Роєнко Валентина

Луків - Каліфорнія

Роєнко Валентина

1955 01.01 - Роєнко-Сімпсон Валентина народилася в с. Луків Турійського р-ну Волинської області.
1978 - закінчила Львівский інститут декоративного та прикладного мистецтва, факультет художнього ткацтва.
- викладач Київського національного університету культури.
1998 - Член НСХУ.
1991 - живе і працює в Каліфорнії (США). Ексклюзивний контракт с brendscamb's Galery в Каліфорнії.
1992 - 1995 - работа на симпозіумах в Седневі, Хусті та Бишкеку.
Виставки:
- в Каліфорнії, Німеччині, Канаді, Югославії.
Роботи знаходяться в приватних колекціях в Україні, Німеччини, США та Англії.
1982 - Всесоюзна виставка молодих художників. Манєж, Москва, СРСР.
1991 - Дні України в Угорщині. Виставка українських художників. Будапешт, Угорщина.
1992 - Живопис по шовку та хлопку. Санта-Роза, Калфорнія, США.
1998 - Міжнародний симпозіум-виставка „Відображення жіночого бачення”, Бишкек, Киргизія.
1991 - Персональна виставка. Галерея Триптих. Київ, Україна.
Дизайн-виставки:
1980 - Міжнародна текстильна виставка. Диплом переможця. Загреб, Югославія.
1982 - Міжнародна текстильна виставка. Варшава, Польща.
1991 - Дизайн України-91. Нюрнберг, Німеччина.
1978 - 1992 - Виставка художників - дизайнерів України. Диплом переможця

Рідкісний олівець Господа Бога. 1992

Рідкісний олівець Господа Бога

Віталій Жижара. Україна. 1992, №32

Осінь, золото, холодно, ми їмо у сквері пиріжок «з узюмом», і Валя каже: художник - він не сам по собі, він - олівець у руках Бога чи Космосу.

Олівці нині - дефіцит, але поки є Валя, мені це байдужітиме,

Отже - Валентина Роєнко, художник.

Народилася на Волині, у селі Лукові.

Батьки - педагоги. З трьох літ жила з ними в Луцьку.

Після школи - золота медаль. Що далі!

Тато хотів, аби пішла в журналістику, й мав на те певні підстави. Школа хотіла віддати її в кібернетику, і теж мала підстави. Спорт так само мав право вважати її своєю: займалась картингом, стрибала з парашутом, була капітаном волейбольної команди, незважаючи на невидатний зріст. При тому ще прославилась як чемпіон області з бальних танців.

А малювала - між іншим, просто так.

У Луцьку вони мешкали коло театру, і якось квартирував у них, перебуваючи на гастролях, старий гродненський актор, за походженням і вихованням дворянин. Він побачив оті її просто-так-малюнки, сказав: «Дєточка...», сам взяв необхідні документи й здав до художньої школи. Згодом звідти прислали виклик, і вона - жартома - пішла.

«І - затягло!» - каже Валя.

А взагалі вона завжди любила шити, і після школи поїхала вчитися до Львова зовсім не на художника, а на модельєра. «Для тата це було все одно, що я йду працювати в цирк. Але не перечив,- не хотів, щоб я потім ображалася на когось, окрім самої себе. Я маю діти, і тепер вже знаю, чого це коштувало татові...»

З першого разу вона не вступила - отримала двійку з малювання. Вступила наступного року, але... на відділення текстилю, бо буквально в останню мить хтось їй сказав, що моделювання - то, мовляв, не мистецтво.

«Мама й досі дивується, звідки я взялася, бо у нашому роді ніколи не було художників…»далі був Львів.

«Як побачила зразу сказала: моє місто. Аж на п’ятому курсі збагнула що протягом оцих п’яти літ не вчилася - літала»

Щось подібне у неї було ще раз: вона їхала у тролейбусі й побачила гарні чоловічі руки, всю дорогу на них дивилася, а вийшли вони з тим хлопцем на одній зупинці,- виявилось, обоє запрошені на одне весілля, він навчається там саме, де й вона, в інституті прикладного мистецтва, на тому самому моделюванні, яке - «не мистецтво».

«Моє...»

Згодом вони одружилися. Моделювання в очах Валі отримало високе виправдання.

Єдина з усього курсу, вона поїхала працювати за розподілом до Черкас.

Це був 1978 рік. Черкаси тоді вважалися курортним містом, можна було обміняти квартиру хоч на Одесу, хоч на Ленінград. Але, поки вони дочекалися своєї квартири, вдарив Чорнобиль, ніхто вже не хотів мінятися, та й не треба: провінція існує на те, щоб спокійно народжувати дітей і працювати без надриву.

Втім, що таке дизайнер - на Черкаському, чи будь-якому іншому шовковому комбінаті! За нинішніх умов це - абсурдна посада. Виснажені машини, шість кольорів... Але найгірше те що Т05Ь урочисто вручають тодішній зарубіжний журнал мод і - нафантазуй, мовляв, щось отаке. Тим часом наші народні, глибинні мотиви могли б диктувати моду цілому світові!

А ти - копіюй...

Шість черкаських літ було віддано дітям.

Шість літ, двоє дітей,- за цим, здається, можна було забути навіть про копіювання. Але працювати після перерви виявилося легко. Коли це є - то «розучитися» не-можливо. А коли знаєш, що треба - то й пошук не потрібен. Воно («моє!») - існує ніби само по собі. Егеж, олівець у руках Космосу. Я не вмію «готуватися». Навіщо! «Адже малюю всеодно не я, я лиш передаю. Знаю лише одне - те, що я могла зробити вчора, вже не повторю сьогодні...»

Раніше вона дещо вміла в графіці - робила, і багато, портрети, натюрморти - «як живі».

Потім, сама собою, прийшла відраза до натури і такого іншого в мистецтві. Тільки абстрактне! Хотіла складних гам, гармонії кольорів. Ось - тепла гама осені, меду, бурштину. А ось - гама холодна, чорно-сіра.

«Так і бавлюся».

Ті забави почалися на старих випраних дитячих підодіяльниках. Більше нічого не було під рукою. Це вже пізніше розписи (батиком) перейшли у неї на шляхетний шовк, а дещо навіть опинилося у каталогах престижних канадських та німецьких виставок. Молодіжну секцію рідної Спілки художників України було обійдено - там надто довго придивлялися - «решена тема или не решена».

Вона тим часом вирішувала для себе щось таке, що важко назвати «темою». Ну, от, приміром, що робити, коли у тебе є довга, майже нескінченна, красива шовкова стрічка, а на ній, сам собою, з’являється - теж прекрасний і теж майже нескінченний - фантастичний малюнок.

Де взяти для цього всього рамку! Де взяти виставочний зал з чистими стінами!

А Валя й не шукала. Завершивши розписувати ту стрічку, вона зроби-ла з неї сукню.

Ми таких не носимо.

В цьому винні не художники.

Вони не зобов'язані відповідати на питання «навіщо!»

Валя має своє покликання - міні-гобелен.

Звідки й навіщо! Хтозна. Але він є - Валя виткала кишеньковий го-белен. А ще - тче шовком в одну нитку. Потім чеські фахівці їй сказали, що такого ніхто ніколи не робив.

То що воно - мистецтво чи щось інше! «Решена» тема чи «не решена»!

Валя дуже тепло згадує Седнів початку вісімдесятих і кераміста Сашка Миловзорова, котрий реабілітував для мистецького Седнева роботу прикладників, тобто і її роботу.

Це настільки втішило Валю, що вона сама собі, вдома, влаштувала Седнів! Дітей з чоловіком - на село, а сама - не їла, не готувала, не прала, ну нічогісінько не робила, тільки - малювала!

Результат - тридцять п’ять робіт за місяць.

...Того золотого осіннього дня, коли ми у сквері їли пиріжок «з узюмом», мені здалося, що Валя надто поспішає до своїх Черкас. Ні, вона нічого не говорила, але було в ній щось таке - якась весела провінційна байдужість до столиці, точніше, навіть не байдужість, а - неусвідомлена й спокійна перевага.

А через кілька місяців у Києві відкрилася виставка Валиних робіт. Звісно ж, і вона сама приїхала на відкриття, й мені, «столичному», в глибині душі було соромно з'явитися на очі «нестоличній» художниці, котра - отак от просто і весело - знає секрети кольорових чудес.

Можливо, я багато на себе беру!

Хтозна.

В усякім разі, не більше, ніж вона