Тижневик “Дзеркало тижня” від 26.04 – 7.05.2003 р. у статті П.Чечелюка “Один день у Почаївській лаврі” розповідає про цю древню святиню, православний бастіон на західних землях Святої Русі: “Із сивої давнини і по сьогодні Почаївський монастир є однієї із самих шанованих святинь для щорічно відвідуваних безліччю прочан. В Україні він уступає хіба що Києво-Печерській лаврі. Благословенна пішохідна подорож у Почаїв у наших прабабів завжди вважалася найкращим проявом побожності православних, для яких регулярні відвідування Почаєва були внутрішньою заставою порятунку...

Історія чернечого життя на горі Почаївської історично зв'язана з татаро-монгольською навалою. Після руйнування Києва й інших міст на Волинь потягнулися ченці. Звичайно, пройде ще чимало століть, перш ніж тут виникне міцна чернеча громада зі своїм статутом...

У 1914 році в Почаївській лаврі побував цар Микола II. Він назвав цю місцевість "українською Швейцарією". Радянський правитель - Микита Хрущов - 46 років після панотця-царя теж провідав святиню. Глава тодішньої держави зайшов в Успенський собор у традиційному білому капелюсі, зі складеними за спиною руками. Після його відвідування Лавру намагалися закрити. На Троїцький собор повісили великий комірний замок. Але люди, зламавши міліцейську "стіну", зірвали його. Після цього пішли репресії. Чернечі келії забивали дошками й опечатували, а ченців ловили і відвозили на автобусах у відкрите поле, де залишали зі словами: "Йдіть, куди хочете, але в монастир не повертайтеся!". А от що писав у доповіді партійним органам про Почаївську лавру після приїзду пана Хрущова директор місцевого музею атеїзму: "Почаївська обитель у бурхливі військові і післявоєнні роки служила притулком бурлак, проходимців, шукачів легкої наживи, авантюристів і карних злочинців. Смутні келії і напівтемні коридори монастира завжди були свідками багатьох злочинів і мерзенних учинків різних декласованих елементів...". Але історичні факти спростовують цей "звіт". Почаївський монастир займався просвітительською діяльністю, що почалася ще при князі Костянтині Острозькому в XVI столітті, що надрукував в монастирській друкарні "Острозьку Біблію"...

Почаївську обитель можна було б порівняти з чуйним барометром, що протягом чотирьох сторіч показує усі великі зміни, що відбувалися в суспільній атмосфері Західної України. За монастирськими стінами світиться незгасна лампада освіти, книжкової мудрості, високого релігійного почуття. Дуже цікава бібліотека обителі: богословська, сільськогосподарська, історична, географічна, мирська і духовна періодика, найбагатший відділ довідників і енциклопедій, велика збірка древніх рукописів. А Почаївська ікона Богоматері стала рушійною силою земної історії Почаївської обителі – от уже 400 років вона знаходиться в обителі, залишаючись свого роду осередком її молитовного життя. Це не тільки музейна реліквія, пам'ятник, що дивує нас своєю старовиною і незаперечними художніми вартостями; коли підходиш до образу, усі ці важливі по-своєму критерії затьмарюються. Тому що наш тілесний зір поступається місцем духовне, сприймаюче лише світло і благодатне тепло. І цей момент, коли при перших словах молитви ікона повільно починає опускатися вниз, завжди повний якогось затаєного і напруженого чекання чуда. І здається, чекання це ніколи не обманює...”