Рокицький Микола

Заріччя - Київ

1901 - 1944

Рокицький Микола

1901 06.04 - народився в с. Заріччі, Володимир-Волинського повіту Волинської губернії.
- навчання в Київській художній школі після революції займався самоосвітою, працюючи у плакатній майстерні Всеукрізо та Наркомвоєну.
1922 - 1927 - навчався в Київському Художньому інституті (учень М.Бойчука). Дипломна робота-фреска «Зміна».
1923 - брав участь у розписах Київського кооперативного інституту - автор портретів К.Маркса, І.П. Плеханова.
1925 - почав брати участь у республіканських та міжнародних виставках.
1925 - 1929 - член АРМУ, потім об'єднання "Жовтень". Орієнтувався на західно-європейські мистецькі течії, головним чином постімпресіонізм.
1927 - 1941 - викладав композицію, рисунок і живопис в Київському Художньому інституті
1930 - 1941 рр. після реорганізації інституту очолив монументальне відділення
1944 - помер 14 лютого Похований на Лук'янівському цвинтарі (ділянка № 32, ряд 14, місце 12).
Розписи фрески:
1928 - «Зміна» (1927), «Свято врожаю» , «Відпочинок», «Наука», «Санаторій», «Бібліотека» (разом з О. Мізіном) у Сел. Санаторії ім. ВУЦВК в Одесі (на Хаджибеївському лимані).
1925 - «Біля яблуні» (дошка, темпера). Рокицький вклав у свій сюжет ідею взаємозв’язку поколінь - показав дитинство, зрілість і старість.
1929 - індустріальні мотиви у циклі «Доменний цех»: «Ковалі», "Прокатники".
- серія збройної боротьби: "Вперед пролетарі", "І з нами Ворошилов", "Ударники", "Сталін", "На фронт", "Єдність лав", "Згуртуймося".
1932 - історико-революційної тематики - «Оборона Луганського»
1935 - "Похорон бойового товариша"
1930 - 1935 - почав створювати картони до гобеленів

Зоря Миколи Рокицького. Микола Друченко. Образотворче мистецтво. 2001, №3

До 100-річчя від дня народження мистця.

Ще одна знаменна дата в історії нашої образотворчості - 100 років від дня народження видатного українського мистця Миколи РОКИЦЬКОГО. Народився він 6 квітня 1901 р. в селі Заріччя зовсім поряд з древнім волинським містом Володимиром. Тут, на цій благословенній землі, і відбулися чи не єдині в Україні заходи з відзначення пам'ятної в українському мистецтві дати. А годилося б і в Києві, й уві Львові, і в Харкові влаштувати бодай вечори споминів про життя й творчість майстра-бойчукіста, аби нагадати сучасникам: був же такий боєць арти! Утверджував Рокицький усім своїм життям, усією своєю творчістю непогасний дух українства, продовжив золоту нитку пошуку українського стилю в нашій образотворчості і вніс-таки, незважаючи на утиски й затиски тоталітаристського московсько-більшовицького режиму, чималу частку в розбудову школи Бойчука. РОКИЦЬКОГО стали по праву називати одним з основоположників української штуки XX ст. Саме місцевої, української за духом і формою, за змістом і пластикою, за смислом і виображенням. Видатний художник-монументаліст, вірний учень і послідовник Бойчука, Рокицький добре усвідомив місце й при¬значення мистця у той жорстокий по-топтовий час, дійшовши до переконань, що без злютованості, сплаву, квінте-сенції народного мистецтва з професійним істинний український образотворчий світ неможливий. Бойчукісти були традиціоналістами. І їх сміливими пошуками засобів вираження в мистецтві реалій нового часу історії проторювався новий, наймодерніший, найавангардніший шлях українського й світового монументалізму. ...Ми за все століття так і не спромоглися, по-українськи осмисливши, видати альбому бойчукістів чи академічної монографії (оце так наша "академічна" наука!?), а якщо й виходять альбоми або книжечки про ті основоположні "в пошуках істин краси" 20 - 30 - і роки, то місце "бойчукістам" знову десь у "кутку" яко чомусь другорядному. Не випадково, що й про свято, за яке мова, не знали ні в Міністерстві культури і мистецтв (колишній міністр його - артист Богдан Ступка), ні в Національному художньому музеї (а де, як не там би, було організувати ретроспективну виставку славного Миколи Рокицького!), ні в Академії мистецтв (у них там проблема важливіша: кому б його ще роздати оці канцелярські звання "членкорів" та "академіків"...). Але свято РОКИЦЬКОГО, свято бойчукізму, немов хвилеріз у бурхливих валах брудної посткосмо-політської повені, відбулося не деінде, а саме на його батьківщині, у Володимирі-Волинському. Там, у селі Заріччі, на Будинку культури відкрито меморіальну дошку мистцю.

Поруч - представниками районної і міської влади,мистецької інтелігенції, гостями закладено "Пам'ятну алею" з 12 саджанців горобини. Хлібом-сіллю зустріли тут і головного редактора все-українського художнього журналу "Образотворче мистецтво" Миколу Маричевського; у відповідь він, подякувавши землякам Рокицького за їхні зусилля в пам'ять видатного волинця, закликав інтелігенцію краю продовжувати утверджувати в собі українську Україну, не піддатись різним інвазійним вояжерам, підмінюючи наші святині, нашу ідеологію, - І подяка нині, як ніколи, сільському нашому люду, котрий був завжди і є досі носієм традицій нації, що ще і ще раз підтвердило це свято. Як і належить, започаткував урочистість заступник голови Володимир-Волинської райдержадміністрації Дмитро Здіховський.

Директор місцевої дитячої художньої школи Адам Михалик відзначив кращих учасників конкурсу юних художників, що його до дати Рокицького ініціювала райдержадміністрація; грамоти й цінні подарунки з квітами отримали учні художньої школи, студенти педучилища ім.А.Кримського (він звідти роцом!) - Ігор Мівшук, Галина Медведюк, Діана Киричук, Роман Шевчук, Олександр Шаварін, Ольга Віжанська, Дмитро Свірін, Тетяна Дячишина, Тетяна Ісакова, Тетяна Матвіюк. Важливою подією свята була і науково-практична конференція, присвячена життю та художницькій діяльності Рокицького, в місцевому педучилищі. В його залах експонувалися (що стало неабиякою несподіванкою для місцевих діячів культури й численних мешканців міста) відомі в історії українського мистецтва картини мистця "Яблуня" й "Автопортрет" (їх привіз аж зі Львова, не побоявшись перевізних перипетій, завідуючий відділом сучасного мистецтва Національного музею у Львові Богдан Мисюга - цю акцію підготував директор музею Василь Откович).Чи не вперше за десятиліття присутні на конференції мали можливість ширше ознайомитися з художницьким подвигом М.Рокицького- із ґрунтовної доповіді викладача педучилища Олексія Кунецького, виступів мистецтвознавців Богдана Мисюги зі Львова та киянина Миколи Маричевського, заступника міського голови Андрія Шоцького, місцевих культурологів Адама Михалика, Петра Закпекти, Федора Степанюка, студентки педучилища Тетяни Токаревої. Було зачитано ювілейне вітання від голови Національної Спілки художників України Володимира Чепелика.

Редакцією журналу "Образотворче мистецтво" та працівниками Володимир-Волинської держадміністрації планується видати збірник проголошених на цьому зібранні виступів і розіслати його подожньої школи, студенти педучилища ім.А.Кримського (він звідти роцом!) - Ігор Мівшук, Галина Медведюк, Діана Киричук, Роман Шевчук, Олександр Шаварін, Ольга Віжанська, Дмитро Свірін, Тетяна Дячишина, Тетяна Ісакова, Тетяна Матвіюк. Важливою подією свята була і науково-практична конференція, присвячена життю та художницькій діяльності Рокицького, в місцевому педучилищі. В його залах експвалися (що стало неабиякою несподіванкою для місцевих діячів культури й численних мешканців міста) відомі в історії українського мистецтва картини мистця "Яблуня" й "Автопортрет" (їх привіз аж зі Львова, не побоявшись перевізних перипетій, завідуючий відділом сучасного мистецтва Національного музею у Львові Богдан Мисюга - цю акцію підготував директор музею Василь Откович).Чи не вперше за десятиліття присутні на конференції мали можливість ширше ознайомитися з художницьким подвигом М.Рокицького- із ґрунтовної доповіді викладача педучилища Олексія Кунецького, виступів мистецтвознавців Богдана Мисюги зі Львова та киянина Миколи Маричевського, заступника міського голови Андрія Шоцького, місцевих культурологів Адама Михалика, Петра Закпекти, Федора Степанюка, студентки педучилища Тетяни Токаревої. Було зачитано ювілейне вітання від голови Національної Спілки художників України Володимира Чепелика.

Редакцією журналу "Образотворче мистецтво" та працівниками Володимир-Волинської держадміністрації планується видати збірник проголошених на цьому зібранні виступів і розіслати його по мистецьких вузах та обласних бібліотеках України.

...Дух бойчукізму живе й житиме - ніхто не викреслить і не витіснить його з нашої образотворчої ходи. Бійцівській бойчукізм вступає в нову епоху відродження національних підвалин українського художнього мислення. І зоря Рокицького палає в нім.

Володимир-Волинський - Київ

Микола Друченко

Рокицький і наш час. Платон Саврачук. Образотворче мистецтво. 2001, №3

Ім'я Миколи Рокицького в мистецькому розвої Доби українського відродження 20 - 30 - х років стоїть поруч з такими видатними постатями, як Михайло і Тимофій Бойчуки, Седляр, Падалка, Павленко...

Це була доба велична й трагічна у становленні українського духу в усіх сферах суспільного життя, якщо мати на увазі, на якому тлі все те відбувалося. Занепад класичних стилів, дегуманізовані модерністські течиї, відірвані від реалій життя, шалений компартійний тиск, розруха й голодомори. З відстані часу ми не можемо не подивовуватися і не захоплюватися подвижницьким життям бойчукістів, їхнім мистецтвом, що назавжди увійшло в національну спадщину, записано золотими літерами в історію мистецтва України. Як ніхто інший, Микола Рокицький сприйняв настанови мистецької школи Михайла Бойчука, плідно реалізуючи й розвиваючи її як монументаліст і маляр. Переглядаючи все, що він створив (те, що дійшло до нашого часу), ми можемо стверджувати: то був мистець з великим розмахом таланту, пристрасним і натхненним, працелюбним до самозабуття. А головне - він любив Україну.

Не переймаючись наразі обсягом створеного Миколою Рокицьким, роз¬глянемо авангардовість стилістичних і формальних засобів мистця на його творі "Під яблунею". (Як відомо, під такою назвою композиційна вправа обов'язково виконувалася студентами Академії мистецтв). В композиції Миколи Рокицького вже тоді були за¬кладені структурні видозміни фор¬мальних засобів української народної картини, візантизму іконопису, на яких була частково заснована школа Михайла Бойчука. В той час, як, скажімо, І.Падалка десь канонізував і консервував Їх, Микола Рокицький в композиції "Під яблунею" означує об'ємно-просторове середовище, ар¬хітектоніку, ритм, відтак архетипи. В схематичному аналізі, зробленому са¬мим мистцем, - наочна спроба че¬рез усталеність схем композиції в епоху Відродження (по діагоналі, в колі, трикутнику) визначити закономірність композиційної побудови, що виринає з народної української образотворчості (по суті, з традиції). І, що важливо, ідучи далі за своїх сучасників у світоглядних, образних та формальних пошуках, Микола Рокицький ідентифікує свою творчість з єдиним річищем руху бойчукістів. Це свідчен¬ня того, як індивідуальне "я" мистця в становленні українського стилю того часу не стояло окремішно, а збагачувало чи доповнювало стильові надбання української образотворчості 20 - 30 - х років.

Цей приклад вельми показовий для нашого часу, чимось подібного до першої третини XX століття. Коли становлення, розвій справді українського образотворення потребує вироблення єдиних стилістичних засад, які б обумовлювали культурно-мистецький поступ в Україні.

Отже, творчість М.Рокицького в певнім розумінні й нині є дороговказом для тих, хто прагне продовжити "золоту нитку традиції" (О.Кобилянська) в сучасній українській образотворчості

Платон Саварчук

Трансцендентний пейзаж Рокицького

Ідейні витоки мистецтва бойчукістів, хоча й виникли з наслідування традиції іконопису, все ж стосувалися відродження пластичної спадщини українського народу. Збагачена віками традиція будь-якої культури була для Бойчука і Його учнів прикладом випрацюваної форми мистецького виразу. Михайло Бойчук усвідомлював, що мистецька культура" давніх часів зберегла автентичний синкретизм національного світогляду. Цей синкретизм бойчукісти намагалися відшукати в народному орнаменті, наївних сюжетах народної картини. Зрештою, цільність світоглядної позиції і мистецької форми навіть у найменших деталях була завжди ознакою стильового мистецтва.

Зображальна культура будь-якого народу завжди, в якійсь мірі, є віддзеркаленням головної онтологічної проблеми - відношення людини до світу. Краєвид як специфічний вид натурного матеріалу є найбільш показовим у виявленні цього діалогу: людини і всесвіту. Тип трактування повітряного простору, міжпредметних зв'язків, об'ємної форми, відображення колориту - образно-пластичні орієнтири, якими керувались бойчукісти у пошуках цільної системи мистецького зображення природи українцями. Колективний пластичний досвід вони намагались означити в народному мистецтві Полтавщини, Київщини, Волині, і мав він не завжди однаковий характер. Це великою мірою впливало й на спосіб застосування "досвіду" в новітніх монументальних творах учнів Бойчука. Так, трактування пейзажних мотивів самим Бойчуком мали характер другорядного формального доповнення фрагментів міжпредметного середовища, у Седляра та Падалки - рівноцінного Іншим складовим мистецького змісту, у Рокицького - було глибокою ідейно-тематичною основою сюжету та формальним камертоном композиції і колориту.

Пейзажні мотиви, як і Інші складові сюжетних композицій Миколи Рокицького, ніколи не були відображенням реального світу. Його образ природи - то радше трансцендентний світ, що вводить глядача до сфери символів. Перцептивну навколишню реальність, з точки зору функціональної значимості, відкрив для себе у свій час Сезанн. Бойчукісти ж відроджували пер-цептивне зображення природи в народному примітиві та давній іконі.

Рокицький належав до художників, які ретельно вивчали природу (не копіювали). Форми природи у його монументальних та станкових сюжетних творах ще від початку 1920-х років мали характер декоративних елементів. Персонажі на рівні декоративної композиції зливалися зі стафажни-ми деталями пейзажу у статичному ритмі. Активність кольору розподілялась не за сюжетною доцільністю, а за принципом декоративної гармонії. У своєму прагненні виявити пластичний досвід етносу М.Рокицький на час 1920-х рр. сягав далі за М.Бойчука. Його не стримували композиційні канони ікони, утилітаризм фрескового малярства. Площинне трактування предметів реальності, декоративність у передачі предметного кольору, лінійна тектонічність - формальні риси народного живопису, що складали квінтесенцію образно-пластичної мови Рокицького.

Прикметним прикладом в цьому контексті є твір "Яблуня" (1923, НМЛ) Наскрізь символічний для українського народного малярства сюжет "збирання врожаю" трактований за принципом знаковості. Вертикальна композиція збирачів врожаю - жінки та дітей лінійно підпорядкована ритмові вертикальної тектоніки яблуневої крони: як у характері жестів рук, так і в напрямку складок одежі. Плетиво пру-тяного тину трактоване в оберненій перспективі і творить пінію замкнутої форми. Принцип замкнутої" форми витриманий в найменійих стафажних деталях: кроні дерева, пучках трави, пагорбах позему та ін. Синкретизм давнього народного малярства відчувається у строгій лінійній тектоніч-ності, аскетизмові барвної гами. Так, величина мас позему рівновелика величині мас одягу персонажів, ритм листя та плодів на дереві автохтонний ритмові складок одежі та стилізованих пучків трави; напрямок рухів пластичних мас однаковий і зосереджений на кроні дерева. Показова у "Яблуні" і знаковість народної ікони - завищувати лінію горизонту в сюжетах земного характеру, виявляючи тим самим прив'язаність українців до землі Образ природи у живописних творах Рокицького займає значиме місце. Його функція полягає у визначенні ролі людства у всесвіті, його позиції по відношенню до духового начала.

Образотворчість для нього як процес творення окремої мистецької дійсності мала велику місію - збудити приспані ментальні ментальні запоження висококультурного народу. Брак фахового аналізу мистецьких творів бойчукістів у сучасній мистецькій критиці, боязкість відшукати в них просту логіку традиції робить спадщину Миколи Рокицького предметом загадкової та незрозумілої екзотики. Теоретичні конференції, концептуальні мистецькі імпрези натепер е не потребою самореалізації науковців, а єдиним шляхом не проспати свої шляхи у світовому мистецтві

Богдан Мисюга. Мистецький критик

Микола Рокицький - художник-монументалїст і педагог. Олексій Кумецький. 2009

Олексій Кумецький (Володимир-Волинський) Микола Рокицький - художник-монументалїст і педагог.

Минуле і сучасне Волині та Полісся: Володимир-Волинський в історії України і Волині : науковий збірник 2009

Жителі прикордонного міста Володимира-Волинського і району, що на Волині, пишаються своїм славетним земляком, відомим українським художником-монументалістом і художником-педагогом 20 - 30років Миколою Андрійовичем Рокицьким. Серед плеяди майстрів українського живопису, творче обличчя яких сформувалося в 20-х роках, Миколі Рокицькому належить особливе місце завдяки високій художній культурі та цілеспрямованості творчих пошуків. Протягом короткого, але плідного творчого шляху живописець однаковою мірою опанував майстерність тематичної картини і портрета. Однак портрет посів чи не найголовніше місце в його творчості. Художник звертається до монументальних форм, серед яких найпопулярнішою була фреска. Під впливом агітаційно-масового мистецтва в портретному жанрі помітні пошуки нових засобів втілення образу людини. Його творча праця на ниві української культури того часу заслуговує на виняткову увагу і пошану.

Щоб уявити нелегкий і творчий шлях художника, яким він ішов до мети, необхідно враховувати специфічне і складне політичне, соціально-економічне та культурне становище України першої половини XX століття.

Народився Микола Рокицький у селі Заріччя над тихоплинною Лугою, в родині робітника-мельника. У Володимирі-Волинському навчався в початковій школі, а потім закінчив два класи загальноосвітнього характеру училища. Згодом з великою теплотою згадував свого вчителя малювання, який помітив зорини таланту художника в підлітка, дав настанови для його розвитку.

З початком військових подій під час Першої світової війни 1914 року з західних регіонів Російської імперії мирне населення евакуювали на схід. Сім’я Рокицьких зупинилася у Києві. Обдарування юнака батьки добре знали і віддали на навчання в художню школу. Свої здібності Микола розвивав працюючи в майстернях, які виготовляли агітаційні плакати У цьому виді мистецтва у нього виявилися неабиякі здібності.

У той час у Києві, на базі художнього училища, в грудні 1917 року було відкрито Українську Академію мистецтв. Її ректором став відомий український художник-графік Георгій Іванович Нарбут. Тут працюють достатньо відомі художники того часу Ф. Кричевський, М. Бойчук, О. Мурашко й інші. В самій академії (в 1922 році реформована в інститут пластичних мистецтв, а і 924-го відбулось об’єднання Київського інституту пластичних мистецтв з Київським архітектурним інститутом в один Київський художній інститут, очолив його ректор Іван Іванович Врона) панував дух творчості, сміливих новацій і пошуків. Атмосфера піднесеності, загального ентузіазму при дуже важкій ситуації безкінечної зміни влади, голоду, повної розрухи викликають почуття захопленості і шанобливого здивування у всіх, хто свого часу звертався до мистецтва.

За творення нової пролетарської культури взялося багато митців, але мало хто з них знав, яким шляхом слід іти. Зокрема, в Києві, Харкові, Одесі існувало кілька угруповань художників, які ставили перед собою одну і ту ж мету -створити нове мистецтво, але розходились у вирішенні художніх образів та засобів їх творення.

Колоритною особистістю, яка виділялась серед достатньо представницької професури Української Академії мистецтв, був М. Бойчук. Сам глибоко відданий мистецтву, з великим даром організатора і педагога, він полонив молодь полум’яними промовами присвячувати мистецтво народу, творити для нього красу. Дух творчого змагання майстерень, популярність цього професора у студентів, мабуть, відіграли роль при виборі М. Рокицьким майстерні монументального живопису. В 1920 році він стає студентом Української Академії мистецтв. Бойчук намагався виховати в своїх учнів розуміння великого покликання бути художником, прищеплював їм розуміння високої мети мистецтва: “Ми будем будувати міста, розписувати будинки - ми повинні творити Велике мистецтво (“ми” - в розумінні всіх тих, хто разом з нами так думає і розуміє так, хто буде продовжувати традиції). Це наш творчий шлях”.

З питань образної мови і засобів відображення дійсності тоді точилася особливо гостра боротьба в Київському художньому інституті, де виділялося три групи митців різних орієнтацій, що працювали в галузі станкового й монументального мистецтва, об’єднаних навколо Михайла Бойчука, Лева Крамаренка і Федора Кричевського. Група Бойчука в своїх шуканнях шляхів до створення сучасного монументального мистецтва спиралася на прийоми візантійського живопису і закономірності фресок доби Проторенесансу в Італії, а також на староукраїнське мистецтво, намагаючись через його канони передати тогочасну дійсність. Група Крамаренка орієнтувалась на традиції давньоруського мистецтва, мистецтва Стародавнього Єгипту та сучасного реалістичного мистецтва Франції створюючи на цій основі розписи і фрески про нове життя. Представники реалістичного напрямку, очолюваного Кричевським, у своїй творчості зверталися до реалістичного мистецтва вітчизняних майстрів, не ігноруючи й прийомів давньоруського та староукраїнського мистецтва і досягнень художників іспанської школи живопису (Веласкеса, Рібери). Боротьба течій велась і за межами інституту в різних об’єднаннях художників. Так, асоціацію художників Червоної України (АХЧУ), засновану в 1926 році, довгий час репрезентувала група художників-однодумців Ф. Кричевського. Асоціацію революційного мистецтва (АРМУ), засновану в 1925році, в основному, представляли художники з групи М. Бойчука, членом якої з 1926 року був М. Рокицький. Об’єднання сучасних митців України (ОСМУ), що почало

функціонувати з 1927 року, складалося головним чином, з художників, близьких до Крамаренка.

Студент Микола Рокицький разом зі своїми однокурсниками по монументальній майстерні бере участь у першому в Україні радянських часів досліді фрескового розпису в інтер’єрі Київського художнього інституту. Кожна з постатей, написаних на стіні окремо, розкривала індивідуальні особливості окремого майстра (М. Рокицького, В. Седляра, К. Гвоздика, М. Шехтмана, О. Бізюкова). А це були зображення робітників, селянок, малюнок яких має тверду геометризовану форму, завдяки чому постать однієї з жінок нагадує давні скульптури, відомі під назвою “кам’яні баби”. Образ уявляється водночас монументально піднесеним і приземленим за психологічною характеристикою.

Свою педагогічну діяльність М. Рокицький розпочав у 1924 році, ще студентом, у Київській трудовій експериментальній школі № 61 імені І. Франка, яка була достатньо яскравим явищем у перші роки української радянської педагогіки. Літературу і мову тут викладали відомий український письменник Степан Васильченко і поетеса Селена Журлива, директор школи Григорій Костюк вів математику, музику - Микола Тараканов, з часом хормейстер Київського оперного театру, рукоділля для дівчаток - вихованка Бестужівських курсів ївга Лапа.

Неоніла Пилипівна Францова-Конончук, батько якої Пилип Сильвестрович Конончук - вихідець із волинської селянської сім’ї, згадує, що в долі старшого брата Сергія Пилиповича Конончука (відомого в 30-х роках художника-графіка), ймовірно, вирішальну роль зіграло те, що малювання в школі викладав Микола Рокицький. Вчитель відразу помітив любов і здібності хлопчика до малювання і скоро зробив його першим помічником з оформленні шкільних спектаклів

У новому приміщенні, яке отримала школа, у М. Рокицького з’явилася своя майстерня - велика світла кімната на другому поверсі, де у 1925 році він написав знамениту тепер композицію «Під яблунею».

На перший погляд, зміст простий: розлога рясна яблуня зі стиглими яблуками, під якою бачимо постаті старої жінки і молодої матері з дитиною на руках, що тягнеться рученятами до стиглого яблука. Ідея картини сприймається як мудра течія життя на землі, його багатовікові традиції, швидкоплинність земного буття і безперервність роду людського.

Дипломною роботою М. Рокицького у 1927 році була фреска «Зміна», у якій він відтворює образи людей праці - мужніх, енергійних. Миколі Рокицькому вручили диплом “Художника монументального живопису”. Диплом являв собою великий лист держзнаківськош паперу з малюнком індустріальних і сільських пейзажів, виконаних талановитим графіком І. Падалкою. На лицевому боці написано, що пред’явник цього - громадянин Рокицький Микола Андрійович, народився 6.04.1901 року в селі Заріччя Володимир-Волинського повіту Волинської губернії, поступив у 1920 році в Київський художній інститут на живописний факультет і закінчив його повний курс у 1927 році. На звороті диплома іде перелік прослуханих дисциплін теоретичного курсу і практичних занять. Диплом підписаний ректором інституту Іваном Івановичем Вроною і деканом живописного факультету Федором Григоровичем Кричевським.

Микола Рокицький в 1927 році бере активну участь у Всесоюзній ювілейній виставці “Мистецтво народів СРСР”.

А у 1933 році у Харкові вийшла монографія живописця і мистецтвознавця Євгена Холостенка “М. Рокицький”.

У 1928 році велика група майстрів монументального живопису з Київського художнього інституту під керівництвом професора М. Бойчука та художників Одеського художнього інституту працювала над розписами Селянського санаторію імені ВУЦВК на Хаджибеєвському лимані поблизу Одеси. Цей санаторій був здравницею нового типу. Скульптура і розписи відігравали дуже важливу роль у створенні художнього образу приміщення. Стіни і стеля клубного залу, а також стіни центрального сходового майданчика були розписані фресками, присвяченими минулому життю селянства і сценам “нового соціалістичного життя українського села”. Крім фресок М. Бойчука й А. Іванової, розміщених на майже квадратних ділянках стіни по боках від дверей, в проміжках між вікнами містилися композиції М. Рокицького, К. Гвоздика, О. Мизіна, М. Шехтмана.

Рокицький закінчив інститут у той період, коли почались гоніння на його вчителя Михайла Бойчука і на мистецтво “бойчукістів”. Далеко не безвинні дискусії, а то й прямі нападки в пресі, звинувачення в націоналізмі, відірваності від завдань радянського мистецтва створили тривожні і, як з’ясувалось згодом, небезпечні обставини. Особливо лютими нападки стають у 1929 році в зв’язку з виконаною в 1924 році портретною серією партійних керівників, видатних вчених і відомих діячів для кооперативного інституту, яку Ф. Ернесту своїй передмові до каталогу 1925 року називає “цікавою” і вважає портрети відповідними «художнього оформлення приміщень громадського призначення». Однак саме навколо цієї серії закипіли дискусійні пристрасті, в яких усе частіше звучали ворожі випади проти самих принципів звернення “бойчукістів” до традицій національної культури.

Участь художників у різних видах мистецтва сприяла взаємозближенню жанрів. Художники звертаються до монументальних форм, серед яких найпопулярнішою була фреска. Значний внесок у розвиток портретної фрески зробили живописці М. Бойчук, Л. Крамаренко, О. Павленко. М. Шехтман, М. Рокицький, В. Седдяр та інші, ДО відзначають сьогодні дослідники портретного живопису, монументального мистецтва. В працях про український (радянський) портретний живопис 30-х років Л. Зінгер називає їхні портретні фрески «надзвичайно цікавими».

Особливо в жанрі портрету розкрився великий талант молодого художника Миколи Рокицького. В живописному циклі «Доменний цех», куди ввійшли портрети «Доменник», «Ковалі» (1929 рік), і «Автопортрет», «Жіночий портрет» (1935 рік) він продовжує принципи фрескового живопису, виконує невеликі зображення на тиньку (штукатурці)) спеціально для цього заготовленому. В його творах немає й натяку на стилізацію або ж наслідування будь-яких зразків. Навпаки, фрескові портрети виконані з невластивою для цієї техніки деталізацією, позначені поглибленою психологізацією образу, вправним відтворенням усіх найменших ознак неповторної зовнішності. У виразі облич, у зачісках, настрої портретованих відбиті ознаки того часу. Матова поверхня фресок, стриманий рожево-брунатний колорит надають творам благородного звучання. В І 932 - 1935 рр. наш земляк пише тематичні композиції, присвячені революційним подіям українського народу 1918 - 1920 років, такі як «Оборона Луганська» (полотно, темпера) і «Похорони бойового товариша» (полотно, темпера).

Педагогічну діяльність М. Рокицький продовжує у своїй альма-матері - Київському художньому інституті, а пізніше - у Харківському інституті пролетарської мистецької культури. У 1934 році відбувалася велика реорганізація художньої освіти в Україні. Харківський інститут пролетарської мистецької культури і Одеський художній інститут було ліквідовано, щоб у новій українській столиці на базі художнього інституту організувати єдиний мистецький заклад з найздібніших студентів з усіх трьох художніх вузів. Так був сформований новий Київський державний художній інститут.

До 1930 року різка критика “бойчукізму” отримує особливу агресивність. Надто після виходу книги Я. Тугенхольда “Искусство Октябрьской зпохи”, який, відмічаючи органічне сполучення станкових і монументальних прийомів у творах “бойчукістів” і визначаючи їх шлях як «пошуки національно-революційного мистецтва», написав, що “бойчукізм - це уподібнення станкового живопису монументальній фресці, це живопис за допомогою ніжно-матової темпери, більше того, це певна дань церковному стінопису, візантійному і джоттівському”. Таке загалом безневинне зауваження послужило своєрідним імпульсом нових нападів на “бойчукістів” і самого Бойчука. Його школі вперто приписувались гріхи «візантизму» і формалізму, обтяжені до 1937 року ще і “націоналізмом”. Кампанія в пресі і вкрай загострені відносини між АХЧУ на чолі з Ф. Кричевським і АРМУ, де основну роль відігравав М. Бойчук, а також їхні складні особисті взаємини, їхнє змагання-боротьба в художньому інституті тріщали до трагічного кінця перших українських радянських монументалістів. Одне з найцікавіших явищ українського мистецтва XX століття було послідовно винищено. М. Бойчук разом зі своїми учнями і сподвижниками І. Падалкою, В. Седляром були розстріляні 13 липня 1937 року в день винесення швидкоруч сфабрикованого вироку, а М. Касперовича ця доля спіткала 7 травня 193 8 року. Значна кількість робіт цих та інших майстрів була спалена.

Людей, які самі вийшли з народу, які жили мрією творити для нього, називали тепер ворогами-зрадниками і шпигунами. Очевидно, не останню роль у жорстокому звинуваченні монументалістів відіграло те, що серед їхніх творів не було жодного, присвяченого Сталіні', - ні серед тематичних композицій, ні серед портретів, ні в оформленні оперних театрів до перших революційних свят, ні в портретах для Кооперативного інституту, ні в Селянському санаторії. Це давало можливість противникам “бойчукістів” виставляти проти них найстрахітливіші версії. Відсутність зображення великого кормчого не прощалась.

Миколі Рокицькому про монументальні роботи тепер не можна було навіть мріяти. Він часто міняє місце роботи. Починаючи з 1935 року, “бойчукісти” були оголошені “ворогами народу” і в будь-який момент могли розділити долю своїх колег по навчанню та вчителя. Так, у постійному страху і тривозі, минув передвоєнний період.

Тридцяті роки взагалі були не дуже сприятливими для розвитку українського монументального живопису. Певний досвід, набутий в цій галузі раніше, було відкинуто, створюючи нову образно-пластичну систему, його не брали до уваги. Окремі безперечні успіхи, зокрема, пов’язані з орієнтацією на традиції народного стінопису, за короткий час не могли бути вповні засвоєними.

В останні передвоєнні роки Рокицький звертається до розробки картонів (ескізів) тематичних килимів, які в той час були популярними для декорування інтер’єрів громадських приміщень високоідейними художніми творами. Жвавий інтерес до тематичного килима виявило широке коло професійних художників, серед них В. Касіян, А. Петрицький, М. Бойчук, В. Овчинников (учень М. Рокицького). У співпраці з кращими килимарницями Решетилівки, Дігтяріва, Скопціва вони створювали тематичні килими на історико-революційні та сучасні сюжети.

У перші дні Великої Вітчизняної війни М. Рокицький добровольцем іде на захист своєї Батьківщини, але його фронтові дороги були короткі. Оточення, потім - концентраційний табір, втеча з полону. З підірваним здоров’ям, художнику вже не вистачило сил ні для творчості, ні для життя. У визволеному Києві взимку 11 лютого 1944 року великого майстра не стало.

Ці, подекуди уривчасті спогади, фрагменти думок та окреслень, висловлених про особу митця та епоху, в якій він творив, допомагають нам відтворити в уяві колоритну постать Миколи Рокицького - видатного художника-монументаліста, художника-педагога, громадянина. Допомагають наблизитись до глибинного розуміння суті його натхненної творчості.

1. Афанасьєв В.А., Давидова Є.Д. Українське радянське образотворче мистецтво. Радянська школа, 1978р.

2. ЗингерЛ.С. Соеетская портретная живопись (!917-начала 1930-х годов) /Изобразительное искусство - М, 1978г.

3. Кричевський Федір: Альбом. Мистецтво - К, 1980р.

4. Рубан В. Забьітьіе имена. Наукова думка - К., 1990р.

5. Рубан В. Український радянський портретний живопис /Мистецтво - К., 1977р.

6. Таніда Б. Федір Кричевський (спогади, статті, документи)/ Мистецтво - К., 1972р.

7. Холостенко Є. Микола Рокицький. РУХ - Харків, 1933р