Бурдаш Олена

Луцьк

Бурдаш Олена

1948 27.07 (27 травня)- народилась в с. Губин Горохівського р-ну Волинської області.
1969 - Після закінчення середньої школи навчалася в Луцькому педагогічному училищі, відвідувала художню студію під керівництвом П.К.Cензюка. Перші друковані вірші в альманасі "Вітрила"
1970 - 1972 - навчалась у Львівському училищі прикладного мистецтва iм. I.Труша, вчителі з фаху: М.Драган, Костирко, Г.Малярський, С. Мельничук.
1970 - 1986 - мешкала у Львові. За цей час вона стає одним із найяскравіших представників львівського андеґраунду. Належала до групи Хіпі - Інтелектуалів.
1976 - 1978 - паломник Почаївського монастиря.
1986 - оселяється у Луцьку.
1992 - член НСХУ.
Учасниця виставок від 1987, зокрема:
1989 - Міжнародне бієнале "Імпреза-89", Івано-Франківськ, Україна.
1992 - Республіканська виставка, присвячена І з'їзду СХУ, Київ, Україна.
Персональні виставки:
1987 – обласна наукова бібліотека ім. О.Пчілки, м. Луцьк.
1990 - Брест, Білорусь.
1990 – музей етнографії та художнього промислу Львівського відділення інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії, м. Львів.
1996 – виставка у краєзнавчому музеї, м.Луцьк.
1998 – ювілейна виставка в Галереї мистецтв Волинської організації НСХУ.
2010 – Гармонія протиріч. Виставка в Музеї Гетьманства, м. Київ.
2011 – виставка в Галереї Боумена, м. Львів.
2014 – виставка в Галереї мистецтв Волинської організації НСХУ.
На доробок Б. вплинули теософське вчення та народне мистецтво. Проілюструвала збірки поезій К. Корецької «Відкрите небо» (1999) і Л. Дубас «Цветок руки» (2001; обидві – Луцьк). Про творчість Б. знято т/ф «Трійця» (1998, реж. В. Шевчук)

Література:

Бурдаш О. …Бо на слово своя є сила // Віче. – 1996. – 4 лип.

Бурдаш О. Нічна пригода в осінньому місті: Вірші // Нар. трибуна. – 1994. – 4 жовт.

Бурдаш О. Самотня жінка: Вірші // Мол.Волинь. – 1994. – 4 берез.

Ґудзь Ю. Втікачі з піраміди: Художниці-візіонерки з Волині // Artline. – 1997. – № 3. – С.30–31.

Дмитрієва І. Запалюю душу… вогнем // Луцький замок. – 1998. – 13 серп.

Дубас Л. Художниця з очима на півсвіту // Волинь. – 1998. – 2 лип.

Левицька Т. Суміш стилів і анархія смаків // Нар. трибуна. – 1994. – 17 серп.

Лініченко А. Шлях до себе: Виставка О.Бурдаш // Волинь. – 1993. – 10 черв.

Мистецька панорама українського десятиріччя: Луцьк // Образотворче мистецтво. – 2001. – № 1. – С.60.

Олена Бурдаш: „Це почуття було настільки сильним…” // Сім’я і дім. Нар. трибуна. – 1998. – 3 груд.

Стульська Г. Духовний живопис Олени Бурдаш // Волин. губерн. відомості. – 2002. – 4 квіт

Основні твори:

«Космічний зародок», «Душа», «Метаморфози», «Двоє», «Свято», «Вівтар», «Писанка», «Крішна», «Адам», «На шляху», «Грушевий дзвін», «Древо пізнання», «Калинова наречена», «Вінчання», «Мандрівка свідомості», «Крила та обійми», «Радуйся», «Молитва», «Трійця», «Дарунок долі» (усі – 1970–84), «Тягар пізнання», «Молитва воскресіння» (обидва – 1988), «Галактика» (1989); серії «Двоє як одне» (1983–99), «Все тече, все змінюється» (2002); серія аплікацій «Супраментальний декор» (1995–99)

Щодня скиртується відшукувана думка

Та спробуй відшукать саму себе

Чи примітивно в часі

Чи в запасі

Розгвинчене гримасами лице

Я поспішаю

Пошук, мов уривки

У пошуках кружля терпець-двійня

Долоні плещуть кулаками дзвінко

Здригається пелюстка серця

Глузд рида

У пошуках змістилась простолячність

У пошуках модернішає серце

Криниця повна вщерть

То журавлі дзьобами носять воду

«Занадився журавель...»

Того і жди – зів’є

Кубло поблизу

Щодня скиртується відшукувана думка

Та спробуй відшукать саму себе

Нелегкий шлях до істини. 1992. В.Зубчик

Нелегкий шлях до істини

Молодий ленінець. 1992 р.

закінчуємо обговорення виставки робіт художниці Олени Бурдаш (див. «МЛ» від 19, 26, 28 листопада ц. р.).

* * *

Творчість художниці - як новий струмінь, свіжий подих: почерк - дуже самобутній та своєрідний, роботи - виразні та щедрі на барви, відтінки, характери, настрої, почуття. У творах поєднується безпосереднє, наївно - поетичне бачення світу з психологічно-філософськими розмірковуваннями. Персонажі внутрішньо-драматичні й зовні спокійні, романтичні й не позбавлені конкретних побутових рис. Відвідання виставки - це стремління хоч трошки проникнути у диво світ художниці, в зміст її творів, це радість від захоплення такою особистістю, якою є О. Бурдаш.

С. Лозинська, викладач Луцького музучилища.

* * *

Не все в Олени Бурдаш можна зрозуміти з першого погляду, але хто сказав, що цього «першого погляду» достатньо? До яких пір ми будемо такі ліниві душею, що не можемо глибше перейнятися тим чи іншим твором, перемогти упередженість і стандартність мислення? Адже скільки відкриттів можна зробити таким самим чином, і скільки таких відкриттів було надовго поховано в нас самих через те, що законом, мірилом художньої творчості для нас часто були не власне серце, інтуїція, розум, а словеса з популярних брошур про «модернізм» та «абстракціонізм».

І. ОЛЬШЕВСЬКИЙ.

* » »

Увійшовши до салону виставки, звернув увагу: тут було багато молодих відвідувачів. Зі своєю посрібленою головою я відчув навіть якусь внутрішню незручність в такому оточенні. Хоча, правду кажучи, дуже зрадів - юнаки і дівчата в такий спосіб заповнювали свій вільний час...

С. РЕМЕНЯКА, учасник Великої Вітчизняної війни.

* * *

Виставка робіт Олени Бурдаш викликала зацікавлення, за винятком робіт, які я мало зрозуміла. Вони супроводжувалися віршами, що зрозумілі мені більше, ніж самі картини. У зв’язку з цим у мене виникла маса запитань. Чому деякі твори однотонні? Чому такі понурі, темні кольори? Чому тема любові носить у роботах художниці характер безвиході, покірності, рабства? А можливо, я їх так сприймаю?

Н. ПОЛОЖЕВЕЦЬ.

* * *

Багатство - бідність вражень, дарованих митцем, залежить не тільки від його пензля, а 5 від особистості глядача, його підготовленості. Я не фахівець, але радію нагоді ще раз подякувати О. Бурдаш, організаторам виставки, працівникам бібліотеки, що надали приміщення, за зустріч з ніжним світом Прекрасного.

Впевнений, всі, хто бачив роботи О. Бурдаш, погодяться зі мною: Любов і Добро - ось на яких ідеалах будується творчість митця. Будьте уважні і обережні один до одного, поважайте світ того, хто поруч з вами, закликає художниця.

В. ЗУБЧИК, інженер

В.Зубчик

Політ чи падіння. К. Корецька. Народна трибуна, 30 листопада 1991

Політ чи падіння.

Клава Корецька.

Народна трибуна, 30 листопада 1991

У церковку Почаївського монастиря заходить жінка з велетенським будяком в руках. Вона пробивається крізь щільні ряди, монахів і прихожан, щоб стати по переду них зі своєю дивовижною ношею, що символізувала тяжкий хрест, який людина все життя несе на своїх плечах. В ту мить будяк якнайкраще. Відображав внутрішній стан жінки, яка нагадувала згасаючу свічку. Але коли вона піднімала очі. якесь фантастичне сяйво зблискувало на її обличчі. В кутку, за колоною, стояв чоловік, якого вона кохала понад усе на світі. Він був монахом, і жінка розуміла безнадійність своїх почуттів. Те кохання зводило її з розуму, їй хотілося звабити монаха, в голову закрадалися неймовірні думки. Ось взяти б та й одягнути на голе тіло кожушок і, перестрівши коханого в саду, розгорнути перед ним поли тої одежини. Чи встояв би монах тоді? Але то були гріховні думки й неймовірним зусиллям волі вона проганяла їх...

Художниця Олена Бурдаш розповідає про своє дворічне перебування в Почаївському монастирі - її розповідь настільки, зрима, що перед очима одна за одною пропливають картини, здається, що дивишся кольоровий фільм із захоплюючим сюжетом. Ось монашки, поскидавши із себе чорні сукні, перуть їх біля колонки з водою. Дивовижно білі тіла монашок здаються прозорими.

Напівастральними оболонками їх золотих осінніх деревах сукні монашок нагадують жаб'ячі шкіри. Олена здалеку спостерігає за цією фантасмагоричною картиною - око художниці вловлює як найтонші відтінки і деталі. А ось жінка, якій відкрився зв’язок із небом, і тепер вона бачить наскрізь кожну живу істоту, кожну річ. До неї привели хлопчика з чорними пальцями, і жінка побачила причину цієї недуги - в пальцях дитини кишіло від маленьких дракончиків. Вона взяла і повикидала їх, і чорні дитячі пальці стали білими.

Коли слухаєш ці розповіді містерії, мимоволі порівнюєш їх з віршами японського поета Мацуо Басьо:

П’ють ранковий чай -

І жодних розмов між монахами.

Хризантеми саме цвітуть.

Або:

Десь поблизу дощить?

Несучи в руках парасольку,

Пройшов повз мене монах.

Про почаївський період художниці найкраще розповідають ^ роботи, намальовані в той час. Скорботні лики святих позначені особливим трагізмом - у їхніх очах немає і крихти надії на порятунок світу. В тих роботах переважають в основному врубелівські кольори - темно-синій, чорний, зелений. Оленин "Ісус Христос” не вірить, що воскресне після розп’яття, він відчуває себе лише жертвою. Але в наступну мить він все одно візьме свій важкий хрест і піде з ним на Голгофу.

Для творчості Олени Бурдаш характерне філософсько- поетичне осмислення світу. Вона ніколи не копіювала реальності, її роботи - то спалахи емоцій та почуттів, викликаних цією реальністю. Свій творчий шлях Олена починала як поетеса. У 1967 році вона дебютувала на сторінках альманаху "Вітрила" разом з Василем Голобородьком. Її вірші були надзвичайно образні і зримі, у них відчувався талант художника. Писати вірші та малювати Олена почала у ранньому дитинстві в своєму рідному селі Сенкевичівці на Горохівщині. Але спочатку у її творчості переважала поезія. Навчаючись у Луцькому педучилищі, Олена віддавала їй багато часу. Тоді-то і з'явилась її перша публікація у "Вітрилах".

Але коли після закінчення педучилища вона поїхала до своєї тітки у Казахстан, то відчула нестерпну потребу малювати. Ностальгія за Україною дала їй сильний імпульс до творчості живописної. Там, у Казахстані, вона по-справжньому захопилася малярством. Повернувшись незабаром до Луцька, почала відвідувати художню студію Сендзюка. навчання у якій дало дуже багато молодій художниці. Але все-таки тих знань було їй замало, і вона вступає в училище декоративно-прикладного мистецтва імені І.Труша у Львові, яке їй так і не вдалося закінчити, хоча вона і провчилася там два роки.

У Львові, цьому маленькому Парижі, доля завжди сприяла людям творчим Львівські кав’ярні, вулиці, площі збирали і гуртували їх, неначе паризькі Монпарнас чи Монмартр. Олена з головою пірнула у вихор цього дивного,

напівфантастичного життя. У неї не було житла і засобів для існування, але вона мало звертала на це увагу. Жила, де доведеться, перебиралася з однієї майстерні в іншу, куди впускали її пожити львівські художники. Перебивалася на чому Бог дасть, бували такі дні, що і крихти хліба не було. Одяг їй також віддавали знайомі. Вона жила тоді, як Божа птаха, що не сіє, не жне, але Бог давав їй силу перебороти всі труднощі заради того, щоб малювати.

На роботах художниці львівського періоду

відчувається вплив Сходу. Деякі тодішні її роботи нагадують індійські мініатюри /серія "Буддистські мелодії"/. Але згодом цей вплив послаблюється, з’являються образи-символи, пов’язані з рідною Сенкевичівкою. Плоди із родинного саду - розкішні яблука та груші - все частіше і частіше зринають в уяві художниці, і вона залюбки використовує їх у своїх живописних композиціях. Очевидно, що земні яблука і груші асоціюються в. Олени Бурдаш з плодами райськими /серія "Грушевий дзвін" та ряд інших робіт/.

Тема кохання, тема двох люблячих душ домінує у творчості художниці. її "любовні" роботи дещо нагадують твори М.Шагала, який трактує кохання як політ, як небесне почуття, що наближає людину до Бога. Олена Бурдаш також часто зображає закоханих в польоті, але політ цей також буває різний. Якщо в М.Шагала тема кохання - це завжди тема взаємного почуття. то в Олени Бурдаш часто бачимо трагічну музику нерозділеного кохання. На одній з робіт із серії "Двоє" ніжна любляча жінка птахою лине до свого коханого, а він гострим мечем, у вигляді якого зображене його тіло, зверху падає на неї.

Осінь настала.

Туга кохання й на хвильку

Серце не відпускає.

І сон не бере - серед ночі

Слухаю крики диких гусей.

Ісікака Такубоку.

Великий вплив на формування творчої особистості Олени Бурдаш мала творчість художників-примітивістів, а також іконопис волинських майстрів. Нещодавно вона відтворила образ "Волинської Богоматері" для новозбудованого храму в Сенкевичівці, але це не копія відомої ікони, а її творче осмислення людиною, що пройшла важкий життєвий шлях. Поневіряння по львівських майстернях і підвалах, напівголодне існування змусили художницю піти на роботу прибиральницею, а пізніше і двірником, і все для цього, щоб увечері, десь причаївшись в куточку кав’ярні чи темному під'їзді, малювати до самозабуття, а потім за безцінь продати свої роботи чи подарувати їх друзями, які не давали їй пропасти у цьому світі. Геніальний Модільяні за чашечку кави або кусень хліба розплачувався своїми, геніальними малюнками, а ті. кому він віддавав їх, вважали, що задарма витратили свій харч.

Всього два роки за все своє життя попрацювала Олена, більше не могла стерпіти, вважала, що краще померти, ніж терпіти таку наругу над собою.

Чомусь таке відчуття, ніби урвище в голові, і щодня, щодня тихо

обвалюється земля.

Ісікаиа Такубоку.

Але все повторюється ПІД сонцем. Марина Цвєтаєва також спробувала в- свій час піти на службу, а витримала всього два місяці. Творець збунтувався в ній і зруйнував пута, які не давали душі розправити крила.

І ось уже три роки Олена живе в Луцьку. Останнє її захоплення - Космос. По іронії долі мешкає художниця на горищі - ближче до неба. Най новіші роботи Олени Бурдаш позначені таємничим диханням Всесвіту, вони сповнені внутрішнього вогню, який пронизує все суще на Землі. Цим темам присвятив свою творчість Микола Реріх, але його роботи надто астральні, відірвані від земного ґрунту. Олена Бурдаш трактує Космос по-своєму - крізь призму земних символів та образів. Її "космічні жінки" дивляться на вас очима, повними земних турбот і почуттів. Її "Нострадамус" в ореолі космічного сяйва має такі безпорадні, по-дитячому слабенькі плечі, що хочеться підійти і обняти його.

Чи закінчилися митарства Олени Бурдаш? Ні, вони продовжуються. Адже жити і малювати на старому горищі не так-то легко. Тим часом її роботи катастрофічно зникають з України, вони вивозяться за кордон, там їм знають ціну. За кожною своєю роботою Олена тужить, неначе за втраченим дитям. Але продавати вона їх все-таки мусить, бо інших засобів для існування у неї немає. То коли вже нарешті зміниться у нас відношення до людини творчої? Адже творчий потенціал нації - то її найбільше багатство. Дай, Боже, щоб швидше настав час, коли будуть поціновуватися люди за їх талант, а не за те, що вони проворніші за інших і мають всюди А тим часом дивна жінка на старому горищі творить безліч фантастичних світів, вона знає таємниці, які відкрились їй на шляху до Бога. А в уяві чомусь, все зринає "Хлопчик, що біжить за гусаком", біжить, але ніяк не може злетіти...

Клава Корецька

Клава Корецька

А де справжній шлях до істини? «Молодий ленінець». 1987. І. Козир

А де справжній шлях до істини?

«Молодий ленінець» 1987, 19 липня

Закрилася виставка робіт художниці Олени Бурдаш, а мені й досі не дає спокою той нездоровий ажіотаж, піднятий навколо її творчості.

На мою думку, тут явно спрацювали закони «зграї», для якої справжній демократизм і гласність розуміються як можливість самовираження, самопошуку, самопредставлення. Але ж ми не маємо права - морального, громадянського - зневажати ідеали, на яких базується наше суспільство! Вважаю, що завжди посередником в діалозі суспільства і особистості є культура. В широкому розумінні цього слова. Культура вже своєю природою сприяє духовному росту, розвитку. Саме тому в центрі обговорення робіт О. Бурдаш як і автору, так і організаторам виставки не варто було ставити егоцентричне «я» художника. Згадаймо Тарковського: «...справжній художник повинен виражати не тільки пошук бідного художника з його бажаннями, з його людськими проблемами, з його потребами. Він повинен виражати світ, але не світ художника, а шлях людства до істини».

Вторгнення в наші дні авангардистсько-модерністської культури, на мою думку, ще не заповнило соціальними і художніми цінностями порожні місця в історії мистецтва. Скоріше навпаки, активність, а часом і агресивність цього «модного» мистецтва, своїм протистоянням культурі справжній в мені особисто викликають побоювання. Я не згідна з тим, що можна допустити «трішечки хаосу» в мистецтві, і не думаю, що цим збагачується національна культурна спадщина. Все - таки життя - не хаос! Звичайно, а атмосфері гласності не можна що не будь заборонити в галузі мистецтва, але називати речі своїми іменами треба. В цьому обов'язок критика, мистецтвознавця, громадськості. Критика перш за все справа громадянська і не повинна бути суто особистою приналежністю автора!

Мені хотілося б захистити той творчий дух, фантазію, інтуїцію, котрі притаманні деяким роботам О. Бурдаш, від надмірних похвал, улесливих усних відгуків «місцевої еліти». Наприклад «Казки», «Ра-нок-день-вечір» - явно просте, людське відчуття контакту з душею. Хороший початок А от «Спогад про Сенкевичівку» та «Хлопчик і гуси»... Дивна уява про красу! Надто сумнівна потенція красоти Читаю рецензію З. Навроцької (див. «Молодий ленінець» від 5 вересня) і диву даюся: «органічне справжнє переживання миттєвостей краси». Я ж вважаю, що такі роботи не можуть свідчити про рівень свідомості та істину справжнього мистецтва. Мова про красу, де істина - сама таємничість і в цьому її безсмертя. Ці ж художні цінності викликають, м'яко кажучи, непорозуміння і навіть образу. Адже деформація краси, спотворення її не можуть бути символами Правди!

І. Козир, студентка Луцького культосвітнього училища.

Від редакції: Напевно, багато лучан та й гостей міста переглянули виставку художніх робіт О. Бурдаш, що демонструвалася в обласній науковій бібліотеці. Запрошуємо вас поділитися своїми враженнями

І. Козир

Обличчям до істини. 1987. О. Покальчук

Обличчям до істини

Публікуємо відгук на матеріал «а де справжній шлях до істини!» І.Козир (МЛ» від 19 листопада ц. р.).

О.Покальчук.

Молодий ленінець. 26 листопада 1987

Кожен історичний час мас своє обличчя, а відповідно і вираз. Похмурий, застиглий, або динамічний, рухливий, веселий. Має й вік - підстаркуватий з його неодмінними хворобами та нудним бурчанням, або юний, з бажанням пошуку та самоствердження... Такі думки виникають в першу чергу при прочитанні статті «А де справжній шлях до істини?», в якій автор висловлює думки стосовно виставки робіт художниці О. Бурдаш, характеру її влаштування та соціально - політичної значимості картини. Автор сміливо, хоча й не завжди до ладу оперує поняттями демократизму, гласності, перебудови і, таким чином, начебто знаходячись на вістрі часу, захищає «творчий дух», фантазію, інтуїцію, котрі притаманні деяким роботам О. Бурдаш від надмірних похвал, улесливих усних відгуків «місцевої еліти», а з іншого боку - «ці ж художні цінності викликають, м'яко кажучи, непорозуміння (?) і навіть образу». Ну, аналіз художньої творчості - справа професіоналів, мистецтвознавців. Мені ж як літератору хотілося б відзначити те, що «Молодий ленінець» надрукував гострий критичний матеріал про виставку, на яку раніше були схвальні публікації. Таким чином преса знову виконує свою законну роль посередника й арбітра, будить громадську думку, в той час як у застійний період «хорошим тоном» було дотримуватися якоїсь однієї думки, бажано консервативнішої.

Інше - це неспокій, який відчувається у рядках статті «А де справжній шлях до істини?» і аргументи, якими автор його пояснює.

Виявляється, «самовираження і самопошук» є явищем негативним, оскільки саме так «зграя»(?) розуміє справжній демократизм і гласність. Натомість у промові М. С. Горбачова до 70-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції у розділ: І!

читаємо: «Наша надія на революційне очищення та відродження полягає у тому, щоб розкрити величезні соціальні ресурси соціалізму через реалізацію особи, людського фактора. В результаті перебудови соціалізм може й рови- неповною мірою реалізувати свої можливості як лад реального гуманізму, що служить людині і підносить її».

Далі автор статті, шкодуючи, що забагато уваги приділялося «егоцентричному «я» художника, цитує Тарковського (котрого - поета чи режисера?). Можливо, якби свого часу діячі від культури приділили більше уваги їхнім «егоцентричним «я», то не помер би режисер Андрій Тарковський на чужині, а перша книга віршів його батька не вийшла б на схилі віку. Цей невеселий список імен, обійдених увагою, кожен з читачів може продовжити сам, переглянувши літературно-художні журнали хоча б за останній рік.

Наступний абзац - про вторгнення... в наші дні «авангардистсько-модерністської культури». Якщо, звичайно, не вживати ці слова як лайку, то ці течії буржуазного мистецтва мають свої чіткі характеристики і поруч ставляться хіба що дилетантами. Це однаково, що сказати вірогідно «реалістичний твір», та й авангардизм і модернізм на Заході давно віджили своє. Тому мода на нього вже й у нас не актуальна, не кажучи, наприклад, про щорічну виставку московських художників на Малій Грузинській, якій, до речі, часто приміряли вищезгаданий ярлик.

Далі мова про те, що хаос у мистецтві - річ неприпустима, що навряд чи цим «збагачується національна культурна спадщина». За цією логікою з Ермітажу належить негайно винести полотна Шагала і Модільяні, не кажучи вже про абстракціоніста Кандінського та іже з ними. Але ленінська теорія відображення розцінює фантазію як акт продуктивної уяви творчої особистості.

«Свідомість людини не лише віддзеркалює об’єктивний світ, але творить його» (Ленін, Твори, т. 29. с. 194). Творить з врахуванням специфіки особистості. І якщо «в атмосфері гласності не можна що-небудь(?) заборонити а галузі мистецтва», то, можливо, час дати цій особистості висловитися і бути почутою іншими?

Крім того, авторська позиція у статті «А де справжній шлях до істини?» є не зовсім послідовною: критикуючи художницю за суб’єктивізм та ідеалістичні тенденції (власне, у цьому напрямку слід було б вести аргументовану критику), вона висловлює своє художнє кредо так: «Мова про красу, де істина сама таємничість і в цьому її безсмертя». Користуючись полемічними прийомами І. Козир, можна сказати, що це - «вторгнення в наші дні», скажімо, німецького консервативного романтизму початку XIX століття.

Я не думаю, що автор статті,- одна з тих «солов'їв перебудови», які демагогічно використовують сучасну термінологію у корисливих цілях. Запал її в цілому схвальний і говорить про активну життєву позицію. Але у її позиції симптоматична біда багатьох людей, яким необхідно навчитися жити в умовах зростаючої демократії, зрощувати сучасну політичну культуру. Інакше кажучи - «вчитись, вчитись і ще раз вчитись»

О. Покальчук

Художниця з очима на півсвіту. Л. Дубас

Художниця з очима на півсвіту.

Добре, якщо злидні не зачерствлюють душі, а ще гірше - не з’їдають її... Крізь такі митарства проходять просвітленими одиниці. А хто й по сей день йде... “Висихаючи у ниточку, з очима на півсвіту, у котрих глибина аж до зірок досягає”... Так йде собі Олена Бурдаш, помиляючись, іноді обпікалась.. то наївно наштовхуючись на гострі кути, то мудро обтікаючи негаразди. Але майже з кожного випадку художниця знайде золоту зернину правди, побачить знак, даний для здолання ще не вирішених питань, підніме згублену посмішку, знайде квітку чи якусь там дивну цибулину - і ось з таким багатством (внутрішнім, тонким й одразу не помітним) вступає у творчу спіраль мистецтва.

Переглядаючи сьогоденні роботи художниці і співставляючи їх з написаними раніше, помічаєш, як зріючий у них вогонь, прихований повільною, трохи статичною динамікою руху і ритму, нарешті вибухнув такими гарячими іскрами, облитий такою живою водою (засіб використання слюди, як пояснює сама художниця). Іноді в картині життя протікає одночасно - у кількох вимірах: груші цвітуть, падають від зрілого меду і - як апогей - відкидають кольорові тіні...

Що це - фантазії чи примхи художниці?

Це прозріння у вищі стани духа людського. Коли людина пізнає постійну весну у серці, коли вона звільняється від свого бруду і затемнення, вона цвіте, тобто вміє любити і, звісно, вже зріла для віддачі - для плодів. Ось так Весна зливається з Осінню, а Літо запрошує для мовчання-очищення Зиму...

Мовби з’єднується несумісне... А це вже вихід в інші виміри...

Такі інші виміри пронизують численні декори-аплікації Олени Бурдаш. Звісно, вони важкі для прочитання, але очі глядача мимовільно ніжаться у фарбах та формах. Чи як ті школярі - вивчають гами кольорів, їх поєднання та культуру.

Ці докори як своєрідні закодовані згустки думок та почуттів... Але саму художницю тягне ще і до доступності викладення тих же самих думок...

З’являються серії живопису з елементами аплікації, з маленькими її деталями... Інколи це просто квіти, вирізані з листівок. Незважаючи на таке просте вирішення змісту картини, художниця все ж оперує далеко не простими категоріями. Вона по-справжньому мріє про інші світи, і ці не “зроблені” рукою художниці чужорідні деталі, мов віконця у ті світи. Це акт високої співтворчості митця і глядача. Коли останній підходить до картини з відкритим серцем, з високовольтною лінією напруженої душі і бачить - о диво! - живу, тільки-но розкриту на його очах троянду! Це велика мить мистецтва, а врешті - це і є його мета.

“Тільки, - каже Олена, - поки що у нашому світі це неможливо. Але я вірю, десь це

Художниця Олена Бурдаш.

існує, на інших планетах, де люди стали майже богами і поглядом любові оживлять квітку чи очі, а пензель художника настільки мудрий та чутливий, що допомагає людям розкривати потенціал їхньої сили, енергії і духовних надбань”.

Можливо, Олена Бурдаш з усіма своїми дивними грушами, грибами, квітами, оголеними, закоханими, птахами та вібруючими хвилями малює наше майбутнє, а можливо - відтворює те, що відбувається в незримому світі наших душ.

Олена Бурдаш з радістю запрошує усіх на свою ювілейну виставку, котра відкриється незабаром у художньому салоні Спілки художників Волині

Лариса Дубас, поетеса

«Мене у Львові захоплювало все… Любов була такої сили, що могла ночувати будь-де. Мені достатньо було того, що я малювала, спілкувалась з відомими, їздила до Рама [Рам МіхаЕль Тамм; 1911–2002; містик, ґуру] у Прибалтику. Він сказав про мене таку річ, яку я про себе не знала, навіть просив, щоб я там залишилась. Ми туди приїхали з Октаєм [Октай Байрамов; 1953–1980], він також шукав істину. Приїхали посеред поля: нічого, навіть дерева немає… Четверта ранку. Стоїмо… І тут жінка-поштар їде на велосипеді: „Чого шукаєте?“ - „Шукаємо Рама“. - „А от!“ І показала в сторону. Відразу відкрився простір зі стежкою. Він по „чакрах“ все проводив: каже я такого не бачив - така Любов, безпристрасна. Коли крізь сумніви до віри приходиш - можна все втратити»

Олена Бурдаш «Спогади» Бути чи не бути двірником

У 70 - 80 - ті роки у Львові життя вирувало по-справжньому. Театри, кіно, виставки, літературні читання, цікаві газети та журнали на кожному кроці, спілкування у кафе за кавою об'єднували молодь і нічого кращого як бути у Львові мені навіть не думалося.

На той час непрацюючих в містах не було. Та стати свобідним художником або поетом тоді не практикувалося. Щоб мати більше часу для творчості та самовдосконалення у мене щодо роботи вибір був невеликий. Натурницею в інституті пр. мистецтва, прибиральницею або двірником. "Починай", - золоте правило життя. Натурницею попрацювала, прибиральницею теж. На вузенькій вулиці Пекарській я була королевою. Така собі двірничка із казки. У довгій спідниці, молода, із модною зачіскою "каре" та транзистором на батарейках, з мітлою із довгою палкою посередині, під музику о 6-тій ранку повільно, медитативно підмітала "свою" вулицю. Ті, що поспішали на роботу, спинялися на мить, чомусь віталися і повертали до мене свою посмішку уже здаля. Юнак, якого я бачила часто на Пекарській, признався, що ходить саме тут, тому що я красиво мету, ще й під музику і це ніби у кіно.

Були цікаві знайомства. А ось взимку, коли випадало багато снігу, скажу вам - ой як непросто. Знайшовши на горищі круглу балію і лом, я таки придумала як. Ото була радість. Возила балією сніг (машин тоді не було), а лід розбивала ломом. Жили дівчата-двірники у гуртожитку, там же на Пекарській, просто у будинку і в кімнаті. Та я обрала коридор, який був широкий і великий, із грубкою і лампочкою на стелі, відгородивши частину коридору блакитною ширмою аж до стелі. Що ще треба для усамітнення для творчої душі?

А навесні невеликі вулички старого Львова наповнювалися викинутими речами. Це старі польські пані виносили усе із помешкання, що їм ставало непотрібним. Чого там тільки не було...

Срібні ложки, сервізи, меблі з чорного дерева, олійні фарби ще 1939 р, капелюшки з рисової соломки, ексклюзивні вази та кошики.

Скоро я обжилася: диван, стіл, етажерка з чорного дерева, шафа, крісло. Усе було красиве і витончене. Мої великі папки з роботами, книжки, трохи одягу, фарби і пастель - ось все, що було у мене. Встигала я скрізь: вдень друзі, кава, кіно, прогулянки по місту, вранці мела вулицю, вночі малювала та писала вірші. Свої почуття, емоції, знання та досвід я вимальовувала. І вже потім розуміла, що це щиро, а значить життєво.

Отак в часи, коли я була двірником, виникла невеликого розміру робота пастеллю під назвою "Двірничка".

Велике, у кожусі тіло, піднятий комір і маленька голова як символ - багато розуму не треба, лопата і гора снігу.

І ще одна картина на стіні у мене в кімнаті "Знову свято". Велике біле обличчя на фоні будинку, зверху червоний прапор. Ми двірники самі вивішували на свята червоні прапори і знімали теж. Кожного разу лазила по драбині високо, аби майоріла вся вулиця. Такі були правила.

Якось при провірці моєї роботи мене добре пропісочили - по під'їздах та коридорах павутиння звисало хмарами. Дуже високо і недоступно. Згідна. На цей раз ось що я їм відповіла: "Дім павучий руйнувати не буду, не маю права на такий вчинок. Не один рік живу без постійного житла, знаю як це важко".

- Нам потрібні хороші двірники, а не хороші художники, - така логічна відповідь повернула мене до реальності.

Вистачило року аби зрозуміти що є що і у чому моє призначення. Розрахувавшись, ми з Дзенею (художниця Галина Жегульська) влітку поїхали на море, у Крим, де я була вперше. Нас чекала Одеса, Ялта, Сочі, Адлер і море. Яка незабутня подорож аж на два місяці. Це було по-справжньому чудово

Олена Бурдаш