Карабулін Борис

Карабулін Борис

13 липня 1926 - народився Карабулін Борис Миколайович в м. Вологда, РФ.
1943 - призваний до Радянської Армії, однак за наказом командування залишився працювати на військовому заводі в м. Ленінграді де пережив блокаду.
1940 - працював в Алма-Аті. Працюючи в художньо-оформлюваних майстернях, вирішує вступити на навчання в місцеве художньо-театральне училище (1950 рік). Однак, успішно склавши вступні іспити, він не проходить по конкурсу і стає вільним слухачем (1950 - 1952). Ця прикра поразка не зруйнувала його бажання вчитися.
1950 - 1952 - Борис Карабулін відвідує заняття в училищі вільним слухачем (1938 році в Алма-Аті засновано театрально-художнє училище, перетворене в 1953 році в художнє). За ці неповні два роки він здобув основи професійної грамоти художника. Наполегливо працюючи самостійно, удосконалював рівень майстерності.
1952 - художник переїздить у Луцьк. Працює в Товаристві волинських художників, котре було засноване в 1951 році.
1962 - художник художньо-виробничих майстерень Художнього фонду УРСР.
2007 - Обл. премія ім. Й. Кондзелевича.
14 січня 2012 - художник помер в Луцьку, похований у с. Гаразджа.
Учасник міських, обл. мист. виставок від 1952.
У його доробку - скульптура, твори декоративно-прикладного мистецтва і величезна кількість олійних полотен. Це картини побуту, пейзажі («Полісся», «Березнева відлига», «Околиці Ялти», «Чайки над морем», «Волинська далечінь» та інші), об'ємні панорами історичної тематики («Наливайко біля замку Любарта» тощо).
2005, 2009 - персональні виставки у Луцьку

Основні твори та література:

Тв.: цикли – «Поезія Волинської землі» (1960-і рр.), «Кримські мелодії» (1960–70-і рр.); «Наливайко біля Луцького замку», «Зимовий етюд» (обидва – 1960-і рр.), «Поліські берези» (1967), «Поліська весна» (1968), «Сосни, осяяні сонцем», «Озеро Пісочне» (обидва – 2007).

Літ.: Бойко І. В його картинах домінує синій колір надії // Луцький замок. 2005, 8 верес.; Виставка пейзажного малярства Бориса Карабуліна: Каталог. Лц., 2009

90 років від дня народження Б. М. Карабуліна (1926-2012) - українського художника

Карабулін Борис Миколайович - видатний художник-реаліст Волинського краю. Народився 13 липня 1926 р. в місті Вологда в Росії. З раннього шкільного віку захопився образотворчим мистецтвом. Бажання стати художником було головною мрією його складного дитинства, нелегкої юності.

У 1943 р. Бориса Карабуліна було призвано до Червоної Армії. Потрапити на фронт не вдалося. Разом з іншими однолітками залишився працювати на військовому заводі в Ленінграді, де пережив блокаду.

У кінці 1940-х років доля закинула митця у місто Алма-Ата в Казахстані. Працюючи у художньо-оформлювальних майстернях, він у 1950 р. робить спробу вступити на навчання до місцевого художньо-театрального училища, але не проходить за конкурсом. Бажання вчитися, стати професійним художником було настільки сильним, що в 1950 - 1952 рр. Борис Карабулін відвідує заняття в училищі вільним слухачем. За ці неповні два роки він здобув основи професійної грамоти художника. Наполегливо працюючи самостійно, удосконалював рівень майстерності. Своїми учителями і наставниками нині вважає художників-класиків Івана Шишкіна, Василя Полєнова, Олексія Саврасова, Івана Айвазовського. Творчість цих митців стала головним орієнтиром у його діяльності.

Із 1952 р. Борис Карабулін проживає у Луцьку. Бере активну участь у заснуванні та розбудові першої мистецької організації в області - Товариства волинських художників - разом із І. Даньшиним, Дмитром Латишевим, Миколою Дімуном, Андрієм Ніколаєнком, Петром Сензюком. Працює оформлювачем майстерень Товариства. За цей період декілька разів обирався головою товариства художників у Луцьку та Володимирі-Волинському. Працює над компартійними замовленнями, хоча членом партії не став, займається розписами храмів. У 1960 р. Борис Миколайович стає одним із ініціаторів створення в Луцьку художньо-виробничих майстерень Художнього фонду УРСР.

У 1970-х роках регулярно виставляв свої роботи на виставках у місті, області та республіці. Зокрема, у 2005 та 2009 рр. творчий доробок майстра було представлено на двох персональних виставках в м. Луцьку. Багаторічна натхненна творча праця, внесок у розвиток українського мистецтва були високо оцінені краянами - у 2007 р. Борис Миколайович Карабулін стає лауреатом обласної мистецької премії імені Йова Кондзелевича.

14 січня 2012 р. життя митця обірвалось. Похований Б. М. Карабулін на міському кладовищі у селі Гаразджа, що біля Луцька.

Доробок майстра - скульптура, твори декоративно-прикладного мистецтва і велика кількість полотен олійного живопису розпорошені по приватних колекціях, музейних зібраннях. Частина з них знаходиться у Волинському краєзнавчому музеї. Це зворушливі картини на побутову тему, витончені пейзажі («Полісся», «Березнева відлига», «Околиці Ялти», «Чайки над морем», «Волинська далечінь» та інші), об’ємні панорами історичної тематики («Наливайко біля замку Любарта» тощо). У кожній із цих робіт Борис Карабулін як справжній художник-реаліст намагався досягти максимальної правдивості.

Оксана Силюк

Література:

Гуменюк Н. І крапля сонця поміж фарб... // Віче. - 2007. - 2 - 8 серп. - С. 7.

Навроцька 3. Карабулін Борис Миколайович // Енциклопедія Сучасної України / НАН України, Наук, т-во ім. Т. Г. Шевченка. -Київ, 2012. - Т. 12 : Кал-Киї. - С. 276.

Навроцька 3. 13 липня 80 років від дня народження Б. М. Карабуліна (1929) - українського художника // // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2006 рік / упр. культури і туризму Волин. ОДА ; Волин. краєзн. музей ; Волин. ОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, Е. С. Ксендзук. -Луцьк, 2005.-С. 119 - 120

Оксана Силюк

І крапля сонця поміж фарб. 2007

І крапля сонця поміж фарб

Надія Гуменюк

Віче, 2007, 2 серпня

Такого в мистецькому середовищі давно не спостерігалося. Та й загалом спостерігається рідко. Персональна виставка робіт Бориса Карабуліна в арт-галереї обласної організації Національної спілки художників України тільки відкрилася, а за кожним експонованим твором вже вилаштувалася черга бажаючих купити його. За одну з картин двоє лучан влаштували своєрідні торги. Щоправда, Борис Миколайович, дізнавшись про них, тут же пригасив запал колекціонерів малярства однією фразою: „Я

вже обіцяв іншій людині... І це нічого, що у два рази дешевше - для мене слово дорожче

за гроші. А деякі роботи просто не можу продати. Не можу - і все...” Як відверто зізнається художник, така зацікавленість виставкою, відкритою напередодні його вісімдесятиріччя, і приємно здивувала, і зворушила аж до сліз. Старий майстер давно не виносив на люди свої роботи. Небагато людей у Луцьку згадували його ім’я. Мало хто й знав, що він продовжує працювати і що, власне кажучи, саме творчість і врятувала його, допомогла вистояти після пережитого...

Такий от парадокс у мистецькому житті: хтось весь час на слуху, знаний і пошанований, нагородами та званнями увінчаний, а роботи його мало кого цікавлять. А тут чоловік і лаврами не увінчаний, і взагалі з мистецького середовища витурений, і навіть без диплома про спеціальну освіту (хоч, як каже Борис Миколайович, навчався і удосконалювався все життя), а побачили знаючі люди його роботи - і не треба ніякого розкручування імені, високопоставлених рекомендацій і переліку нагород. Справді, рідкісний випадок... Мабуть його перша вчителька мала якийсь сентимент до малярства. На першому ж уроці вона вирішила подивитися, як її першачки-восьмирічки (в школу тоді йшли у вісім років) вміють малювати. Поклала перед кожним папір і олівці, вивісила на шкільній дошці малюнки із зображенням тварин і сказала: „Малюйте”. Борис Карабулін намалював найкраще. Це була його перша в житті перемога. А вчителька, впевнена, що з хлопчиком хтось займався вдома, ніяк не могла повірити, що на цьому першому уроці він вперше в житті тримав у руці олівець. Самого ж малого те чудо, яке сталося від дотику олівця до паперу, настільки приголомшило, що далі він малював скрізь і все. Тим більше, що вчителька підтримувала і допомагала йому, пишаючись, що має такого здібного учня, і пророкуючи йому і навчання у художньому інституті та долю вели- I кого художника.

Як це нерідко буває у житті, шкільні пророцтва залишилися у шкільних стінах - надто багато перешкод виникло на шляху до їхньої реалізації. Звістка про початок війни застала Бориса у піонерському таборі. П’ятнадцятирічного підлітка разом з іншими його однолітками забрали у ФЗО, учні якого щоденно працювали на оборонному заводі у Вологді. Через два роки Бориса відправили із Вологди на оборонний завод у Ленінград. Після війни - робота, робота і робота: треба було відбудовувати зруйноване. Наприкінці сорокових років доля закинула хлопця у Казахстан, в Алма-Ату. Працював у художньо-оформлювальних майстернях, навчався у вечірній школі, спілкувався з художниками, все більше занурюючись у мистецьке середовище. Брав навіть участь у художньому оформленні павільйону Казахської РСР на ВДНГ у Москві, що, безперечно, вважалося дуже відповідальною справою. Успішно склав екзамени в Алма-Атинське театрально-художнє училище. Був прикро вражений, коли дізнався, що зі своїми двома п’ятірками і четвіркою не пройшов за конкурсом, хоч вступники з нижчими балами стали студентами. У тому була якась своя політика, в яку його не посвячували. Викладачі, які помітили обдарованість хлопця, запропонували йому все-таки ходити на заняття - вільнослухачем. Саме тоді вільнослухач Карабулін захопився творчістю художників-передвижників і створив перші свої полотна, які згодом експонував на виставці вже у Луцьку. На

Волинь він переїхав 1952-го.

- Я дізнався, що в Луцьку створюється Товариство волинських художників. Це мене дуже зацікавило, - згадує Борис Миколайович. - Тож коли я приїхав сюди, то найперше розшукав тих людей, які розпочинали цю справу. Зібралося нас, ентузіастів, десь десятка півтора. Зробили ми пайові внески по три тисячі карбованців, відкрили рахунок і почали працювати. Не було серед нас, та й взагалі у тогочасному Луцьку, жодного художника зі спеціальною освітою. Хтось пройшов війну і змінив зброю на пензель, як, скажімо, Олександр Байдуков. Хтось просто мав здібності до малярства, але чи не встиг через ту ж таки війну, чи з якихось інших причин не зміг отримати диплом. Але ми страшенно любили малювати і хотіли зробити Луцьк мистецьким містом. Першим головою Товариства волинських художників був Іван Даньшин. Серед першопрохідців - Олександр Байдуков, Дмитро Латишев, Михайло Дімун, Петро Сензюк, Андрій Ніколаєнко, який згодом став іконописцем...

Мене обрали (і обирали вісім років поспіль) членом правління. Ми відкрили філії у Ковелі та Володимирі-Волинському. Вже 1952 року організували першу колективну виставку у Луцьку, потім - у Бресті. Такі виставки-звіти робили кожного року. Персональні виставки у Луцьку почали організовувати у шістдесятих- сімдесятих роках, коли вже у кожного художника зібралося чимало творів, з’явився свій творчий доробок. Зверталося наше товариство у художні інститути України, щоб ті надсилали до Луцька своїх випускників. Саме таким чином сюди потрапив Петро Сензюк, який згодом став першим директором Луцької художньої школи. Ми створили також художню студію при Товаристві волинських художників. Ті, хто вже мав вищу освіту, займалися з тими, хто її не мав, допомагали освоювати ази теорії. Був ще один спосіб навчання бездипломних художників: тоді ми мали можливість безплатно їздити у будинки творчості - по Україні, в Росію, Прибалтику. Туди ж приїжджала професура з художніх інститутів, яка проводила заняття, давала, як тепер прийнято казати, майстер-класи. Знайомилися ми з виставками знаменитих художників. Я, наприклад, їздив аж до Ленінграда, щоб побачити виставки робіт Реріхів - батька і сина. Тобто це був період величезного спалаху інтересу до мистецтва, формування художнього середовища у Луцьку.

У шістдесятих роках в Луцьку створюють художньо-виробничі майстерні Художнього фонду України. Серед активних учасників їхньої розбудови і Борис Карабулін, один із засновників першої мистецької організації області - Товариства волинських художників. Художники виконують замовлення організацій. Саме Борис Карабулін виконав майже чотири десятки скульптурних моделей орденів і бойових медалей для Меморіалу слави у Луцьку. Йому ж було замовлено написати портрет Войцеха Ярузельського, який делегація від Волині подарувала польському керманичу під час візиту до Польщі. Як і більшість художників того часу, писав на замовлення і портрети передовиків виробництва. Але паралельно займався і тим, чого душа просила. Чи не найбільше пишається художник своїм історичним полотном про оборону Луцького замку, яке зберігається у фондах Волинського краєзнавчого музею. Багато їздив Волинню, створюючи пейзажі чарівних куточків краю, який став для нього рідним.

Коли у житті Бориса Карабуліна настала темна смуга (у нього тоді, як і в інших старих художників, забрали майстерню, позбавивши можливості творити, його практично витіснили з мистецького середовища, внаслідок важкого стресу він переніс Він не кинувся воювати з тими, кого колись сам же запрошував до Луцька, не озлобився. Тішився природою, завжди поміж фарбами знаходив місцинку для сонячного кольору, і невтомно працював. Вже згодом Олександр Байдуков, який став головою обласної організації СХУ, посприяв, аби Борис Миколайович отримав маленьку майстерню. Підсумком багаторічної праці і стала виставка, про яку вже згадано на початку.

- Зараз навіть ті художники, які працюють у системі реалізму, оминають технологію. Скажімо і велику роботу, і малу називають картиною, - каже мистецтвознавець Зоя Навроцька. - Але в класиці є етюд, і є справді картина. Борис Карабулін дотримується того класичного- принципу. Він робить етюди, а вже з них - картину. Сповідуючи принципи реалістичного мистецтва, він все ж не просто відтворює епізод природи, а йде від натури до образу. Це дуже цікаво. І що особливо приваблює в його роботах - у них багато світла, в них відчувається, чи це вологе повітря, чи сухе, є прохолода тіні і сонячне тепло. Життєстверджуючий, оптимістичний характер його мистецтва невичерпно актуальний і сьогодні.

Розмінявши дев’ятий десяток літ, митець продовжує творити і шукати. Пише зараз паралельно дві картини: „Сосни, осяяні сонцем” та „Озеро Пісочне”. Каже, ніколи нікого не наслідував і тим більше не копіював. Хоча якісь паралелі у мистецтві просто неминучі.

- От коли Шишкін малював дерева, які йому до душі припали, то змушував навколишні дерева вирубувати. Щоб вони не заважали. А я сам „вирубую” те, що мені заважає, - уявно. Просто не помічаю того, що зайве, концентруюсь на головному.

Цей метод мистецтва нерідко трансформується і в філософію життя художника. Непогана виходить трансформація - вона й допомагає постійно бачити краплю сонця поміж фарб.

Надія Гуменюк

Надія Гуменюк