Україну. Тепер з проігепня Романової родини й її прихильників угорський королі- скористаз, щоб взяти на себе роліо ;верхника Галичини Він увів до Галича угорську залогу і прийняв титул .короля Галичини і Володимирії. Під його опікою мала правити в Галичині Романова княгиня іменем малих Романовичів.

Але придарлене Романом галицьке боярство стало поволУ підіймати голову, як не стало грізного князя. Бояри розпочали зносини з ріжними князями, що мали охоту "а галицький стіл, та стали накликати їх до Галича. Між ними визначали ся особливо сини Ігоря Святославича, героя славного „Слова о полку Ігоревім" За помічю бояр вони засіли в Романових землях, але також не помирили ся з боярськиМ самовільством. Вояое почали інтригувати проти них. а Ігоровичі те побачивши, задумали їх порізати: при якійсь пагоді удало ся Їм богато бояр побити — кілька сот, як каже літописець. Тоді недобитки боярські стравили на Ігоревичів Угріві захогіявши в сеої руки, повісили їх -подїя не бувала доти на Україні. бо зпичайно навіть під час повстань "шановано особу княжу. По її боярство завзяло ся не дати ніякому; князеви закорінити ся в Галичині й умисно почало перекидати ся князями- кликало одного і помагало йому засісти на столі княжім, а потім кликало иньшого, переходило на його сторону й змушувало попередньцго забирати ся.

Серед тих неустанних війн, змов і інтриг, в вічній трівозі й небезпецї виростали тим часом Романовичі. Нераз приходило ся їм потайки тїкати від ворогів з батьківщини, тиняти ся по чужих дворах, живити ся гірким хлібом вигнання. Але скрізь за молодими княжичами йшли вірні бояре їх батька, повні віри в велику будучність Романових дітей, і виховували їхв високім поважанню до свого імени й прав. І виростаючи Романовичі з незвичайною упертістю й витривалістю починають збирати свою „батьківщину, не падаючи духом ні перед. якими невдачами та перешкодами, немов бачили того паука, що шість разів падав з стелі, не можучи зачепити там свого павутиння, аж v семий раз зачепив, — і від нього навчили ся того завзятя.

Від польсько-угорської угоди володіли Романовичі Володимиром і насамперед тут стали міцною ногою: тутешнє боярство було їм прихильне, воно, як і людність, свято шанувало память Романа і міцно тримало ся його синів. Иньші князі волинські то повмирали, то замішали ся в галицьку завірюху і в боротьбі з Романовичами потратили свої волости. Перед 1230-м роком Романові сини вже володіли майже цілою Волинею і се давало їм велику силу. Опираючи ся на неї, вони від смерти Мстислава Удатного розпочинають серіозну боротьбу за Галичину з угорським королем і з ворожим галицьким боярством. Спочуте народу і тут було по стороні Данила: боярських верховодів не любили за кривди народні, за самоволю, за непорядки в управі. Народ, міщане тут не мали тої сили, як по декотрих иньших землях — віче було придавлене боярством; але при кождій нагодї люде, міста приставали до Данила і не раз перехиляли на його бік воєнне щастє. Незадовго і в Галичині стала вага перехиляти ся в сторону Романовичів. Заразом, ідучи за прикладом свого батька, вони пильнували розширити свою власть і на схід в сторону Київщини. В 1240 році, під час татарського нападу в Київі бачимо налисника Данилового. Вибираєть ся Данило на Київ і східню Україну і пізнїйше, розпочинаючи боротьбу з Татарами. Можна було сподївати ся, що зібравши свою Галицько-волинську отчину, Данило з братом заходять ся збирати і східню Україну, тим більше що були вони тепер значно сильнїйші від батька, бо володіли всїми волинськими землями, а князі в Східній Українї за чверть столїтя ще більше подїлили ся й ослабли. На перешкоді одначе стали Татари.

МИКОЛА АРКАС«ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСІ»

Період другий Самостійно-державний до року 1340.

Роман Мстиславич 1195-1205

Галицько-волинська держава не була вже державою усієї України, як Київ, а обнімала тільки Західню Україну: Землі Галицькі та Волинські. Початком її треба вважати той час, як Роман Мстиславич вдруге осівся в Галичу, по смерти останнього Ростиславича Володимира (найпевніш у 1199 р.). Усівся він в Галичі міцно. Се видно з того, що незабаром по тому він остро узявся до боярства – особливо дався в знаки тим, що були противні його князюванню в Галичині.

За свого князювання нагнав він великого страху Половцям – сильно розгромив їх двома походами; тремтіла перед ним і сусідня Польща, та й Литва зазнала од нього лиха. Він і Київську землю пригорнув до себе: тоді в Київі сидів за князя його тесть Рюрик Ростиславич. Роман двічи вигонив його з Київа і наостанці постриг його силомиць у ченці, а у Київі посадив сина Рюрикового Ростислава; Ростислав присягнув йому на вірність і був од нього у всьому залежний.

Разом з тим Роман зумів обійти й Ольговичів Чернигівських, і вони теж присягли бути з ним в союзі. З угорським королем Андрієм жив у приязні.

Таким побитом, за короткий час – кілька літ – він зробив Галичину могутньою державою, і літописець не дурно взиває його „самодержцем всеї Руси".

Оповідають, ніби римський папа Інокентий III, маючи на мислі навернути через Романа Русинів на латинство, послав до Романа своїх послів, і ті казали йому так: „Папа Римський – цар над царями, і як що ти, княже, пристанеш на католицьку віру, то він зробить тебе королем Руським". Мовчки слухав Роман ті речі, а тоді, витягши меч свій із похви, промовив: „Сього в папи вашого немає, а поки се при міні – не треба міні ніякого королівства. Батьки й діди мої здобували собі землі і городи мечем, – здобуду і я; як був князем, так і буду, а ламати свою віру, за-для королівської корони, не стану!" Так і поїхали собі папські посли, нічого не здобувши. Так оповідають давні письменники, але чи було таке посольство справді у Романа, сказати напевно не можна.

У 1205 році Роман знайшов собі смерть на війні з польським князем Лєшком. Мертвого привезено його й поховано в Галичу. Після нього зосталася вдова і двоє малих синів його: Данило мав 3 роки, а Василько – ще немовля.

Роман полишив по собі глибокий слід в народній памяти – більш ще як Володимир Великий та Мономах. Ще й досі на Україні є весняна гра „Воротар" і в ній згадується про „людей князя Романа, нашого пана" та про „мизинне дитятко, у сріблі, у злоті, на золотім кріслі" (память про Романових сиріт-княжат); згадується про нього й у великоросийських „билінах" – піснях. А давніше були ще пісні й про боротьбу його з Половцями, були якісь перекази про побіду над Литвою. Збереглася приказка, ніби якийсь невольник Литвин, тягнучи плуга, сказав: „Ой Романе, Романе, лихим живеш – Литвою ореш!" Одно слово – Роман скрізь виступає сильним, грізним володарем, гострим, часом немилосердним.

Зараз після смерти Романа почалася безнастанна колотнеча за Галицький стіл між Рюриком Ростиславичем Київським, Ольговичами Чернигівськими і Ігоровичами Сіверськими – онуками Ярослава Осмомисла з материного боку (вони теж добивалися Галича), Галицькими боярами, польським князем Лєшком і королем угорським Андрієм, що допомагав Романовій вдові. Колотнеча та тяглася цілих 40 літ. Рюрик Ростиславич, почувши про смерть Романа, зараз розстригся з ченців і знову зробився Київським князем і вкупі з Ольговичами Чернигівськими пішов на Галич, а вдова Романова кинулась за поміччю до угорського короля Андрія. Андрій допоміг їй і не дав Рюрикови заволодіти Галичем. Та бояре (принаймні ворожа Романови партія) не хотіли Романа і його синів і таки вигнали вдову з дітьми та покликали Ігоровичів, онуків Ярослава Осмомисла. Старший з них, Володимир Ігорович, сів у Галичу, Роман Ігоревич – у Звенигороді, а третього, Святослава Ігоровича, брати посадили у Володимирі-Волинському. Не довго князювали вони: через пять літ, у 1211 році. Угри та Поляки, що обіцяли небіжчикови Романови оступатися за його сиріт, прогнали їх. Ігоровичі попали до рук Угрів, а бояре випросили їх собі й учинили нечувану річ: повісили Романа та Святослава, а князем собі настановили (теж небувала річ!) боярина Володислава Кормильчича. Проти сього виступив угорський король Андрій, що вважав Галичину підлеглою собі і, змовившись з польським князем Лєшком, зробив заручини пятилітнього сина свого Коломана з двохлітньою дочкою Лешка Соломією і настановили вони Коломана князем Галицьким, а од його імя правив у Галичині угорський воєвода Бенедикт. Папа Римський прислав молодому подружжі королівську корону, з такою умовою, щоб галицький народ привернути до римсько-католицької віри. Се не подобалося Галицьким людям, а до того ще й Андрій угорський посварився з Лєшком.

-------------------------------------------------------------------

Роман Мстиславович

1195-1205

Роман Мстиславович (ум. 1205, у. Завихоста на р. Висле) - новгородский, владимиро-волынский и галицкий князь. Сын волынского князя Мстислава Изяславича и польской княжны Агнессы. Хорошо изучил полит, положение рус. земель, когда его отец стал вел. князем киевским. В 1168 - 1169 княжил в Новгороде. С 1170 стал владимиро-волынским князем. В 1199, присоединив Галицкую землю, стал властителем одного из крупнейших княжеств Киевской Руси - Галицко-Волынского. Стремясь к усилению своей власти, упорно боролся с боярами и крупными духовными феодалами, опираясь на союз с городскими верхами ("лепшими людьми"). Предъявив свои права на Киев, в 1202 отнял его у Рюрика Ростиславича и посадил туда своего ставленника. Отбросив половцев, обеспечил безопасность южных земель княжества. Стремился колонизовать литовские и ятвяжские земли. Укрепляя свое княжество, строил крепости. Пользовался влиянием в Венгрии и Польше. О Романе Мстиславовиче слагались легенды: "Он стремился на поганых, как лев, сердит был, как рысь, губил их, как крокодил, перелетал земли их, как орел, и храбр он был, как тур". Вмешавшись в борьбу польских князей, отправился в поход, попал в засаду и погиб.

Использованы материалы кн.: Шикман А.П. Деятели отечественной истории. Биографический справочник. Москва, 1997 г.

* * *

РОМАН МСТИСЛАВИЧ.

Из рода Владимиро-Волынских кн. Сын Мстислава II Изяславича и польской королевны Святохны Болеславны. Кн. Новгородский в 1168-1170 гг. Кн. Владпмиро-Волынский в 1173-1188, 1188-1205 гг. Кн. Галицкий в 1188, 1199-1205 it. ж.: 1) дочь кн. Смоленского Рюрика Ростиславича, кн. Предислава; 2) неизвестная. + 19 июня 1205 г.

***

В 1168 году Мстислав Изяславич отправил Романа, вопреки воле Андрея Юрьевича Боголюбского, княжить в Новгород. Роман пришел, и рады были новгородцы своему хотению, говорит летописец. В 1169 году, выгнав Мстислава из Киева, Андрей послал сильную рать выгонять Романа из Новгорода. Войско повели сын Андрея Мстислав и воевода Борис Жирославич. Была тут вся дружина и все полки ростовские и суздальские. К ним присоединились князья смоленские, рязанские и муромские. Войску, по словам летописца, и числа не было. После страшного опустошения новгородской волости оно подошло к городу, но жители затворились вместе с Романом и посадником Якуном и бились крепко. Четыре приступа не удались; во время последнего из них, продолжавшегося целый день, князь Мстислав Андреевич въехал уже было в ворота городские и убил несколько человек, но был принужден возвратиться к своим. Новгородцы и Роман торжествовали победу, а между тем в полках у осаждавших начался мор на людей и конский падеж. Рать Андреева должна была отступить, ничего не добившись, и отступление это было гибельно: одни из отступавших померли в дороге, другие кое как дошли пешком домой, многие попались в плен к новгородцам. Но опустошение, причиненное Андреевой ратью, имело тяжкие последствия и для Новгорода: в нем начался сильный голод, между тем как хлеб можно было достать только в Андреевой области; притом же Мстислав Изяславич умер, не было больше оснований держать его сына, и вот новгородцы показали путь Роману, а сами послали к Андрею за миром и князем.

Роман, по возвращении, стал княжить в своей отчине Владимире-Волынском. По соседству с его волостью находился богатый Галич, в котором после смерти Ярослава Владимировича Осмомысла, начались смуты и беспорядки. Бояре недовольны были своим князем Владимиром Ярославичем, который любил только пить, но не любил заниматься государственными делами. Роман находился в близком свойстве с Владимиром: его дочь была за старшим сыном последнего. Несмотря на то, узнавши, что бояре Галицкие нехорошо живут со своим князем. Роман стал пересылаться с ними, побуждая их выгнать Владимира, на место которого предлагал им в князья себя. Бояре охотно согласились на его предложение: сначала выгнали Владимира, потом отравили брата его Олега и приняли к себе Романа. Но Роман на этот раз недолго сидел в Галиче, так как Владимир вернулся с венгерскими войсками. Роман не видел возможности противиться венграм и, захватив остаток княжеской казны, убежал назад на Волынь, но уже не был впущен во Владимир своим братом Всеволодом. Отъезжая в Галич, он отдал тому Владимир, сказав так: "Больше мне не нужно этого города". Таким образом Роман оказался без волости и поехал в Польшу искать там помощи, но не получив ее от тамошних князей, отправился в Овруч к тестю Рюрику Ростиславичу вместе с преданными ему галицкими боярами. Приехав к тестю, он стал проситься у него опять на Галич. "Галичане зовут меня к себе На княжение, - говорил он ему, - отпусти со мной сына своего Ростислава". Рюрик согласился, и Роман отправил передовой отряд свой, чтоб занять один из приграничных городов, Плеснеск, но отряд этот был разбит наголову венграми и галичанами. Роман, услыхав об этом несчастье, отпустил шурина Ростислава домой, а сам поехал в Польшу. На этот раз ему повезло больше, он получил помощь и пошел с нею на брата Всеволода ко Владимиру, но Всеволод снова не пустил его, и Роман опять отправился к тестю. Тот дал ему пока волость - Торческ, а между тем послал ко Всеволоду с угрозами, которые подействовали, и Роман получил опять Владимир, а Всеволод отправился в свою прежнюю волость - Бельз.

В 1194 году умер киевский князь Святослав II Всеволодович. Рюрик сел на его место и дал Роману в Киевской волости пять городов: Торческ, Треполь, Корсунь, Богуслав и Канев. Вскоре, однако, выяснилось, что нате же города претендовал владимиро-суздальский князь Всеволод Юрьевич Большое Гнездо. В этих затруднительных обстоятельствах Рюрик послал сказать Роману: "Всеволод просит под тобою волости и жалуется на меня из-за тебя". Роман отвечал: "Батюшка! Нечего тебе из-за меня начинать ссору со сватом: ты мне можешь или другую волость дать вместо прежней, или заплатить за нее деньгами". Сговорившись на этом, Рюрик отдал требуемые города Всеволоду, а тот немедленно передал лучший город - Торческ - сыну Рюрикову и своему зятю Ростиславу. Это событие положило начало многим смутам. Когда Роман узнал, что Торческ взят у него и через руки Всеволода передан Рюрикову же сыну, то начал посылать к тестю с жалобами, будучи уверен, что тот сговорился нарочно со Всеволодом и отнял у него волость для того только, чтоб передать ее своему сыну. В 1196 году Роман велел своим опустошать Киевскую волость набегами. Рюрик в ответ послал за помощью к Владимиру Галицкому. Владимир поехал на Романа, повоевал и пожег его волость. А с другой стороны повоевал и пожег ее Ростислав Рюрикович с черными клобуками; много людей было захвачено в плен, много скота угнано.

***

В 1198 году Владимир Галицкий умер, не оставив наследников. Роман, соединившись с Лешком Польским, захватил Галич и на этот раз утвердился здесь окончательно. Объединив под своей властью две богатые западные волости, Роман сразу необычайно усилился и стал всерьез беспокоить киевского князя. В 1202 году, соединившись с Всеволодом Святославичем Чермным, Рюрик собрался идти на Романа. Но Роман предупредил врагов, собрал галицкие и владимирские полки и въехал в Киевскую землю. Вся Русь, по словам летописца, поднялась против Рюрика, все бросились к Роману. Прежде всех переехали к нему черные клобуки, за ними явились отряды из жителей всех киевских городов. Роман, видя это необычайное движение в свою пользу, поспешил со всеми полками к Киеву. Киевляне отворили ему Подольские ворота, и он занял Подол. Рюрик вынужден был вступить в переговоры с Романом: он отказался от Киева и поехал в Овруч. Роман отдал Киев своему двоюродному брату Ингварю Ярославичу. В том же году Роман ходил на половцев, захватил их вежи, привел много пленных, отполонил множество христиан.

В 1203 году Рюрик вновь захватил Киев и подверг его сильнейшему опустошению. После этого он уехал назад в Овруч. Роман осадил его здесь и принудил отказаться от старшинства в пользу Всеволода Юрьевича Большое Гнездо. Всеволод после этого помирился с Рюриком и дал ему из своих рук Киев обратно. Но в том же году, возвратившись из похода против половцев, Рюрик и Роман остановились в Треполе и начали спорить о распределении волостей; дело кончилось тем, что Роман схватил Рюрика, отослал его в Киев и там велел постричь в монахи вместе с женою и дочерью (с которой сам развелся), а сыновей Рюриковых, Ростислава и Владимира, взял в Галич.

В 1205 году Роман поссорился со своим бывшим союзником Лешком Польским, который в это время был провозглашен наследственным князем Кракова. Роман стал требовать у него волостей в награду за прежние услуги. Лешко не согласился. Тогда Роман вторгся в Польшу и осадил Люблин. Потом, услыхав, что Лешко с братом Кондратом идут против него, оставил осаду и двинулся к ним навстречу; перейдя Вислу, он расположился станом под городом Завихвостом, куда прибыли к нему послы от Лешка, и завязали переговоры. Решено было прекратить военные действия до окончания переговоров. Роман, понадеявшись на это, с малою дружиною отъехал от стана на охоту, но тут в засаде ждал его польский отряд, и Роман после мужественного сопротивления погиб на месте с дружиною.

Если верить польским летописям, Роман правил в Галиче как жестокий деспот и самовластец. В самом деле, галицкие бояре были по всей Руси известны своим буйным нравом и крамолою. Роман, сев в Галиче, скоро должен был столкнуться с этой враждебною силою. Лучших галицких бояр он умертвил, выдумывая для них самые мучительные казни. Многие спасались бегством в другие земли. Роман старался их возвратить, обещая им всякие милости, и не обманывал, но через некоторое время вымышлял на н.их клевету и тоже казнил. "Не передавивши пчел, меду не есть", - любил он говорить в свое оправдание. Оставя по себе такую кровавую память в Галиче, в остальной Руси Роман слыл грозным бичом окрестных варваров - половцев, литвы, ятвягов - и добрым подвижником за Русскую землю, достойным наследником прадеда своего Мономаха. По свидетельству Татищева, Роман был невысок постом, но широк в плечах, силен и красив лицом, глаза и волосы имел черные, нос длинный с горбинкою и нрав горячий. Во гневе начинал заикаться. Любил веселиться с боярами, но никогда не пил чрезмерно, любил жен, но не слушался их.

Все монархи мира. Россия. 600 кратких жизнеописаний. Константин Рыжов. Москва, 1999 г.

Литература:

Греков И.Б., Шахмагонов Ф.Ф. Миристории. Русские земли в XIII - XV веках. М., 1988; Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М., 1950. С. 191 - 193.