Чорнокнижний Григорій

1915 - 1992

Чорнокнижний Григорій

1915 23.01 - народився в с. Друга Українка, Оренбурзької області. Росія.
1938 - 1941 - навчався в Харківському державному художньому інституті. Викладачі М.Самокиш, С.Прохоров.
1941 - 1945 - брав участь у бойових діях Другої світової війни.
1945 - 1948 - продовжив навчання в Харківському державному художньому інституті.
1948 - направлений до Ужгорода в Художньо-виробничі майстерні Художнього фонду УРСР.
1964 - член СХ СРСР.
1964 - переїздить до Луцька де створюється Волинська секція СХ й відділення Художнього фонду України.
20 республіканських, регіональних та міжнародних художніх виставок, зокрема:
1955 - виставка творів закарпатських художників. Москва, Рига.
1957 - художня виставка. Київ, Україна.
1980 - "Виставка творів художників західних областей України ". Москва.
Персональні виставки, зокрема:
1985 - Луцьк, Україна.
12 серпня 1999 - життя митця обірвалося. Похований на луцькому міському цвинтарі в с. Гаразджа.
Провідні твори художника: «Марічка», п., о. (1958); «Молодиця із Закарпаття», п., о. (1960); «Айстри», п., о. (1968); «Натюрморт із трипільським глеком», п., о. (1973); «Спогади про Афродіту», п., о. (1990); «Бурштиновий сон», п., о. (1989)

Григорій Чорнокнижний: Смерть виявилася безсилою. В. Вербич. 2005

У нього був і зболений, і якийсь беззахисно-наївний погляд. Навіть подолавши рубікон 77-ліття, зберігав у собі здатність дитинно радіти буттю, почуватися вічним учнем природи, пілігримом-шукачем істини на суджених шляхах. Будучи художником, аби мати на шматок насущного, приймав умови системи і водночас залишався самим собою. На всі складові, як це йому вдавалося, вже ніхто сповна не зуміє відповісти. Митцеві 23 січня минуло б дев’яносто, та Григорія Чорнокнижного вже тринадцять років нема у часовому вимірі, йменованому життям. До нас промовляють полотна, виставлені в експозиції “Метафори кольору, або Вміння бачити прекрасне”, що відкрилася у Луцькому художньому музеї.

ПАРТІЙНИЙ БОЖОК ЧИ КНЯЗЬ ПІТЬМИ

Як художнику-віртуозу, влада замовляла йому портрети партійних вождів, тих, чий культ витворювали ідеолого-пропагандистські структури. Як писати Леніна? Звісно ж, згідно з канонами, аби образ дихав пафосом переможця, і людяністю, і волею. Навіть якщо б ви знали, ким насправді був цей чоловік, до чиїх мощей у Мавзолеї і нині йдуть комуністи та й загалом шукачі історичних паралелей, нових вражень, інакше творити не дозволялося. І Григорій Чорнокнижний наче приймає правила гри. В одній з приватних колекцій, виявляється, збереглася ця робота. Його Ленін, біля якого походжали і схвально прицмокували партійні поціновувачі живопису, ...з німбом. Але німб - чорний. А череп, здається, ось-ось вибухне від болю, сумнівів, смутку, зла. Та це ж образ князя пітьми! Чи знання жахливої правди, чи дивовижна інтуїція митця не дозволили стати на стезю фальшу... Він витворив зворушливий, зрештою трагічний образ приреченого, в якого вселилися демонічні сили, який уже безсилий їх подолати і йде до фатальної розв’язки, штовхаючи у прірву різномовні мільйони невинних, нещасних.

Пригадаймо ще одне полотно. Воно теж було замовним. А стало одкровенням. На передньому плані - Ковпак. А за спиною - криваво-багряна накидка, що зрештою стає полум’ям. Всепоглинальним, страшним, пекельним... Це не лише сувора правда партизанських реалій, але й притча про долі тих, чиїми руками вершилася невмолима історія. Цей вогонь поглинає дерева, людей, неухильно наближаючись до чоловіка, якого нарікали народним героєм.

Григорій Чорнокнижний (при народженні прізвище було Чорнокнижник. - Авт.) - з Оренбурзької області, що в Росії. Правда, його рідне село називалося Друга Українка. Звідси його шлях проліг до Харкова, де 1938 року в 23-літньому віці став студентом художнього інституту (факультет станкового живопису). Оскільки цікавився і малярством, і літературою, міг зустрітися з майбутніми визначними письменниками Олесем Гончарем та Григором Тютюнником, які невдовзі стали студентами Харківського інституту народної освіти (нині національний університет), з Олександром Вержбицьким, тодішнім професором, а після війни і репресій - доцентом Луцького педінституту, його аспірантом-літературознавцем Леонідом Новиченком...

Впродовж 1941 - 1945 років Григорій Чорнокнижний - на фронті. Серед нагород - бойові медалі, орден Червоної зірки.

З 1948 року, після завершення навчання, живе і працює в Ужгороді. Тут 1960-го стає членом Спілки художників СРСР.

З 1964 року - в Луцьку. Брав участь у двадцятьох регіональних, республіканських, міжнародних виставках. Помер 12 серпня 1992 року. Похований на луцькому міському цвинтарі в Гаразджі.

І САМОТИНА СТАВАЛА ХРАМОМ

Вже усвідомлюючи неминучість фатального вироку смертельної недуги, художник замість прощальних акордів творить осанну жінці, зрештою - світові. Витворені у жовтих і зеленкуватих барвах, його жінки - данина красі, свідчення нерозтрачених чуттів, ледь чутна ностальгія з вкрапленнями іронії. Вони наче зіткані зі світанків, коли таке співзвучне земне з небесним. Григорія Чорнокнижного зазвичай не розуміють, йому докоряють, навішують ярлики. А митець, всупереч усьому, працює і працює. Спілкування з побратимом Володимиром Галькуном вистачає для того, аби й обитель самотини стала храмом.

Роздумує мистецтвознавець Зоя Навроцька: “Григорій Чорнокнижний умів бачити і розуміти красу. Прагнення відобразити найрізноманітніші її прояви було головною програмою його мистецтва. Блискучі за виконавчою майстерністю портрети сучасників, об’ємні полотна із зображенням звабливого жіночого тіла, пейзажі, численні натюрморти із віртуозно прописаною фактурою порепаних гарбузів, переспілих динь, карміновою червінню півоній, веселкові розсипи айстр - майже все, ним створене, означене сяйвом гармонії.

Відповідальне ставлення до творчості спонукало художника до постійних стилістичних пошуків. Носій традиції прекрасної реалістичної школи, він сміливо використовував у своїй практиці виражальні можливості імпресіонізму, фовізму, експресіонізму. Досліджуючи декоративність як прийом, бавився грою площин, смакував колористичними контрастами, пластикою несподіваних ракурсів”.

Відхід художника - завше непоправна втрата. Зазвичай вважалося, що майстерня митця після його смерті ще зберігатиметься за родиною впродовж кількох літ. Та минув рік - і вдові довелося перевозити роботи на квартиру. Пані Анна, маючи хворобу легень, у буквальному розумінні задихалася. Приходили різні люди, які під будь-яким приводом намагалися придбати полотна Чорнокнижного. Пензлі, фарби, книги вдова продавала неподалік від художніх майстерень, магазину “Мистецтво”. Мабуть, керувалася не лише тим, що їй не тільки важко було усвідомити вагомість творчості такої близької людини, але передовсім - потребою жити. Зрештою, і саме помешкання, де жив митець із найближчою йому жінкою, продали, а старенька переїхала до Ужгорода.

Художник живе доти, доки живуть його творіння. Навряд чи варто намагатися заперечити цю оптимістичну максиму. Тим паче, що, всупереч чуткам, все-таки відомо, в чиїх колекціях (приватних і державних) є полотна Григорія Чорнокнижного: каталог склали у Луцькому художньому музеї. Тож і світить нерозгадана зірка з його однойменної картини, кличе у свій світ написаний митцем волинський пейзаж, вдивляються з портретів, що народилися з-під його пензля, сонця душ, яким не дано згаснути

Віктор Вербич. Сім'я і дім

Світ Чорнокнижника. 1992. В. Штинько

Світ Чорнокнижника.

В.Штинько. Радянська Волинь, 1992

Живе серед нас художник. І носить у собі цілий світ. Інколи ми можемо зазирнути у нього, мов у ледь прочинені двері, опинившись перед новою роботою. І лише тоді, коли художник здобувається на персональну виставку, що на жаль, буває нечасто, двері у значний обшир того світу відчиняються навстіж - заходь, милуйся, обурюйся, милуй душу, або ж рви серце, співпереживай... Усе залежить від твого бажання й готовності зайти у чужий храм із відкритим, зрячим серцем.

Персональна виставка живопису члена Спілки художників України Григорія Петровича Чорнокнижника «Весна жінка, і життя», яка відкрилася цими днями в Луцьку, перша відколи художник працює на Волині. А приїхав він сюди ще у шестидесяті!

Зізнаюся, у першу мить, коли я переступила поріг виставочного залу обласної організації Спілки художників, розгорнута виставка, відчула себе трохи незатишно від як здалося, спочатку, надто великої кількості оголеної жіночої натури. Та це й не дивно Світ що оточив мене у цьому залі, вихлюпував із полотна морською хвилею, пахнув, білими хризантемами, вабив фіалковою імлою весняного пейзажу, я сприйняла очима жінки, трохи ревниво й упереджено,

Але це був світ щонайперше - художника, від самого прізвища якого діє якогось загадковістю, таємничістю, з нелегко прожиті 77 літ дають йому право на власне світобачення, хоч би воно не вкладалося у прокрустове ложе усталених, норм і канонів.

- З діда-прадіда ми були Чорнонижниками, - то вже потім записали мене Чорнокнижний, а син у Москві, той зовсім Чорнокніжних. Народився я в Оренбурзькій губернії, куди батьків виселили з України. Батько вмів замовляти, знав, як зарадити від усякої немочі й людині, й скотині, вся округа до нього зверталася. Мав чорного сундучка, де зберігав різні старовинні книги. Біблію, «Лєчебніки». а також твори Достоєвського, Чехова. Шкода, у війну пропали, а деякі здібності до окультних наук і мені передалися.

- неспішно снує, нитку спогадів Григорій Петрович, раз-по-раз пригадуючи то одну, то іншу яскраву деталь свого дитинства, юності, навчання у Харківському Художньому технікумі, потім в інституті.

Кривавим рубцем через усю долю - війна, фронт, хоч про це спочатку мовив 'скоромовкою, як про щось несуттєве, другорядне, чим трохи здивував. Але потім знову , і знову повертався, оживляючи в пам’яті епізод за епізодом, та так разюче точно, наче мазок та мазком клав на полотно. І поставали картини, забути які розпалена уява вже не зможе. Художник на війні це завжди трагедія.

Але не менше трагічно виглядають і повоєнні роки коли з центру до Ужгорода, де довелося тоді працювати Григорію Петровичу, надсилали список, у якому значилося 200 тем, втіливши які на полотні, художник мав, шанс потрапити на республіканську виставку. Адже в центрі сиділи партійні мужі й всерйоз вірили, що мистецтвом можна керувати, що на замовлення можна викресати святу іскру натхнення. І керували. І формували, а точніше - деформували і душі людські, й уявлення про прекрасне, замовляючи розмір усмішки, колір, вираз очей, суворо регламентуючи довжину одягу і глибину декольте. Ні, вони не цуралися відкритого, жіночого тіла, але то у втаємничених готельних люксах чи на прихованих від чужого ока заміських дачах, а щоб на художніх виставках - ні-ні! Дбали про нашу з вами цноту. Кажете древні зображали оголене людське тіло? Кажете, Тіціан, Веласкес, Гойя? Ну, це буржуазні витребеньки а у нас соцреалізм!

Можна лише здогадуватися, як тісно було у рамках соцреалізму художникові, який заявив таке:

- Для мене жіноче тіло - найдовершеніший, найнрекрасніший витвір природи, втілення краси й гармонії. Колись, ще в юності, працюючи в палітурній майстерні, натрапив на купу паперів, серед яких виявилися прекрасні репродукції творів Поліклета. Праксителя, Тіціана, Боттічеллі, зображення міфічних героїв древньої Еллади. Все це полонило мою увагу, залишило слід на все життя.

І справді, бо триптих «Народжена з піни», цикл «Спогади про Леду» створені зовсім недавно, у минулому році. Коли зупиняєшся перед цими роботами, то навіть думки прагнуть високого стилю: О, жінко, яка ж ти споконвіку нерозгадана і грішна, коли з твого лона можуть народитися такі несхожі між собою Клітемнестра, Єлена, Діоскури... Адже за древньогрецькою міфологією Леда - дружина спартанського царя Тіндарея, до якої Зевс навідувався в образі лебедя. Леда знесла двоє яєць, з яких і з’явилися на світ підступна Клітемнестра, згодом дружина Агамемнона, яка разом із своїм коханцем убила чоловіка, що повернувся із Троянської війни, та прекрасна Єлена, богиня світла й родючості, найвродливіша жінка на світі, через яку, власне, та Троянська війна спричинилася й тривала, за гомерівським епосом, цілих десять років.

Легенди древньої Еллади надихали не одне покоління митців. От і у Леонардо да Вінчі бачимо - «Леда і лебідь». Але то була доба Високого Відродження, і геніального флорентійця наприкінці XV століття оточували дещо інші жінки, либонь, трохи ближчі до боговибраних, - ніж наші, сьогоднішні, з озлоблених безконечних черг і переповнених автобусів.

Можна тільки здогадуватися, як фантазія художника нині змогла видо-бути образи, втілені у «Бурштиновому сні», «Під знаком Близнюків» та інші. Як не може не дивувати і не вражати і його прониклива інтуїція, яка ще у 1970 році примусила зобразити образ «вождя першої в світі соціалістичної держави» із чорним німбом над головою, а ще раніше, у 1974-му, партизанського ватажка на тлі кривавої заграви... Тоді ж був написаний цикл «Країна айсбергів».

Привертає увагу полотно «Фатум. Пам’яті Карбишева», настроєві, з буянням барв натюрморти і пейзажі.

А біля однієї роботи спиняєшся трохи сторопіло, намагаючись зрозуміти, чому над головою оголеної моделі у романтичній позі, немов з недалекого минулого, проступають дуже вже реалістичні контури зірок Героя колишнього Союзу. І тільки згодом усвідомлюєш, що загнаний у безвихідь дефіцитом полотна, художник видер шматок його із велетенського полотнища, якими ще донедавна були завішені фасади Будинків. Там був зображений колишній генсек, який так любив прикрашати свої груди відзнаками Героя. Отак і витворився несподіваний сюжет.

У роботах Г. П. Чорнокнижника -- багато символіки, незримої пов'язаності із світом і Всесвітом, де нічого не буває просто так, зненацька, де все підкорене вищій космічній силі, яка може примусити звучати барви, а музику - мати свої кольори.

Втім, розповідати про виставку живопису - вельми невдячна справа. Краще прийдіть, подивіться, подумайте.

В. Штинько

В. Штинько

Художник на тлі доби. 1997

Художник на тлі доби

Віче. 11 серпня 1997

Можливо, це банально і давно кимось сказано, але останнім часом подумки я часто проходжу свій життєвий шлях. Ніби вбиваючи підсумки, пригадую закінчені й тільки розпочаті полотна, відкладені на колись незреалізовані творчі плани. На відстані часу все сприймається дещо інакше, в іншому ракурсі, з іншими акцентами. Буває, що заходжусь щось перебити або ж допрацювати в давній роботі й на певному етапі зупиняюсь від усвідомлення, що це вже не той задуманий на початку твір. В ньому пульсує інший простір, від нього віє іншими проблемами. Оте моє «я», співзвучне моментові започаткування роботи,- зникає, поступаючись більш сучасному. Отож, прийшов до висновку, що варто працювати, як кажуть, на одному подиху, завершуючи роботу одразу або ж залишаючи в початковому стані назавжди. Все одно час зробить своє, навіть без волі митця, відобразившись в найнезначніших моментах. Можливо, саме тому не в змозі - нищити жодної своєї роботи, ані начерка, ані закінченого твору. Інколи почуваюся їхнім заложником, а вщерть заповнена майстерня просто лякає. Відверто кажучи, багато чого на цих стелажах я просто соромлюсь. Однак підняти руку - не межу. Це був би злочин. Гріх перед самим собою і своїм часом. Щось на зразок самогубства, майбутнє - найкращий суддя. Воно розбереться в катаклізмах моєї доби. Дасть вірну оцінку мені, моєму часу і творам, створеним на його тлі».

Ці слова належать Григорію Петровичу Чорнокнижному - талановитому живописцеві, цікавій і непересічній особистості, після смерті котрого незабаром виповниться три роки.

Відповідальність, з якою ставився Чорнокнижний до власної спадщини, не випадкова. Свідомо, а можливо, і підсвідомо він відчував, що це літопис не тільки його життя, а й також його доби. Переглядаючи все зроблене ним: незліченну кількість малюнків, ескізів, начерків, живопис різноманітних технік від олії до темпери, акварелі, пастелі, - неодмінно впадає багатоплановість, навіть багатоликість творчих пошуків. Створюється враження дивовижного метання художника від одного експерименту до іншого. Можливо, не останню роль у формуванні такого враження відіграє той факт, що Чорнокнижний до останніх днів продовжував навчатися, невтомно штудіюючи натуру, удосконалюючись в композиції, розширюючи обрії власного пізнання проблем колористики. Значна кількість залишеного ним - звичайні учнівські вправи. Факт добровільного пожиттєвого учнівства - суттєвий аспект його творчого кредо.

Однак розглядати творчу спадщину Чорнокнижного тільки із метою фіксування блискучих або ж невдалих спроб було б грубою логічною помилкою, бо як явище вона набагато складніша, аніж це може здатися під час поверхового ознайомлення. Репрезентуючи мистецький простір певного періоду, в ній, як у дзеркалі, відображено духовне буття митця в середовищі тоталітарного суспільства, відкриваються особливості психології творчості цього часу, специфіка естетичного мислення та багато інших нюансів, враховуючи котрі, можливо, не тільки наблизитися до об'єктивності оцінки досягнень автора, а й взагалі знайти ключ до розуміння сучасного йому мистецтва. Невід'ємність долі творчої особистості від історичного контексту демонструє вже початок біографії Григорія Чорнокнижного.

Батьки його: Петро Севастьянович та Анастасія Юхимівна - українські переселенці з Катеринославщини, в Оренбурзькій області носили старовинне прізвище з характерним національним колоритом - Чорнокнижник. Перший документ художника, свідоцтво про народження, видане 23 січня 1915 року, іменує його також цим прізвищем. З ним у 1938 році він вступив на навчання до Харківського державного художнього інституту, а у 1941-ому був призваний рядовим солдатом до Радянської Армії, брав участь у другій світовій війні. Однак вже у 1945-ому він повернувся додому не тільки з нагородами и сержантським званням, а й також з дещо відретушованим прізвищем - Чорнокнижний. Таку пропозицію у ненав'язливій, але настирливій формі йому було зроблено під час демобілізації. Подібні вказівки в той час, як відомо, не обговорювались. Так, Чорнокнижник став Чорнокнижним. Зберігаючи загальне звучання, прізвище стало більш доречним як для того часу. З нього зник відвертий натяк на предківську причетність до «мракобесия» та інших пережитків минулого. А найважливіше - воно втратило чітку національну визначеність, набуваючи якоїсь розмитості и навіть аморфності. Адже Чорнокнижний з Оренбурзької області - не обов'язково українець.

Інша ідеологічна метаморфоза в дусі того часу відобразилась на творчій долі художника. Вступаючи до Харківської альма-матер, він був сповнений романтичних намірів. Учбовий заклад, з котрим пов'язані життєві шляхи Малевича, Пальмова, Кандінського, Бойчука, Седляра, а численні викладачі та старші студенти котрого були особисто знайомі з цими революціонерами від мистецтва, від засад творчого експериментування й постійного пошуку новацій, яким його бачив абітурієнт Чорнокнижний під час випробувних іспитів, дуже швидко перетворився «на кузню кадрів» соціалістичного мистецтва.

«Тривалий час я не міг збагнути, що відбувається - запальні дискусії в студентському середовищі про сучасне мистецтво. Масове захоплення проторюванням не знаних досі співзвучних сучасності шляхів, розмови про тих, хто був в авангарді загострена цікавість, ба, навіть благоговіння перед пошуками Падалки, Ганни Собачко-Шостак. І водночас в стінах інститутських аудиторій відсутність й натяку на подібні пориви, натомість цілковита покірність. Ніби вищезгаданого не було й не буває взагалі. Сліпість, глухота, німота. І як результат, продукування «мистецтва, що служить народові. Мстецтва, що об'єктивно відображає життя в його революційному поступі». Щоправда, з часом бурхливі суперечки про творчість поступово затихають. Принаймні, у великих товариствах. В передвоєнні роки поміж своїх майже пошепки ще інколи вимовлялися імена розгромлених бойчукістів. Після 45-го затихли і ці боязливі голоси. Так, ніби мимохіть створюється ситуація двозначності, ситуація подвійного життя: справжнього в собі самому, в колі друзів-однодумців, в межах власної майстерній несправжнього в зовнішньому світі, суспільстві. Одне говориться - інше думається. Творча особистість під тиском ідеології втратила внутрішню цільність, об'єднуючи з собі дві несумісності - творчість і кар'єру».

Відтак, доробок Чорнокнижного, як і більшості його сучасників, варто класифікувати за нехитрою схемою: данина ідеології та мистецтво для мистецтва. Це значною мірою упорядковує стилістичну й сюжетно-тематичну ….сть спадщини художника, додаючи чіткості у творенні концепції його етичного та естетичного кредо.

«Червоний Жовтень 1917», «В. І, Ленін», «Напередодні. В. І. Ленін та Ф. Е. Дзержинський в Розливі», «Переможці», «Прикордонники», «Командир партизанського з'єднання, двічі Герой Радянського Союзу О. Ф. Федоров», «Портрет снайпера Л. Рак», «Портрет диспетчера В. Н. Рудь», «Сімейна професія», «Заграва революції», «Герой Соцпраці Форманюк О. А.», «Руднєв», «На підступах до Сталінграда», - перелік цієї продукції при бажанні продовжуватиметься ще і ще. Майже кожен із названих творів експонувався на тій чи іншій тематичній виставці. Багато із них зафіксовано в каталогах Волинської філії Спілки художників СРСР. Безперечно, їх виконання означено певними живописними знахідками. Адже за загальною сухістю, неприхованою байдужістю автора до зображеного не залишається непоміченим прекрасний вишкіл реалістичного малярства, який він здобув в роки навчання у майстерні Трохименка. Особливо це стосується так званого тематичного портрету («Відмінниця», «Продавець універмагу», «Слюсар-електромонтажник» й інші), де художником успішно вирішувались суто мистецькі проблеми: психологічна характеристика, настрій. І, зрештою, відображення звичайного захоплення моделлю. Тільки назва твору або ж маленька деталь на взірець комсомольського значка (червона пляма котрого не шкодить і чудово гармоніює з насиченою зеленню светра) розкриває справжній зміст. Можливо, тому, що кожен в ті часи усвідомлював безглуздість боротьби з дурістю, до цього хитромудрого трюку вдавалися майже всі. За його допомогою робота набувала бажаної репрезентативності, значимості, необхідного ідеологічного підтексту, отримуючи в свою чергу своєрідну путівку в життя. Полотно з підписом «Анна» або ж «Портрет дружини» не так легко було проштовхнути на виставку. Хіба дочекавшись 8 Березня - Міжнародного дня жінок... Назва ж «Учителька», або «Краща доярка колгоспу «Шлях комунізму» гарантували їй відкритий шлях до всіх експозицій: і на Першотравневу, і до свята Перемоги, до Дня пожежника, й інших, незважаючи навіть на присутні технічні огріхи. Значне місце в доробку Чорнокнижного займає зображення вождя революції. Сотні начерків сангіною, олівцем, малюнків вуглем, пастеллю, олійних ескізів, не враховуючи цілком закінчених полотен, що зберігаються в фондах Волинського краєзнавчого музею та приватних колекціях. І це не дивно. Адже все суспільство в той час знаходилося під магічним впливом його немеркнучого образу. «Однак повне втілення власного бачення цього образу не вдавалось. Замість обличчя близького, зрозумілого кожному з'являлась якась нежива маска. Іноді я втішав себе, що це узагальнення. Однак тепер, коли з пам'яті моєї ніяк не сходять слова найвеличнішого «Немедленно расстрелять как можно больше священников», коли відкрилися факти його причетності до терору, до масових знищень інтелігенції, руйнації культур цілих народів, вбачаю у цьому провидіння. Адже неможливо зобразити монстра з гуманним лицем. Маска бездушного і жорстокого тирана якраз тут найдоцільніша».

І все ж, сьогодні ще складно дати об'єктивну характеристику творам подібного плану - це дійсно справа майбутнього. Єдине, що цінного вбачається в них, цілком очевидно - це живе свідчення про певне суспільство та його мистецтво. їх можна розглядати і як показники неможливості втручання держави в царину творчості, безплідність спроб ідеологічного регулювання мистецькими процесами. Чорнокнижного врятувало те, що поряд із цією вимушеною кон'юнктурою він робив речі цілком відмінні, якісно інші як за концептуально філософським значенням, так і за суто технічними та стилістичними особливостями.

Чорнокнижний завжди тягнувся до чуттєвих земних основ реальності. Його полотна несуть у собі гостре, відчуття матеріальної насиченості, вагомості самої плоті, зображеної дійсності. Дивовижним чином, максимально наближаючись до натури, йому все ж вдавалося не схибити, спіткнувшись об натуралізм.

Працюючи, головним чином, в системі реалістичного живопису, він вміло уникав механічного копіювання світу, застосовуючи то імпресіоністичні рефлекції («Червоні квіти», «Натюрморт з гарбузом», «Сніг у Карпатах», та ін.), фовістський колоризм та декоративізм («Троянди», «Натюрморт з глечиком», «Північ»). Досить виразні в пластичному та образному вирішенні, іноді його твори демонструють наслідки впливів: Ван Гога, Матіса, Реріха, Сарояна. Людина емоційна та експресивна, він пояснював це тим, що в авторитетів не гріх вчитися кожному. Об'єднання різноманітних прийомів зображення набуло в творчості художника вельми специфічних рис. Трансформація запозиченого через власний досвід і смак визначає одну Із особливостей манери Чорнокнижного.

Ідею повернення людини до справжнього буття в єдності з життям природи, що, як вважав художник, по суті, є поверненням її до самої себе, він реалізував у ряді творів. («Карпатська осінь», «Перший сніг», «Напровесні», «Травневий ранок» та ін.), де в нерозривній єдності знаходиться людина Та природа. Персонажі цих полотен -гуцулки з яскравими торбами-тайстрами, дівчата в розмаїтих головних уборах, пастухи, на тлі пейзажу, серед пейзажу нєвідривно пов'язані з ним. Інколи, сприймаючись невідємною часткою, вони доповнюють його гармонію даючи уявлення про світ як про предметно-просторове ціле.

Оголена натура з-під пензля художника почала з'являтися з пізній період творчості, коли він розміняв сьомий десяток, коли в радянському суспільстві дедалі відчутніше давали про себе знати демократичні тенденції, пень розвіюватись морок мистецьких догм, а цей досі не дозволений жанр живопису отримав надію на реабілітацію. «Перші Полотна з нею відкрили переді мною новий шлях, новий світ -світ вільної, прекрасної людини. Те, до чого я завжди прагнув і чого бракувало мені все життя. Уособлення спокійної і світлої радості, ностальгія по котрих не залишала ніколи. Щоправда, відобразити гармонію жіночого тіла я хотів і раніше, в попередні, більш жорсткі часи. Але існували табу».

«Червона діва», «Леда», «Чорний лебідь», «Афродіта», «Афродіта, осяяна сонцем», «Ранок», «Персифона», «Купання Діани» та інші твори цього циклу відзначені особливою щирістю преклоніння перед жінкою, оспівування її неповторності. В їх основі потреба або й навіть жадоба краси. Переплетення мотивів конкретних та вигаданих, реальних та уявних означилось на них справжньою чарівністю. Настрій спокою та благодаті, своєрідну медетативну ліричність випромінюють образи цих сяючих своєю плоттю богинь. Сюжетні ситуації в творах часто-густо поступаються вишуканому емоційному підтексту, головне звучання якого забарвлене гострим ароматом конкретної життєвої реальності. Не остання роль тут належить і відгомону суто еротичних відчуттів, що додає їм рис інтимності, людської ніжності та тепла.

І все ж, варто зазначити, що, обожнюючи грецьку класику, послуговуючись її філософією, він одночасно обмежував себе мистецькими канонами тієї доби. Величезна кількість натурних начерків, зроблених в процесі праці над тою чи іншою композицією, свідчить про прагнення художника відходити саме від вражень натури, рухаючись шляхом художнього переосмислення. Незважаючи на свідоме культивування художником античних ідеалів, в самій стилістиці його закінчених олійних полотен і навіть ескізів, начерків, чітко проступає сучасне світовідчуття. Тому твори, в яких яскраво відобразились асоціації з поезією Сапфо, не вагаючись, можна визначити лише як живописні фантазії на міфологічні теми.

Аналізуючи живопис Чорнокнижного, неможливо оминути деякі факти, що свідчать про нього як про яскраву індивідуальність. Творчість була головним змістом його життя. Проблеми, пов'язані з нею, завжди залишились в центрі уваги. Художник-творець вбачався Чорнокнижному як виконавець особливої місії, а мистецька діяльність - особливою сферою, в якій людині дано можливість ви являти власну богоподібність. Вважаючи, що талант - це обов'язок перед Богом, постійно не втомлювався ще і ще раз вдивлятися у сторінки історії, щоразу відкриваючи нові грані художньої спадщини тієї чи іншої доби, або ж того чи іншого митця. Інколи жартував, що, працюючи, відчуває себе чарівником або магом, котрий, за допомогою творчості, проникає в містичні таємниці Всесвіту. Схильний до самоаналізу, він все життя напружено мислив про долю митця, про зміст та призначення мистецтва. Намагаючись зрозуміти його внутрішні імпульси, з виключною тверезістю коментував особисті твори. Численні записи поряд із замальовками, замітки в блокнотах та на полях ескізів, усні висловлювання, зафіксовані автором статті або ж закарбовані в пам'яті близького оточення майстра - свідчить про нього ще й як про своєрідного мислителя, небайдужого до питань філософії, релігії, літератури. Не звиклий до моралізаторства, він, проте, нерідко дивувався інертності багатьох молодих сучасників, а якось з гіркотою сказав майже пророчі слова, котрі сьогодні звучать, як влучний начерк до портрету самого митця. «Сили будь-якої, навіть досить дужої, могутньої людини, вичерпані. Тому всіляка втрата енергії має свою межу. Жорстоко помститься доля тому, хто розміняв свій талант надто щедро, витрачаючи свій час на заняття, далеко від творчості. З плином часу пройде прозріння. Чим пізніше це станеться, тим разюче воно і важке... Не знаю, як визначити мій сьогоднішній стан - порою зрілості? Порою спаду? Однак відчуваю просто дивні припливи ентузіазму, неймовірно велику потребу в праці, як ніколи, ясне бачення.- І силу- силенну ідей. Питання майстерності - також не здаються проблемою. бентежні-, інше: чи вистачить сили і часу?..»

Зоя Навроцька

Творчість була життям а у житті траплялось різне. 2000 р. М.Комаровський

Творчість була життям а у житті траплялось різне.

М.Комаровський

Луцький замок. 6 квітня 2000 р.

У 1977 році художник Григорій Чорнокнижний отримав почесну грамоту за активну участь у II Волинській обласній художній виставці "Завжди напоготові”, яка була присвячена 60-річчю Великої Жовтневої революції та 60-річчю радянської міліції. У тому ж 77-му Григорій Петрович малює образ Леніна, який ви бачите на фото (як і ту ж почесну грамоту). Днями це полотно під назвою “Ленін з німбом чорта” разом з іншими роботами покійного майстра виставлялось у читальному залі юнацької бібліотеки. А тоді, понад два десятки років тому, “Чорнокнижник хотів намалювати доброго і людяного вождя. Але не вдавалось. Тільки потім (на початку 90-х, коли відкрились факти комуно-більшовицьких злочинів і роль Леніна) зрозумів, що його рукою водило провидіння", - згадував під час мистецької години “Світ Чорнокнижника” (до 85-річчя від дня народження художника) Костянтин Борисюк, який був особисто знайомий із (за його ж словами) Митцем з великої літери.

Ще у 1944 році, коли Григорія демобілізували з армії, змінили останню букву в його прізвищі. Із діда-прадіда Чорнокнижник став Чорнокнижний. Очевидно, влада небезпідставно боялась усього, що не втискалось у замки офіційної ідеології. За допомогою орфографічних правок намагались побороти спадкову енергетику. (За чудотворні властивості отримали колись Чорнокнижники своє прізвище. Володів певним даром і Григорій). Об’єктивно оцінити творчість художника і сьогодні важко. Спрощена схема - данина ідеології та мистецтво заради мистецтва - не може відобразити

усю багатогранність таланту художника, який пережив сталінський терор, хрущовську відлигу і брежнєвський застій. Кон’юнктура змушувала художника до монументальних полотен і рельєфів. Але загалом творчість і саме життя Григорія Чорнокнижного свідчать: державні мужі у ті часи сильно помилялись, коли були впевнені, що мистецтвом можна керувати.

Мистецька година для студентів інституту мистецтв працівники краєзнавчого відділу юнацької бібліотеки і яка стала своєрідною словесною ілюстрацією до робіт

Григорія Чорнокнижного (які люб’язно надали краєзнавчий музей і приватний колекціонер), переконливо довела - головним змістом життя художника була творчість.

М.Комаровський