З життя одного художника. Олег Сидор (До 100-річчя з дня народження Г. Н. Остапенка) «Як не сказати про тебе, о Луцьку, всім музам догідний...» С. Ф. Кленовим. «Роксоланія», 1584 Нечасто наш край відвідує спекотне літо чи холоднюча зима, в Луцьку завжди - як не весна, то осінь. А вірніш - весна-осінь, осінь-весна - «паскудний час, розхристаний, безглуздий», за словами В. Винниченка (описав він так інше місто в «Кирпатому Мефистофелі»). Вечорами тільки й можна робити, що грати в карти. А як душа не лежить до того! Тоді в нагоді стає пензель, олівчик, уламок вугілю... Щось дуже луцьке, волинське вгадується в долі Остапенка Гаврили Никифоровича. Народжений під стримуючим знаком Овна (26.3. 1892), а через три дні охрещений в глухій Марийській станції 1-го округу, вже з пелюшок ніс він у собі зернята якоїсь невезучості. Чи є щось невдячніше у становищі людини, що намагається всидіти на 2-х стільцях! Роздвоєність - тільки тоді велике благо, якщо даєш їй раду - чи можеш хоч плакати з усією вдячністю зболілої душі. Натомість - вторинність, незбулість, гордовита другорядність. Не дилетант, не професіонал, визнаний педагог - чи тільки ж! Перед самою війною («германською») Остапенко скінчив курс імені Великого князя Володимира Олександровича, що на початку XX століття саме був президентом Академії мистецтв, оце і все. Гіпотеза про учнівство у К. Костанді, корифея українського передвижництва - не підтверджується ніякими документальними даними. Попереду були роки виснажливого поєдинку з білою площиною аркуша, роки летких прозрінь і довгої рутини. Серед жахливого звалища безнадійно старанних робіт - з два десятки таких, що варті того, щоб їх вирвати з пітьми забуття. Майже нічого не мінялось в підмісячному світі - все вчив уму-розуму, втовкмачував ази ремесла шмаркатим дітлахам як не в гімназії Паньствовій імені Коперника у Володимирі (1930), то в Луцькій СШ №1 для дітей начскладу РККА (через 10 років), до того ж - у Ковелі, Житомирі, пізніше - в педінституті і педучилищі нашого міста. Життя було сутужним («Знаходиться у критичному становищі матеріальному» - з документа 1926 р., наступні роки при Совдепі не дали йому полегшення). Все змінювалось, коли він повертався до своїх чаклувань з фарбами, одне це рятувало його. Найбільш художніми в його спадку та водночас найбільш атрибутовими (і просторово, і хронологічної є міські пейзажі 30-х років (їх бачимо і на виставці в картинній галереї). Особливо виділяються тут краєвиди вулиць Болеслава Хороброго (до 20-х років - Ровенська, до 91 р.- вул. Ленінафта Пілсудського (кол. Шосейна-Головна-Ягелонська, з 1945 по грудень 1961 р.- Сталіна, довгий час - вулиця Леніна), сама вже назва останньої була табуїзована на сторінках місцевої преси: автор цих рядків дізнався про неї безпосередньо з твору Остапенка, з авторського підпису. В більшості робіт художника багато трепетних приміт часу, ' подібних, скажімо, до строкатих і балакливих вивісок, якими рясніють вулиці «його» міста, а їм супутні величезні - на всю стіну - поважні реклами, ну хоча б знаменитої страхової фірми «Веста». Остапенко і гадки не мав про ту хвилю зацікавлення, яка охопила широке коло вітчизняного авангарду поетикою крамничних вивісок. Серед його хобі було заняття каліграфією. Тому зворушує химерний напис на тлі коробки «археологічних» сигарет в його натюрмортах, але пелюстки квітів мертвотні, наче художник послугувався пластмасовим манекеном; букви, а не троянди - ось що вдавалось йому. Під буквами не обов'язково розуміти спадок кирило-мефодіївського таланту. Персонажі Остапенка - німий алфавіт на фоні міського аркуша, не більше і не менше («Водонос», «За справедливістю»), але не здивуюсь, як промайне між рими тінь пана Сунички, колишнього луцького конокрада, юродивого і п'янички (що вмер кілька років тому). Букви підморгують. Інше хобі Остапенка, якому він віддав чимало свого вміння,- фотографія, дає ключ до розуміння його стаффажних пейзажів, близьких наїву, а єднає їх пристрасть до групового портрету. І якщо в першому випадку автор цього аж ніяк не уникає (картки з зображенням бравих однополчан), то в живописі панує безлюддя. Якусь роль грало і просте побоювання - не справитись зі складними ракурсами фігур. Зате жест лишається виразним і чітким, як червоні букви на тлі остапенківських крамниць. У творах Остапенка - не трепетна імпресія сьогодення (сього дня), а можливість потенційного ототожнення будь-якого епізоду з можливим «сьогодні». Це було б легко, якщо б ішлося про елементарну модернізацію деталей, але вони якраз і не зазнають змін у своїх основних обрисах, а тонуть в єдиній пленерно-світловій стихії, що за змахом чарівної палички обертає їх у несуттєві - тільки зусиллям думки глядач зможе відрізнити синагогу. Малий замок від спорттовариства «Динамо», яке нині там знаходиться. Однак час вкрадається через всі шпарини, і часом проти волі автора, коли на звороті натюрморту 1955р., простягалися силуети доблесних радянських аеропланів (традиційний мотив плафонного малярства 30 - 50 - х років, а також визначний фактор політичної міфології). Але відсутність авторської дистанції - в тому, що він не відокремлює себе од середовища, яке давно стало минулим, гарантує його і від самодостатньої стилізації. Виявляється, що «ретро» є міфом, бо ніщо ж не втрачено, поки ми самі того не зажадали.