Бойко Іван

Сенкевичівка - Луцьк

Бойко Іван

1952 8 січня - народився в с. Сенкевичівка Волинської області.
1967 - сім'я переїхала до с. Боратин.
1969 - закінчив Луцьку середню школу №1.
1976 - фахову освіту здобув в Одеському художньому училищі імені М.Грекова.
1977 - служив у війську в Ярославлі.
- викладач у Луцької художньої школи.
- художник меланджевого комбінату.
- працював в історико-культурному заповіднику “Старе місто” та навчально-методичному центрі культури Волині.
Учасник обласних виставок в Луцьку

«Стоять у тривожній задумі

Вітряних млинів скелети.

Це ж ваші крила дали життя

Мільйонам людей планети...»

Велика творчість художника. Іван Бойко

Велика творчість художника

Хто відвідував Троїцький собор, той бачив картини-ікони святої Ольги, святого 1 Володимира, Вознесіння, Архангела Михаїла, Вигнання торговців із храму. З історії відомо, що їх привезено із Петербурга, з Академії мистецтв, у якій працював радником Володимир Боровиковський. Його учнями і послідовниками були - Венеціанов, Брюллов, Соколов. У багатьох храмах Волині можуть бути роботи послідовників Володимира Боровиковського. Його стиль - це ніжність колориту і м’якість письма.

Володимир Боровиковський народився в Миргороді 1757 року. їх дружна сім’я мала давні родинні традиції в іконописі. В чині поручика Володимир вийшов у відставку і поселився в домі батька в Миргороді. Він вирішив присвятити себе живопису, знайти відраду для душі, спокій у родинному середовищі.

Успіхи в живописі принесли йому розписи іконопису в Троїцькій церкві. Боровицький отримав славу визнаного художника. Три ікони, позначені 1785 роком, знаходяться в Київському художньому музеї.

Через своїх знайомих по Петербургу Боровиковський 20 жовтня 1787 року переїздить в столицю. Навчається в Академії, відвідує анатомічні класи, малює з натури. Багато робить ескізів на біблійні теми. З 1792 року - вчиться у віденського художника Лампі. Перейняв від нього вміння композиції, моделювання форм, передачі простору.

У 1790 році він виконав іконостас для церкви Борисоглібського монастиря; у 1797 році - іконостас для собору святого Йосипа в Могильові. В цих роботах він відходить від старого іконопису, робить картини на релігійну тему, в яких дано вільне, не зв’язане з канонами, пояснення сюжету 1804 року Володимир разом з іншими художниками розписує Казанський собор

1810 року - створив образ Богородиці з дитиною. Досконало передав риси і психологію, кольорову гаму. Ця мініатюра дивує тонкою технікою, досконалістю.

Володимир Боровиковський терпеливо виховував учнів, ділився своїм досвідом, допомагав бідним, працював не покладаючи рук. Любив правдивість і чистоту, якої не зміг знайти у житті, а втілив у своїх полотнах.

Сучасники бачили в ньому простого ремісника, виконавця замовлень, але це ремесло перейшло у велику творчість, яку ще й досі мало вивчено. Він з’єднав досягнення минулих епох з духом новаторства - це стиль українського барокко.

Іван Бойко, село Боратин

Луцька Золота книга. Луцький замок.1999

Луцька Золота книга.

Луцький замок. Четвер, 19 серпня 1999р. №33(183)

І викарбував священик по краях глибокої могили чотири хрести - Божі знамення і промовив уголос: “Запечатується гріб раби божої до другого Христового пришестя”. І кинув землі, що з неї усе, на останній прихисток знівеченого образу людського: “У тобі пам’ять про Вселенну, земле!..”

Чорний горбик і хрест, і квіти живі, і сльоза остання: “До Воскресіння, праведнице, до другого Христового пришестя, мученице!..”

Коли ж це станеться?

Коли?

Може, про це відає золота книга, надійно захована праведними предками у луцькі муровані стіни, потаємні підземні читальні? Чи була вона? Чи бачив її хтось, чи читав?

Може, євреї - ці працьовиті і мудрі, і терпеливі, і скрізь гнані шукачі обітованої землі, будівничі давнього-прадавнього старого Луцька. Синагоги гули од їх голосів, мов вулики. Будувались школи і шинки, і акуратні двоповерхові будиночки. Вони були вправні музики, знались на торгівлі і з грамотою обізнані. Читали Тору. Може, і золота книга поблискувала у їх руках. Вони не могли не знати таємниць цього міста: брали активну роль у його будуванні, у становленні культури, духовності.

У війну більше двадцяти тисяч їх розстріляно у Польщі. Тим, котрі мешкають у сьогоднішнім Луцьку (до двохсот), нові господарі й одного будиночка не виділили од великого скарбу загиблих. Може, бояться, що в тім єдинім буде замуровано у стінах золоту книгу Лучеська.

Цієї книги дошукувались після розстрілу євреїв найбільш затяті лучани. Старожили ще пам’ятають, як ночами щось гупало у спорожнілих будинках, де перше жили розстріляні. Один з таких будинків стояв у старій частині міста. Дивом вцілів: бомба, що в нього влучила, пошкодила лише дах. Стіни, підвали були цілі. Ллє в тім будинку ніхто не жив: шукачі золотої книги

роздлубували древні середньовічні стіни. У війну і вже по війні.

Чи були спецпідрозділи (таємні) в радянських органах, які б вистежували золоту книгу у цім місті - хто тепер скаже?

І тa ось бо вже у літо, в липень 1999 року, пронеслося: біля Луцької міськради навпроти лялькового театру на місті знесеного старого будинку щось знайшли... А ще небавом: луцькі євреї там уже з машиною.

Що ж там знайшли? Розглядаємось! Пеньки і щебінь, щебінь і пеньки, уламки цегли, скалки скла, дошки. І правда, стоїть вантажівка і два лучани клопочуться над чимось важким.

Ні, це не золото. Нема блиску. Це важкі кам’яні плити. Книга, але кам’яна! Одна вціліла сторінка, і ще одна ціла. А ця потрощена екскаватором, а ця навпіл переламана. У кам’яну сторінку, мов у піраміду єгипетських фараонів, вкарбована східна в’язь незрозумілих нам літер. Старший, колишній працівник КРЗ, безробітний нині, каже, що то давня єврейська мова, а плити (натуральний місцевий кам’яний піщаник) - надмогильні, із поруйнованих єврейських кладовищ. Вони лежали, повернуті лицем сторінок у тротуарах, і по них ходили в театр і до влади.

Дивно, але кам’яні сторінки не було кому дослідити, навіть оті двоє не могли прочитати, що там написано. Котрийсь із пильних лучан висловив думку, що плити неодмінно потрібно показати Луцькому історико-культурному заповіднику - знавцям старовини, і євреї покірно повезли кам’яну книгу в старе місто на показ, на експертизу.

Але кам’яної книги там не захотіли мати, і вона помандрувала на меморіал розстріляних євреїв, що

поблизу Луцького цукрового заводу. Правда, окрім меморіалу, у теперішніх євреїв ніякої святині, де б можна зберегти бодай кам'яну книгу пам’яті по тих, хто жив і будував це місто. Ніякої, окрім могил у полі.

А відомості про золоту книгу, може, й вибито на цих кам’яних останніх надмогильних сторінках луцьких євреїв, що, як і всі у цім місті, жили для майбутнього, для України.

Ні ж бо, десь вона має бути . Не міг Луцьк не мати золотої книги!

А, може, її вже знайдено і переховано чи перепродано?

Знову пригадалося наше старе місто, будинок, в котрім дах пошкодила бомба, а стіни - шукачі золотої книги. Ще інший будинок поруч розібрали, а на його місці спорудили дерев’яну крамничку, їдальню. її так і звали '‘Дерев’яшка”. Та несподівано при загадкових обставинах “Дерев’яшка'' згоріла. Можливо, самі власники, аби покрити розтрату, і спалили. На цім місці чогось нового будувати тоді не захотіли. Місце заасфальтували і зробили волейбольний майданчик. О, як багато ніг на нім топталося: йшли жваві волейбольні поєдинки і ніхто й не запідозрив, що внизу, під майданчиком, чекають на дослідника триповерхові підвали чотирьохсотлітньої давності і, можливо, золота книга.

Вже й історико-культурний заповідник утворено, і проголошено незалежність, а повітря давніх підземель хіба духи потривожать.

Та ось бо перед святом Петра і Павла таки з’явилися мисливці за книгою і скарбами. Хоч, власне, які вони мисливці? Звичайні хлопці у робочих спецівках. Наші однолітки, наші сучасники. Фірма “Віктор".

Екскаватор здирав асфальтовий шар, що досі захищав підвальні конструкції XYI століття. Обабіч дороги молода вишня заступила шлях команді копачів. Вродила рясно. Хлопчаки молилися на цю вишню, уявляли, як смакуватимуть дозрілими соковитими ягодами. Та що за діло до цього будівельникам. Вони квапились. Екскаватор ковшем підчепив деревце за корінь. Хто ж вступиться за нього? Чи вступиться? І знайшлася сміливиця - бабуня з дітьми - підійшла до будівельників: “Лишіть для діток. Так рясно вродила. Дайте хоч достигнути вишням. Бодай на тиждень продовжте віку матері-вишні…".

О, розсміялися будівельники:

- Нам ніколи. Ми маємо споруджувати тут двоповерховий будиночок. На першім поверсі буде крамниця. На другім житиме достойний лучанин. А в підвалах, - вони таки відали про підвали, - буде казино і басейн, і сауна.

Вишню викорчували, асфальт розрили: відкрився доступ до середньовіччя. Підвали викликався досліджувати працівник історико- культурного заповідника (уже покійний) Борис Сайчук. Кожен раз, коли він вилазив із люка, дивував нас знайденою незвичайною за довжиною і формою пляшкою. То глечик - нежданний гість із прапредківського часу - давав про себе вісточку. Його власники милувались неперевершеним стінописом церкви Івана Богослова, слухали вже втрачений орган костелу Петра і Павла. Був же, був і в Луцьку - цій другій визнаній столиці Литовського князівства - унікальний, знаний у всій Європі орган. Ми роздивлялися тендітну форму керамічного зайди, уявляли гончаря, котрий його розтанцьовував пальцями на гончарнім крузі, випалював у печі. Глечик, здавалося, ще беріг пахощі різдвяної куті. А, може, так пахло коливо на пам’ятку про померлого. А чи тепло рук закоханої нареченої було ще у нім? Ми губилися в здогадках, кому він належав, якому часу присвятив його майстер, а Борис діставав уже старі кахлі, поодинокі фрагменти, що мов мозаїку належало скласти фахівцям. Подавав келишки з гути, часом тріснуті і розбиті. їх тут таки склеювали самобутні реставратори, і ми опинялися подумки за столами луцької знаті, смакували наливками і винами, медовицями і джерельною, ще не пораненою Чорнобилем і отрутохімікатами давньою живою водою. Один раз Борисові Сайчуку пощастило нечувано!

" - Книга! - пронеслося. - Борис знайшов книгу!

Невже легендарну золоту книгу натрапив цей знавець й ентузіаст!

Ні ж бо, книга була звичайна! І навіть не книга, а лиш обкладинки стародруку розміром із буквар Івана Федорова, тільки обтягнуті телячою шкірою . Як обережно тримали їх у руках. Здавалося тоді, що й обкладинки золотої Борис відшукає.

Зняти б тут кінофільм – Луцьк уславився б на цілу Європу. Але фільму не знімали.

За кольором скла, характером обробітку розрізняли, яких майстрів руки над ними трудились - місцевих, близької околиці, а чи з далекої Візантії, із Європи? Тонкі шийки глечиків, траплялося, були помічені якоюсь таємничою літеркою із слов’янської абетки. Що вони означали - час, місце чи початкову літеру майстерного прізвища або ж цех? Борис Сайчук і Микола Хилько розумілися у цьому досконало, скрупульозно занотовували кожну риску, деталь знайденого експоната. Фотографували, замальовували...

Склепіння підвалів, незважаючи на їх пристойний вік, були такі міцні, що по них безпечно переміщався невеличкий екскаватор на гумових колесах. І навіть школярам дозволили брати участь у розчищенні підвалів. Здавалося, ці стіни і склепіння вічні. Хлопці і дівчата носилками і відрами по конвеєру землю з підвалів піднімали перед сонце. Чутно було, як жваво обговорюють свої щоденні проблеми, як одгукуються на експонат, що втрапив під ногу чи хтось зачепив лопатою. Коли комусь до рук потрапляла стара монета або люлька, він вголос розмірковував, чи варто їх показувати працівникам історико-культурного заповідника, чи одразу залишити на згадку про “експедицію” собі. Все ж дещо із знахідок у фонди таки потрапило. Щонайперше, знайдено велику кількість цегли з верхнього поверху будинку, що постраждав під час війни, два великих ящики гутного посуду, з якого після реставрації можна було сформувати цілу музейну експозицію. Багато цікавих фрагментів і навіть кілька вцілілих кахлів, полив'яну глиняну миску XYII століття, глечик XII століття, багато люльок, монет XYI-XYII століть. Цілий маленький музей було заховано ощадливими предками у цих підвалах.

Але золотої книги серед цих численних експонатів не виявилося.

Після очисних робіт будівельники взялися за копання котла під підземну сауну. Вже й глибина в 7 метрів. Шар землі подзвонював XII століттям. Ось бо для кого мала бути сучасна сауна - для князівської знаті старої Київської Русі. Аж несподівано стали траплятися людські кістки. Копачі натрапили на старовинне давньоруське кладовище. Його зафіксував в своїй неопублікованій до цього часу праці Борис Сайчук.

Ось бо час Другого пришестя. Запечатані старі гроби розкриті, і померлі видивляються, може, хто прийшов за ними на хмарах із вишнього! Сім метрів! Це й рукою не досягнеш, і не доскочиш! І не по всякому дереву вилізеш у таке високостя. Це небо. Люди із неба одначе не трубили в труби і псалмів не співали, і священики нові мовлене їх старими повпредами не підхоплювали. Кістки вигортали із землею і везли одному Богові відомо куди.

Невже так буде завше? Невже запечатані до Другого Христового пришестя могили свідомо і несвідомо розриватимуть і приготовлених для воскресіння викрадатимуть із Божої руки.

... Ось бо зупинився випадковий перехожий, розпитує дорогу до вулиці Василевської: чим їхати, як іти? І враз очі впізнали місцину ”Це ж тут було кладовище!”

- Було... Он бо ще пам’ятні знаки встановили і освятили при незалежній Україні генералу Алмазову і вкраїнським літунам.

- А я ще пам’ятаю тут цвинтар. Незвичні пам’ятники і хрести. І... як розривали могили. Декотрі люди забирали прах своїх рідних, складали кістки у мішки і перезахоронювали на інших кладовищах. А чиїх нащадків в тім часі у цьому місті не було, так і зосталися тут - бульдозери розгорнули їх могили і кістки засипали землею. Хто пам’ятатиме цих молодих лучан, що перед ними жили і для них будували це місто, садили дерева, прокладали дороги тисячі тисяч, пам’ять про котрих не вбережена, імен котрих у книгу міста не вписано. Кістки до другого пришестя перемішано.

Це ж не один раз було. Не одне кладовище стерто із лиця міста, мов зморшку стару.

На тім, на колишнім, навпроти Луцької школи-гімназії N 4 знайомий лучанин, аби не віддати під ноги місту могильні плити цього кладовища, тихцем зібрав воєдино і закопав 15 кам’яних сторінок із книги предківської. Закопав і місця їх збереження нікому не виказує.

Може, інші, що житимуть по нас, будуть мудріші і колись у розкритій кам’яній вони прочитають про книгу золоту.

... А ми читаємо на давніх цеглинах пальцями рук писані четвірки. Цю цеглу так і називають - пальчатка. Давня музейна пальчатка нищиться, розкрадається, розтягується по міській околиці. її б мали зберегти для реставраційних робіт, для будівничих прийдешнього третього тисячоліття. Кожен лучанин мав би мати одну цеглину з предківського часу, аби вберегти для нащадків форму пальців будівничих старого Лучеська.

Фірма “Віктор” покинула свої справи, про плани забула.

... Стоїть руйновисько по вулиці Драгоманова в старім місті.

... Мов хто вкусив старих товстих стін і зуби об них поламав.

Воскресла праведниця зронить сльозу по викинутих мощах предків, втілена у жінку з дітьми викорчувана вишня пройде шлях до майдану Замкового.

... У підвали, як в розритий Великий Льох (За Тарасом Шевченком) хлюпне щедро злива, блискавка зазирне, грім до праведників, до мучениць прорече...

Іван Бойко, с. Боратин Луцького району

Іван Бойко

Дерев'яна архітектура Луцька. Іван Бойко. 2001

Дерев'яна архітектура Луцька

Луцький Замок. №52 2001

Так люблять це місто, мабуть, ще весняні птахи. Та й їм, посланцям казкового вирію, щораз важче віднайти у нім доброго дерев'яного духа. Камінний господар, що тут газдує, не стільки не любить дерева, як не знає, не розуміє його. Та мода на камінь, цеглу, бетон, залізо, скло, пластик так міцно всілась у його свідомості, що й годі говорити про дерев'яного духа, який вчить літати. Камінний господар мав би полюбити дерево. Згадати всесвітньовідому загадку острова Пасхи, що ген під землею, по інший бік планети близ Північної Америки зирить до світла велетнями, витесаними із каменю. Колись там росли ліси, у кам'яних фундаментах й подосі збереглися отвори для стовпів, що були опорою для жител. Тепер на острові немає дерев, немає і людей, лиш скелети лежать по кам’яницях. Слідом за деревом пішло з острова і життя, залишивши на плато кам’яних велетнів. Багато й праукраїнських міфів бережуть знання живого дерев'яного духа. Переказували, що воїни і хлібороби, як помирали чи гинули у битвах, проростали дубами. Коли дерева зрізували для будівництва будинків, воїни і хлібороби ставали на чатах домашніх, захищали і боронили їх од невидимого і видимого зла.

Дерев'яна архітектура - надзвичайний оберег міста. Без дерев’яних будівель годі й думати про Майбутнє...

Раніше, проходячи вулицями Луцька, можна було бачити багато будинків, з яких промовляли сосна, fly6j липа... Старі вулиці чимось нагадували навіть стародавній дерев'яний Київ розмістилися так само на пагорбах серед широких луків, тільки на крутому березі Стиру. Сліди дерев'яних жител на території Луцька археологи віднаходять на глибині 9 метрів - прачаси князя Аттіли. Дерев'яним включно із замком Луцьк

б використати для відтворення й, не помилюсь, коли висловлюсь, для відродження знищених найкращих сторінок дерев’яного зодчества. Працівники Луцького історико- культурного заповідника, археологи неводнораз віднаходили залишки підпор будівель із VI століття. Так, під час робіт біля кірхи виявлено зруби будинків на глибині 6 метрів, фахівці продатували їх X-XII віками. Навпроти аптечного управління, колишнього Чеського заїзду з готелем і конюшнями, розкопали зруб XVI століття, розшукано гонтові дошки з покриття, підземний хід XII-XVІ століть. Навпроти сучасного приміщення лазні у старому місті археолог Михайло Кучінко віднайшов дерев'яну дорогу XVIII, підвал дерев'яного будинку XVI століть. В останнім добре збереглися будинкові сходи.

Майже кожного разу під час земляних робіт з нутрощів старого міста видобувають палі й колоди. На малюнках художників середини XIX століття можна побачити житлову архітектуру, селянські хати. Традиція волинського дерев'яного зодчества у Луцьку не обривалася. Ще

зберігся ганок будинку Пузини, дім, де зупинялися Косачі з маленькою Лесею. Відгомін цих давніх традицій дійшов

до наших часів. У районі вулиці Шевченка розбирали хати, що були під гонтою, мали оригінальні конструкції віконниць, дверей, ганків, вуглів, що використовуються і в

церковній архітектурі, це й дім священика по вулиці Парковій. Він з великим ганком, оздоблений фігурним

був і в часи ранньої Київської Русі. І досі, бува, під час земляних робіт будівельники викопують залишки дерев яних дорожніх настилів. Біля Стирової вежі уже в XII столітті вози тарахкотіли дерев’яним шляхом, у XVI столітті він з’явився і на Ринковім майдані. Існували підземні ходи з дубових дощок і колод. З ранньокнязівського періоду збереглися сходинки до будинків, кладки, мости, перехопи через болота. Древній Луцьк був

випилюванням. У районі Яровиці біля військових казарм збереглося житло прислуги і офіцерського складу, виконане з високим почуттям конструкції і традиції волинського дерев’яного зодчества.

Та, схоже, сучасний архітектурний розум не помічає такої праці своїх повпредів. Ігноруючи національну

дерев'яний. Навіть у 60-х роках можна було побачити, як

тяжкої праці своїх повпредів прадавню будівничу традицію, він захоплено переймає кам’яні будування єгипетських фараонів, зводячи холодні гробниці для живих, навіть цього не усвідомлює. Життя

розбирають бараки і гуртожитки, будинки, побудовані, можливо, ще у XVIII столітті. У Луцьку мешкали люди різних

тікає і ще стрімкіше тікатиме із цих міст, людям, котрі в

юбі

націй - українці, поляки^ караїми, євреї... Взаємний вплив культури і технічних прийомів будівництва позначився і на дерев’яній архітектурі. Це своєрідний літопис державності нашого народу. Якщо ген-ген по далеких селах ще можна зустріти церковну архаїку та сільськогосподарські будівлі традиційної зодчої школи, то у місті є можливість простежити розвиток шляхетної будівничої думки. Садиби тут з галереями, сходинками, ганками, балконами часто з різьбленнями та декором. Навіть чотири башти Окольного замку були із дерева. Невідомо, на жаль, який вигляд мали будівлі волинської шляхти - можновладців Гулевичів,

Острозьких, Виговських. Бувало, що під час розкопок, розбираючи врослі у багатометровий шар

розбираючи врослі у багатометровий шар грунту древні будівлі, археологи дивувалися з безлічі оригінальних конструкцій, прийомів столярного ремесла. їх ще можна було

них житимуть, не вистачатиме доброго дерев’яного духа. Кажуть, як вам щось докучає, легенько постукайте по чомусь дерев'яному. Постукайте, якщо у вашім офісі ще знайдеться живе дерево. До вас неодмінно одгукнеться дух воїна чи хлібороба, що стоїть на сторожі вашого життя, хоч ви цього і не знаєте. Але чи знайдете в сучаснім офісі бодай спогадку про дерево?

Спогад про дерев'яну цивілізацію наших предків ось уже впродовж багатьох років цілеспрямовано і вперто женеться із Старого й новітнього Луцька. Здається, є гарні фахівці - історики і будівничі цілі архітектурні містобудівельні інститути, дирекція Луцького історико- культурного заповідника - вони ж то, як ніхто інший, знають, що майбутнє місто будується пам’яттю про його минуле. Пошана праці ремісничих цехів, зодчих, духовних отців - це найперше пошанування самих себе...

Іван Бойко

Іван Бойко