Лазарчук Андроник

Уховець - Борзна

Лазарчук Андроник

1870 15.01 - народився в с. Уховецьк Ковельського повіту Волинської губерні.
1880 - закінчив початкову школу.
1880 - 1981 - відданий в науку до маляра на чотирьох літній термін, але терміну не відбув, утік через тяжкі умови і влаштувався в церковно-учительській школі в с. Брикові Кременецького повіту.
1886 - 1889 - вчився в живописній майстерні Почаївської Лаври.
1989 - 1897 - навчався в Петербурзькій академії мистецтв.
1897 - здав іспити із спеціальних Академічних наук.
1899 - 1900 - навчався на Педагогічних курсах при Акад. мистецтв й одночасно вчився в майстерні проф. В.Е.Маковського.
1901 - 1904 - був учит. малювання й креслення в Ковельському 2-ох класному Городському училищі.
1904 - 191З - вчитель малювання й креслення в Дедеркальській учительській семінарії.
1913 - 1914 - вчитель малювання в Конотопській жіночій гімназії.
1914 - 1915 - вчитель малювання , креслення й ліпки в Кременецькій 8-ми класній комерційній школі.
1915 - 1918 - вчитель малювання й креслення в Борзенських гімназіях на Чернігівщині, чоловічій та жіночі.
1920 - 1922 - вчитель малювання й креслення в Борзенській проф.-технічній школі
1922 - 1925 - вчитель малювання, креслення й ліпки на Борозенських педагогічн. курсах та вчит. малювання й ліпки в Борзенській трудшколі ч. 2-га.
1920 - 1933 - вчитель малювання й креслення в Борзенському садово-городньому технікумі.
1921 - вчитель графграмоти на Борзенському Рабфаці.
1919 - завідував й керував Борзенськими художніми курсами та викладав малювання на Борзенських курсах для дорослих.
1922 - ініціатор заснування Борзнянського краєзнавчого музею, де зібрав твори М. Ге.
1922 - 1925 - завідував Борзенським музеєм.
1934 6.09. - помер у Борзні похований на міському цвинтарі.
Підтримував стосунки з родиною Леси Українки, ілюстрував журнали «Рідний край» і «Молода Україна», які видавала Олена Пчілка. Працював над створенням ікон, брав участь у монументальних розписах українських храмів - Святотроїцької і Печерної церков Почаївської Лаври. Його учнями були син І. А. Лазарчук - художник кіно, заслужений діяч мистецтв України (1968) зачинатель Української мультиплікації, професор В. Костецький, народний художник України О. Саєнко, художник-графік М. Фрадкін, Хворостецький І. Ф.
Жанрові картини:
1888 - "За читанням листа"
Жанрові картини які зберігаються в Державному музеї українського образотвочого мистецва України:
- "Родинна група"
- "В селянській хаті".
- "Портрет Т. Шевченка".
Син - Іпполит Лазарчук (13.08.1903 р., Почаїв, Тернопільської обл.) художник кіно, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1967 р.), син Андроника Лазарчука. В 1930 р. закінчив КХІ. Працював у галузі мультиплікаційного фільму: «Зарозуміле курча» (1936), «Лісова угода». (1937), «П'яні вовки» (1962) та інші. Усі - на Київських студіях

Камерність і ліризм творчості Андроніка Лазарчука. Т.Левицька. 2005

Камерність і ліризм творчості Андроніка Лазарчука

До 135-річчя художника

Вітчизна. 2005. №3 - 4

«Деякі картини А. Лазарчука можна порівняти з творами В. Сєрова»

Іван Драч

В українському образотворчому мис¬тецтві рубежі XIX - XX століть тенденція, де епічність і камерність ідуть поруч, домінує у твор¬чості майстрів пензля. Такі українські художники, як В. Орловський, С. Васильківський, С. Світославський, М. Пимоненко, Г. Світлицький, співці жанрових сцен та мальовничих просторів України, заявили про неї світу своєю епічністю. Майстри більш камерного, ліричного складу оспівували свою батьківщину з іншого боку, де домінують ліричні куточки. Художники такого складу, як П. Левченко,

І. Похитонов, ведуть зі своєю замріяною Україною задушевну ностальгійну розмову. Цей шар тонко¬го ліризму доповнює й, на жаль, недостатньо популяризоване ім’я українського художника Андроника Григоровича Лазарчука. Його біографія типова для українського інтелігента наприкінці XIX сто¬ліття, чий життєвий і творчий шлях повністю залежав від власних сил і здібностей.

Народився майбутній художник в сім’ї відставного солдата 3 січня (за старим стилем) 1870 року в мальовничому куточку волинського Полісся - с. Уховецьку Ковельського повіту, неподалік. Колодяжного садиби Косачів. 4 січня священик Йосип К читинський охрестив новонародженого. Батько художника Григорій Григорович Лазарчук-Комар, кріпак, був відданий до війська на 25 років, брав участь у героїчній обороні Севастополя під час Кримської війни 1853 - 1856 рр. Повернувшись додому, отримав від громади невеликий шмат землі для городу, орної ж не мав. Щоб поліпшити матеріальні умови родини, столярував, стельмахував. Мати Ксенія Косміна померла, коли Андронику було шість років. Через три роки не стало й батька. Раннє сирітство позбавило хлопця безтурботного дитинства. Виховувався він у родині старшого брата Степана, який на той час уже був одружений.

З рідними місцями пов’язані перші життєві й художні враження А. Лазарчука. Його вабила й чарувала уховецька природа: просторі поля, зелені гаї, тиха гладь озер. Тут уперше була помічена його схильність до малювання. На все життя він зберіг любов до рідного села, часто згодом повер¬тався туди. Потяг Андроника до малювання рідними не підтримувався, але, незважаючи на це, він малював. Не було паперу й олівців, малював лозиною на піску, крейдою на паркані, вугіллям на стіні хати й клуні. Велику картину з постатями людей і кіньми, намальовану Андроьиком у хаті на печі в різдвяну ніч, побачив місцевий священик і назвав хлопця справжнім художником. Це було перше публічне визнання його хисту. Шлях селянського сироти у мистецтво був непростим. У церковно- приходській школі, яку закінчив 1880 року, навчився читати й писати. Після того 10-літнього Андро¬ника рідні, переконавшись у його здібностях і зваживши на невідступне його прохання, віддали в науку до ковельського маляра іконописця з умовою навчання на 4 роки. Тут він виконував усюхатню роботу, був хлопчиком на побігеньках. Пережив усі приниження і страждання героя оповідання А.Чехова Ваньки Жукова сварки, кривди, непосильну працю. Ошуканий у своїх надіях, мало чого навчившись, таємно залишив маляра, але додому не повернувся, розпочав самостійне життя. 1884 року вступив до церковно-учительської школи в селі Брикові (тепер Шумського району на Тернопіллі), де навчав¬ся два роки. (Бриківська школа, за¬снована 1873 р., готувала вчителів для церковно-учительських семінарій і перебувала під патронатом доньки міністра внутрішніх справ А. Д. Блудова, в домі якої й містилася).

Від осені 1886 до літа 1889 року Андроник перебував у Рисувальній школі Почаївської лаври, де отримав основи художньої грамоти, навчив¬ся малювати ікони, взяв участь у мо¬нументальних розписах Почаєво-Лаврських церков: Свято-Троїцької і Печерної. Тут він не лише мріяв, а й ретельно готувався до вступу в Академію мистецтв. Життєві труд¬нощі не змогли знівелювати в Андронику високих поривань. У 19 років, майже без грошей, але з палким ба¬жанням навчатися далі і стати про¬фесійним художником, подався він восени 1889 року з далекої окраїни царської імперії до Санкт Петербурга - росіської столиці мистецтв.

Склав іспити в Академію і став її вільнослухачем (ця категорія студентів не забезпечувалася сти¬пендією та академічними гуртожитками; але мала однакові можливості з, власне, академістами закінчити повний академічний курс з усіма відповідними правами і привілеями). 1 січня 1891 року навчання в Академії було перервано призовом до війська. Служив старшим писарчуком в Іжорському батальйоні полку, що квартирував у Санкт-Петербурзі. Вдень була муштра, а ввечері відвідував рисувальні класи, продовжував професійну підготовку. Використовував для творчості кожну вільну хвилину. Малював портрети товаришів-солдатів, жанрові сцени з життя військових. Пізніше до цієї теми звертався ще не один раз. Військові в його творах позбавлені романтичного ореолу, постають перед глядачем буденно, без будь-якої пози («В казармі», «Солдати на відпочинку» та інші). 19 серпня 1891 року, через сім з половиною місяців, відбувши солдатчину, Лазарчук повернувся до Академії. Проживав з товаришами на Василівському острові, на Малому проспекті, 40.1 постійно терпів матеріальну скруту. Заробляв на прожиття переписуванням ролей для артистів, лекцій для заможних студентів. Згодом отримував замовлення на копії картин відомих художників. І все ж дуже часто обідав хлібом з гірчицею. Молодечим запалом і жадобою знань долав юнак важкі побутові умови, коли взимку в майже неопалюваних кімнатах замерзала вода, а в кишені не було ні гроша.

Вступивши 1889 року в Академію художеств, Лазарчук застав її в період внутрішньої перебу¬дови. У 1895 році реформа офіційно була завершена, був прийнятий новий Статут, оновлено склад Ради. В Академію прийшли працювати І Репін, Арх. Куїнджі, В. Маковський. Усі ці зміни в житті провідного навчального закладу відображали складні шляхи розвитку мистецтва на межі двох віків.

За роки навчання Лазарчук з успіхом опанував академічну школу малюнка й живопису. 1895 року Рада Академії присвоїла йому звання некласного, тобто вільного, незалежного художника з правом продовження навчання.

Кожного літа Андроник їхав в Україну і проводив вакації в Уховецьку. Через усе своє життя він проніс любов до отчого краю. Ще й зараз у селі зможуть показати місце, де стояла колись садиба Лазарчуків. Батькова хата, яка увібрала в себе радощі й жалі, як частина його життя, незгасний спогад дитинства, манила до себе крізь роки й відстані. Він любив Волинь, своє село, за

яким завжди тужив. Його кликала рідна земля найтепліше місце для душі.

Донька художника Олена Михалевич згадувала: «Кожна поїздка до рідного села, зустрічі з родичами та земляками, кра¬са рідної природи завжди були плідними для творчої праці батька. Повертався з Уховсцька бадьорий і з особливим підне¬сенням і натхненням малював».

У 1897 році Лазарчук успішно скла¬дає іспити зі спеціальних академічних наук і отримує атестат за № 2274 про закінчення повного курсу Імператорсь¬кої Академії художеств. Це була щасли¬ва пора у його житті. Повен надії і твор¬чих задумів, він повертається в Україну і оселяється в Почаєві. Два роки (1897 - 1899) працює вчителем рисунка і живо¬пису в Лаврській школі. На початку 1898 року одружується. Синьковська Таїсія Іуліанівна (1875 - 1967), з котрою познай¬омився в Почаєві, на все життя стала йому вірним другом і порадником, відда¬ним помічником у творчій роботі, модел¬лю і музою, матір'ю чотирьох дітей. 31 грудня 1898 року народилася старша донька художника Олена, яка стала бе¬регинею творчого спадку батька і його першим біографом. У 1950 - 1960 - ті роки вона подбала, щоб твори Лазарчука потрапили до музей¬них збірок України.

Згодом Андроник Лазарчук продовжив навчання на Педагогічних курсах при Академії худо¬жеств у Санкт-Петербурзі (1899 - травень 1900), одночасно відвідуючи майстерню професора Володимира Маковського, який відіграв значну роль у формуванні творчого обличчя Лазарчу¬ка, у виробленні його педагогічних принципів. На початку творчості Андроник дотримувався соціальної тематики. І в молоді роки наслідував свого вчителя, переймаючи все краще, що було властиве Маковському, створюючи власні живописні оповідання: «Похорон на Волині», «Лірник», «В сільській хаті в Уховецьку», «Лист солдата», «Завсідник шинку» та інші.

Після закінчення курсів, що давали право на викладання малювання і чистописання в середніх навчальних закладах, Лазарчук деякий час перебуває в Києві, робить спробу закріпитися у вели¬кому культурному центрі. Натомість 12 грудня 1901 року отримує посаду вчителя чистописання, креслення і малювання у Ковельському двокласному училищі. Працює у Ковелі до 1 серпня 1904 року.

Ковельський період - це роки становлення Лазарчука і як художника, і як педагога. Тут він малює жанрові картини, портрети («В корчмі»/1901/,-«Портрет єврея з Ковеля»/1901/, «Учениці та учні Ковельської школи» /1903/), пише пейзажні етюди. Скромну і тиху природу краю він малював багато разів. Писав такою, якою відкривалася вона його погляду, стану його душі. Коли дивишся на ясні і поетичні пейзажі художника, то й особисті якості майстра уявляються такими ж гармонійними. Художник був ліричною натурою. Відзначався привітною вдачею, доброзичливим і лагідним характером. Працелюбний, скромний, чуйний, він був добрим і уважним до людей, охоче допомагаючи друзям, учням, усім, хто до нього звертався.

Останнім часом знайдено чимало документів, що стосуються до долі А. Г. Лазарчука, але, на превеликий жаль, багато що в його житті і творчості так і не вдається прояснити. Не з’ясовані до кінця контакти Лазарчука з українською інтелігенцією того часу. Ми можемо тільки здогадува¬тись, що саме в ковельський період життя молодий художник уперше познайомився з родиною Косачів. Про його творчі контакти з письменницею, редактором українських журналів «Молода Україна» і «Рідний край» Оленою Пчілкою, матір’ю Лесі Українки, свідчать листи: 8 лютого 1912 року уже з Дедеркал Лазарчук писав до Олени Пчілки: «Дуже радий, що малюнки мої пригодили¬ся для Ваших часописів». Художник ілюстрував окремі твори Олени Пчілки і Тараса Шевченка,творчість якого з ран¬нього дитинства увійш¬ла в його життя і надалі була справжнім взір¬цем.

Невідомо також, чи був художник особи¬сто знайомий з Лесею Українкою. Письмових підтверджень цьому знайти поки що не вда¬лося. Невідомі причи¬ни звільнення Лазарчука з Ковельського учи¬лища і переведення його в далеке село Ве¬ликі Дедеркали (тепер на Тернопільщині). Найімовірніше за все, нестатки гнали молодо¬го вчителя на заробітки. Лазарчук був художником на вчительських посадах, для котрого служба в навчальних закладах була важливим джерелом існування, в той же час вона нерідко призводила до творчих втрат. 36 років життя художник віддав педагогічній праці, хоч завжди з великим натхнен¬ням і захопленням писав і малював.

У Дедеркалах Лазарчук прожив 9 років (1904 - 1913) і плідно працював. Тут написані нехитрі за мотивами пейзажі з зображенням стежок, доріг, копиць сіна, околиці села, портрети рідних, колег і односельців, жанрові сцени. Окрім цього, він малює ікони, отримує замовлення на розписи сусідніх церков, багато мандрує під час літніх канікул селами Волинської губернії. В домі Лазарчуків затишок і любов. Вечорами приходять гості, розмовляють, читають книги, вишивають. А Андроник Григорович неодмінно з робо¬чим альбомом, він робить замальовки присутніх, заносить до альбома харак¬терні типажі. Учні його люблять і пова¬жають, а прихожани церкви обирають старостою. Радість, щастя і горе в Де¬деркалах ідуть поруч. Несподівано напередодні Різдва 1909 року помирає улюблена донька художника весела і допитлива Ганна, Нютя, як її ласкаво називали в родині. Маючи рідкісний дар проникати у складний світ дитячої душі,

Лазарчук часто малював портрети дітей. Є кілька портретів і Ганнусі.

У цей час Лазарчук стає постійним учасником виставок у Єкатеринодарі (Краснодар). Його твори позитивно оцінює критика, прихильно зустрічають глядачі, їх купують для музеїв і при¬ватних зібрань. У дедеркальський пері¬од Лазарчук вдосконалює свою май¬стерність, використовуючи досягнення пленерного живопису. Від темнуватих академічно сухих творів художник пе¬реходить до яскравого, світлого, наси¬ченого кольорами живопису («Почаїв»,

«Молодиця», «Батькова хата»). Гостро відчуваючи нерозривний зв’язок люди¬ни і природи, він створює портрети, де важливим елементом стає пейзаж. Мистець підсу-мовує досвід пошуків у царині пленерного живо¬пису в картині «Молодиця» /1907/, яку можна вва¬жати кращою у творчому спадку майстра.

У цей період наполегливої праці проходить еволюцію художня техніка Лазарчука. Його па¬літра світлішає, чистішає, змінюється характер мазків: спокійні поступаються більш експресив¬ним, ударним, інколи досягають корпусної ши¬роти, коли фарба накладається густо, фактурно.

За старанну службу в Дедеркалах Лазарчу¬ка преміюють і утверджують у чині «колежского ассесора со старшинством». Незважаючи на те, що Лазарчук працює багато й невтомно, жи¬лося йому нелегко. Скрута часто стукала в його двері, і він змушений був знову і знову шукати нове місце роботи й вести повсякденну боротьбу за кусень хліба. Навесні 1913 року його було пе¬реведено на нове місце роботи в Конотопську жіно¬чу гімназію. Через рік він усе ж отримує довго¬очікуване запрошення від директора Кременець¬кого комерційного училища і 1 жовтня 1914 року приступає до роботи. Перша світова війна змінює всі плани. Училище закривають.

Після переїзду 1915 року на постійне проживання до Борзни - невеличкого повітового містечка на північному сході Чернігівщини - Лазарчук багато років викладає малювання, креслення й сніцарство в навчальних закладах міста. Він також активно включається в події художнього і громадського життя. Плекає мрію про організацю мистецької освіти в Україні. У 1919 році очолює художні курси. Серед його учнів - В. Костецький, М. Фрадкін, О. Саєнко. Крім того, засновує Борзнянський краєзнавчий музей і багато робить для поповнення його колекції. Віднині Лазарчук все більше зайнятий службовими і громадськими справами. Поєднувати творчу роботу з педаго¬гічною стає все важче. Службові обов’язки вимагали багато часу і сил художника. І все ж майстер збирає матеріали, робить ескізи, які згодом лягли в основу його нових творів. Працювати продов¬жує до останніх днів. 1933 року уже важко хворий художник звертається до теми зображення ручників українського народу - Тараса Шевченка і Пантелеймона Куліша. І мабуть, це не випадко¬во. Картина «Тарас Шевченко в гостях у Пантелеймона Куліша» дійшла до нас у вигляді ескізу.

Чудовий рисувальник, що досконало володів лінією, Андроник Лазарчук зали¬шив по собі, окрім порт¬ретів, автопортретів, інших графічних аркушів, низку цікавих карикатур, дружніх шаржів, малюнків мораль¬но-критичного змісту, до яких сам складав іронічно- уїдливі підписи: «Сякайся в хусточку», «П’яний дяк гроші розкидає», «Хліб та вода - молодецькая їда». Останній надто сміливий для того грізного часу - кінець 20-х років, що пере¬дував голодомору. Його малюнки - це своєрідні

майстерно відточені новели або просто сторінки художнього щоденника, сповненого живих спостере¬жень, глибоких роздумів і переживань художника-громадянина за долю свого народу.

6 вересня 1934 року Лазарчук помер. Поховано його на міському цвинтарі Борзни. Твори його зберігаються у музеях Краснодара, Києва, Луцька, Чернігова, Кременця, Конотопа, Борзни. Свого часу картина художника «Лист солдата» експонувалась на виставці в Парижі. Нині її місце перебу¬вання невідоме. У Борзні 2004 року на будинку, де проживав мистець, було відкрито меморіальну дошку. У Ковелі є вулиця його імені. Тут же планується створення художньо-меморіального музею А. Лазарчука.

Іван Драч, перебуваючи 1995 року в Луцьку, перед відкриттям виставки творів Андроника Лазарчука у картинній галереї, спілкуючись з авторкою цієї розвідки, поцікавився докладнішим висвітленням творчості художника. Почувши у характеристиці вдачі мистця слово «скромність», відомий поет, громадський і політичний діяч наголосив: «Скромність - це пряма дорога до забуття, але це не мої слова...». Далі І. Драч розвинув думку, що «творча людина повинна бути активною та, амбітною...». Іван Федорович, як тонкий поціновувач мистецтва, ви-’ словив думку, що деякі картини

A. Лазарчука, зокрема «Портрет доньки Олени в чорному капе¬люсі», можна порівняти з творами B. Сєрова.

Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що перед по¬глядом нашого сучасника з’явлено ще одне напівзабуте мистецьке ім’я того далекого і неповторного часу, ще один вагомий штрих в історич¬ному обширі національної культу¬ри.

Тамара Левицька,

провідний науковий співробітник Волинського краєзнавчого музею

Тамара Левицька

Художник із Уховецька повторив долю Шевченка. Валентина Блінова. 2004

Художник із Уховецька повторив долю Шевченка.

Валентина Блінова

Волинські губернські відомості. 2004. 12 лютого

Чи пройде 2004-й рік на Волині під знаком пам'яті Андроника Лазарчука?

Його картини виставлялися у Парижі та Празі, розійшлися по приватних колекціях любителів живопису Росії та Білорусі. А на його батьківщині досі не має навіть музею художника.

- Скромна кімната, де зібрані особисті речі родини Лазарчуків, у сільській школі Уховецька Ковельського району - єдина данина пам'яті талановитому земляку волинян, який самотужки із поліської глибинки дійшов до Імперської художньої академії у Санкт-Петербурзі. З дивною закономірністю у його житті повторювалася доля Великого Кобзаря!

Син кріпака, колишнього миколаївського солдата, рано залишився круглим сиротою. Разом із іншими дітьми Андроника взяв під свою опіку старший брат Степан. Хист до малювання у малого хлопчини проявився дуже рано.

- У нашій родині часто згадують такий випадок, - розповіла Лариса Корнійчук-Лазарчук, етнограф зі Львова.

- Якось перед Різдвом братова дружина побілила піч, а сама вийшла по щось до сусідки. Поки нікого не було вдома, Андроник вугіллям на печі намалював цілу картину. Люди і коні на ній були наче живі. Коли невістка повернулася, мало не зомліла: ось-ось мав прийти священик, тож пригрозила малому бешкетнику, мовляв, буде тобі від батюшки. Той же, навпаки, тільки похвалив малого художника».

Згодом довелося Андронику Лазарчуку, як і Тарасу Шевченку, пройти науку в маляра. Але що то була за наука: то дров принести, то води, то горілки, то фарби розтирати. Хлопець не витримав і втік від такого осоружного вихователя.

Потім він навчався у Бриківській церковно-учительській школі, що на Кременеччині, розписував ікони в Свято-Троїцькій та Печерській церквах Почаївської Лаври, а в 1889 році став студентом академії художеств у Санкт- Петербурзі. Невдовзі його забирають у солдати, надавши все-таки право бути вільним слухачем академії.

- Тільки завдяки своєму таланту і наполегливості він став академіком,

- продовжила розповідь про видатного родича пані Лариса. - У 1895 році він отримав диплом про закінчення повного курсу і звання художника, а ще через два роки - атестат академії про проходження академічного курсу.

Лариса (Леся) Корнійчук-Лазарчук - праправнучка брата Андроника Степана. Від своєї матері Лідії Петрівни перейняла особливо бережливе ставлення до родинних реліквій, спогадів, пов’язаних із відомим художником. Багато з них стосуються його знайомства із родиною Косачів.

- Уховецьк і Колодяжне дуже близько одне від одного, тому такі талановиті люди просто не могли не зустрітися, - переконана вона. - Мій прадід Михайло доводився племінником Андронику Григоровичу. Саме він і возив художника у маєток до Косачів. Запріг коні. Вони у Лазарчуків були добрі, тож до Колодяжного доїхали швидко. Господарі зустріли гостей привітно. Особливо ж панночка Леся, котра була вдягнута по-простому. Ймовірно, це знайомство мало особливу вагу для живописця. Пізніше він підтримував зв'язки з матір’ю поетеси Оленою Пчілкою, ілюстрував журнал, який вона видавала. Зберігся лист, у якому вона прохала Андроника написати портрет її дочки Ізидори. Ймовірно, такий портрет був написаний, але де він - ніхто не знає.

Власне, невідомо, де поділося багато інших полотен Лазарчука. Йому доводилося досить часто переїжджати з одного місця на інше: викладав рисунок і живопис у Лаврській школі Почаєва, працював вчителем малювання і креслення у Ковельському міському двокласному училищі, мешкав у селі Великі Дедеркали на Тернопіллі, а з 1915 року

- у селі Борзна на Чернігівщині, де заснував краєзнавчий музей. Пережив голодомор 1933-го. Можливо, саме це наблизило смерть художника - наступного року його не стало.

Андроник Лазарчук був настільки духовно тонкою людиною, що відчув _ наближення своєї смерті і за день перед цим попрохав доньку і зятя пограти на фортепіано та скрипці. Це був ніби останній зв'язок із життям, яке він намагався зображати красивим, - у своїх картинах, у музиці, яка звучала у домі художника у Борзні, де часто влаштовувалися концерти, розгорялися запеклі дискусії про напрямки у мистецтві.

- Лазарчуків завжди єднали теплі родинні почуття, - пригадує пані Лариса. - Андроник Григорович мав особливий педагогічний хист у ставленні і до власних дітей, і до тих, кого навчав малярству. Прикметний такий випадок. У дім художника прийшов селянський хлопчик у дуже подертих черевиках, які залишив у передпокої. Поки він у кімнаті

АШ

займався біля мольберта, Андроник замінив їх на цілі, які знайшов у себе на горищі. Коли дитина стала шукати СВОЇ взуття, художник тільки руками розвів тут інших черевиків немає, значить, це твої, бери і взувай. Він боявся образив чи принизити свого учня.

- Творча спадщина нашого земляка дуже розпорошена, - додала Мирослава Мороз, головний зберігач фондів Ковельського історичного музею.

- Він створив сотні полотен, які роз кидані по музеях Краснодара, Мінська Києва, Конотопа, Чернігова, Кременця, Борзни. Вони виставлялися в Парижі Празі. Багато з них опинилися в приват них колекціях. Коли в Ковель приїзди! син Лазарчука, він пригадував, що не було такого дня, щоб батько не брав де рук пензлі. Часто малював навіть на звороті уже створених картин. Мабуть, буї таким бідним, що не мав грошей на полотно, і скромним, бо не передбачав, що його твори потраплять колись до музеїв та колекцій.

- Чи справді вони мають неабияк цінність?

- На думку фахівців-експертів, кар тини Лазарчука - дуже талановиті роботи, які характеризують епоху кінця XI - першої третини XX століття, - відповіла пані Мирослава. - У нього багате академічних робіт, що свідчать про високий професіоналізм нашого земляка Особливо цінні його акварелі, а також жанрові твори. Але, на жаль, до цього часу немає ні каталогу робіт Лазарчука ні серйозних досліджень його творчості.

Ніде - ні в Борзні на Чернігівщині де наш земляк працював довгий час ні на його батьківщині у Ковелі - досі немає музею художника. Хоча ні: він існує тут уже вісім років. Правда, тількі на папері.

- У 1995 році у нашому музії була влаштована виставка творів Лазарчука: нагоди 125-річчя від дня його народження, - продовжила Мирослава Мороз

- Було представлено близько двохсот його робіт. На урочистості приїхали родичі художника. Після їхнього офіційного звернення до міської влади Ковельський міськвиконком вирішив створити художній музей із меморіальною кімнаток Лазарчука. Є навіть свідоцтво про його реєстрацію, але приміщення для нього так і не було виділене.

На XII Всеукраїнську наукову історико-краєзнавчу конференцію, відбулась у Ковелі минулої осені, знов зібралися нащадки Андроника Лазарчука. Вони приїхали з Києва, Миколаєве Львова. В міському історичному музе була розгорнута експозиція творів художника, архівних документів та фото матеріалів. Від міської влади знов; пролунали запевнення, що музей Лазарчука таки в Ковелі буде. Для нього віддають приміщення будинку-пам’ятка архітектури XIX століття, де зараз триває реконструкція. Головне тепер чи встигнуть закінчити її до вересня цього року, коли треба буде відзначати 130 річчя з дня смерті художника.

Але чи тільки ковельчан має це хвилювати? Чи обласна влада залишиться осторонь вшанування нашого земляка якого знає закордон, а в нас його ім’я напівзабуте?

Валентина Блінова. Волинська область

Валентина Блінова