Шевченко Тарас

Шевченко Тарас

Після закінчення Петербурзької академії мистецтв Тарас Григорович Шевченко прибув до Києва де в 1845 році поступив у щойно створену Археографічну комісію, метою діяльності якої було вивчення пам’яток старовини 10 грудня того ж року Шевченка було затверджено спів робітником цієї комісії 21 вересня 1846 року Київський, Подільський і Волинський генерал-губернатор Д.Г. Бібіков підписав відповідне розпорядження за яким Шевченку доручалось відправитися у різні місця Київської, Подільської і Волинської губернії для збору різноманітної культурної спадщини цього регіону. В одному із пунктів цього документу зазначалося й таке: „…оправитесь в Почаевскую лавру и там спишете : а) обший наружный вид лаври, б) внутренность храма и в) вид на окрестность с терасы “, – що свідчить про велику зацікавленість святинею. Отже, ми бачимо, що серед завдань поставлених Шевченку комісією, було й ознайомлення з церковними та монастирськими спорудами на території цих губерній, про що красномовно свідчать два пакета за номерами 7250 та 7251 які були адресовані Подільському архієпископу Арсенію та Волинському Никанору, і йшлося в них про те, „чтобы г. Шевченке оказываемо было со стороны духовных лиц надлежащее содействие в отношении поручения, в случае осмотра им каких церквей и монастырей“.
У розпорядженні Бібікова про в’їзд Т.Г. Шевченка йшлося про те, що він повинен „ зняти “ три види Лаври. Тарас Григорович виконав тут чотири малюнки аквареллю, два ескізи й начерк олівцем.
Тарас Шевченко зробив чотири акварелі краєвидів Почаєва та записав крім того, ще три пісні («Ой у саду, саду гуляв кокошка», «Гиля-гиля селезень», «Ой випила, вихилила»). На підставі зібраних місцевих фактів про гайдамацькі повстання XVIII століття він написавши повість «Варнак» та однойменну поему

"Мої спомини про давнє минуле" (Вінніпег, 1949)

Дмитро Іванович Дорошенко (1882 - 1951) - відомий український державний діяч, історик. Був членом Центральної ради УНР, головою її Генерального секретаріату, міністром іноземних справ в уряді П.Скоропадського. Жив в еміграції, викладав в університетах. Видав "Історію України 1917 - 1923 рр.", "Нарис історії України" в двох томах. Залишив мемуари "Мої спомини про давнє минуле" (Вінніпег, 1949), де є й спогади про Волинь.

"...Літом 1911 р. приїхав до нас в Будаївку проф. Ів. Зілинський і запропонував зробити з ним подорож на Волинь; він дістав доручення від Російської Академії Наук дослідити архаїчні українські говірки, вже побував на Поліссю, на північній Чернігівщині, а тепер хотів побувати й на Волині. Я охоче пристав до його пропозиції, бо я сам ще не бував на Волині, хіба в переїзді, і мене дуже цікавила волинська старовина, а особливо поле нещасного для нас бою на берестецькому полі. Умовились, що поїдемо до Берестечка на галицькій границі. У Радивилові служив залізничним лікарем український письменник Модест Левицький, ми списались з ним, і він охоче пристав до нашої компанії, щоб разом з нами зробити невелику екскурсію до Берестечка і до деяких інших місцевостей на Волині. Годиться сказати бодай кілька слів про самого Левицького - вже давно небіжчика. Він був з роду графів Рогуля -Левицьких, - але сам зрікся графського титулу, відкинув першу частину свого прізвища, і навіть мало хто знав, що він - граф. Правдоподібно його рід був український, але спольщений. Дістав він прекрасне виховання, чудово володів французькою й польською мовами. Був щирим демократом-народолюбцем і справжнім лікарем-гуманістом, другом-опікуном бідноти, серед якої тішився великою любов"ю й популярністю. Я сам це бачив на власні очі під час нашої спільної подорожі. Його повісті й оповідання овіяні духом вищої людяності, зогріті глибоким співчуттям до всіх понижених і покривджених, між іншим з життя жидівської бідноти. Я познайомився з ним у Києві, як з членом ТУПу (Товариства українських поступовців. - В.Я.); він був директором школи для фельдшерів (лікарських помічників), але адміністрація звільнила його за українську пропаганду. Тоді він знайшов собі посаду лікаря на залізниці в Радивилові, на самому австрійському кордоні. Маючи безплатний білет від залізниці, він часто приїздив до Києва і підтримував з київською громадою постійний зв"язок.

Виїхавши з Зілинським із Боярки на ніч, ми ранком були в Радивилові. Трохи відпочивши, рішили вирушити до Берестечка кіньми, - іншого способу комунікації й не було. Левицький замовив візника - жида з парою коней. Я був здивований, що Левицький говорив з жидом жидівською мовою, а той ставився до нього з якоюсь особливою любов"ю й пошаною. Віз був не дуже зручний, ми розмістилися сяк-так, і Левицькому припало якесь невигідне місце, але він не озвався на те ані словом.

Коли я в дорозі звернув на це увагу візникові, з яким мені довелося сидіти поруч, він відповів: "А хіба вони самі скажуть, признаються?" Їхати треба було години три-чотири, по дуже поганій дорозі, весь час понад самим австрійським кордоном, і ми бачили галицькі села. Берестечко було досить великим містечком. Положене далеко від залізниці, воно зберігало старосвітський характер, що було помітно в убранні, яке носили міщани і селяни, таких "байбараків" на жінках і каптанів на чоловіках я ніде більше не бачив. А вже Зілинський, - той мав прекрасні жнива, прислухаючись до мови, якою говорили люди, і раз у раз записуючи до своєї нотатки цікаві слова й звороти. Справді, мова носила архаїчний характер, такою мовою безперечно говорили тут ще за Хмельниччини.

Але мене тягло скоріше на поле бойовища. Та ми не встигли ще розташуватись в жидівському заїзді, щоб трохи підкріпитись з дороги, як повна хата набилася жидів, старих і малих! І як вони довідалися про наш приїзд? Очевидно, звістка про приїзд популярного "доктора" миттю розійшлася по Берестечку, і всі хворі посунули до нього. Жінки поприносили замурзаних, худих, рахітичних дітей. Левицький брав їх на руки, гладив по голові, вислухував, розпитував матерів, і ці виливали свої жалі. Розмовляли по-жидівськи. Ми ледве могли вирвати нашого доктора і увільнити його від настирливих пацієнтів.

Бій, що вирішив долю нещасливої для нас кампанії, відбувся 28 - 30 червня (за старим календарем) 1651 p. на розлогому полі за містечком, між річками Стиром і Пляшевою. З одного боку стояла польська армія силою 80.000 людей, в тім числі 20.000 німців, не рахуючи узброєної челяді, з дуже сильною артилерією. Проти неї стояла українська армія числом коло 100.000 козаків і 50.000 татар під проводом хана Іслам-Гірея. Українські позиції прикривала збоку Стир, з тилу болотяна Пляшева. Татари стояли окремо під лісом, який зберігся ще тоді, коли ми оглядали поле бойовища. Треба було перейти яких 6 - 7 кілометрів, поки ми дійшли до кінця поля, до річки Пляшевої.

До недавніх часів панував погляд, що причиною поразки козаків була зрада хана, який, тікаючи з поля бою, захопив з собою насильно і Богдана Хмельницького. Новіші досліди довели, що причиною польської перемоги була перевага польської артилерії, участь 20.000 німецької піхоти, високі бойові прикмети польської кінноти, а головно - перевага польського плану бою, виробленого німецькими генералами. Татари не витримали згубного гарматного вогню, сконцентрованого проти їх позицій, почали в паніці тікати і відкрили козацькі позиції з флангу.

Але козацький табір устиг замкнутись і успішно видержував польські атаки і облогу цілих десять днів. Хмельницький поспішив на Україну організувати оборону, а провід перебрав талановитий Іван Богун. Вночі на одинадцятий день Богун почав потихеньку виводити своє військо з табору, поробивши наспіх греблі через багнисту Пляшеву. Він уже вивів значну частину артилерії й кінноти, але тут зчинилася фальшива тривога, поляки спостерегли відступ і вдарили на табір. Почалася паніка, і наступила катастрофа: 30.000 людей, переважно обозної челяді, потопилося в багнистій Пляшеві або полягло під шаблями ворога.

Тепер береги Пляшевої поросли дрібним лісом. Сама Пляшева - не широка, але глибока і повноводна. Певна річ, що 300 років тому в ній було ще більше води. В одному місці ми побачили на острівку Журалисі фундамент якоїсь будови: це монахи недалекої звідси Почаївської Лаври позбирали кістки, густо порозкидані по полю, поскладали їх до мурованих з цегли скринь і розпочали будування церкви над тими кістками. Коли ми були там, то вже були виведені мури до вікон і коло будівлі стояв високий хрест з написом: "Русскіє люде! Тут 30.000 твоїх предків полягло за віру православну і за свою народність". До цієї майбутньої церкви на Журалисі вже відбувалися хресні ходи (процесії), в яких брали участь десятки тисяч наших селян. Так почаївські ченці використовували пам"ять про нашу національну катастрофу для пропаганди своїх русифікаційних ідей. Тут же коло кісток були зібрані й знахідки зброї, що їх знаходили селяни, орючи землю: заржавілі шаблі, мушкети, остороги, залізні кулі. Сумно було нам дивитись на ці реліквії - в чужих руках.

Оглянули ми острів Волицю, де 300 козаків, оточені ворогами, не захотіли піддатись, билися до останнього, коли залишився живий останній козак, то й той не схотів піддатись - хоч йому обіцяв життя сам король, який прибіг подивитись на цю дивовижу, - і теж поклав свою голову, але не посоромив козацької слави.

Пройшли ми далі ще один кілометр і побачили мале село Острів, а в ньому стареньку церковцю, що була збудована саме рік перед берестецьким боєм. В цій церковці гетьман напередодні бою сповідався й приймав св. Причастіє з рук митрополита Йосафа Коритського, що привіз гетьману, як борцеві за православну віру, меч, посвячений на Гробі Господнім в Єрусалимі. Митрополит Йосаф в момент катастрофи намагався з хрестом у руках зупинити втікачів і поліг геройською смертію від ворожої руки. Його тіло було знайдено, і король наказав поховати митрополита в церкві с. Острова. Але ми оглянули церковцю і не знайшли ніякого сліду могили. Та невідомо, чи збереглася тепер, - коли я пишу ці рядки, - і сама церковця...

Берестецьке поле, де відбулася національна катастрофа 1651 року, оглядав в 1845 p. наш славний історик Костомаров, а Шевченко, перебуваючи на засланні, написав 1848 p. свій вірш "Ой чого ти почорніло, зеленеє поле", в якому з геніальною силою змалював в коротких словах фатальне значіння берестецького бою в нашій історії.

З Радивилова ми роз"їхалися: Зілинський поїхав ще далі на північну Волинь, до околиць Луцька і Звягеля, а ми з Модестом Левицьким поїхали на схід, щоб відвідати наших земляків барона Штейнгеля коло Рівного і письменника Дмитра Маркевича коло Острога. З Радивилова залізницею 3 години їзди до станції Здолбуново, там переночували на двірці, і на другий день одна станція їзди - до Рівного. Левицький мав під своїм доглядом у Здолбунові маленьку амбулаторію для залізничників, і там ми й заночували. Коли ми висіли з поїзда і зайшли до станційного будинку, повторилася та сама сцена, що й у Берестечку: до Левицького почали товпитися хворі, різниця була та, що пацієнтами в Берестечку були жиди, а в Здолбунові християни, мешканці Здолбунова. Левицький всіх приймав з однаковою увагою, і мені здавалося, що сама його людяність, його сердечна, щира мова впливали заспокоююче на хворих, сповнювали довір"ям до лікаря..."

Д. І. Дорошенко

Науковий збірник Українська академія мистецтва дослідницькі та науково-методичні праці. Випуск 21. 2013

У вересні 1846 року Т. Шевченко отримав завдання Археографічної комісії. Йому доручалося відправитися у різні місця Київської, Подільської і Волинської губерній та зібрати інформацію про старожитності, оглянути визначні монументальні пам’ятки, описати їх і виконати замальовки. Окремо конкретизувалося завдання щодо ознайомлення з Почаївською лаврою та визначення аспектів фіксації зовнішнього вигляду комплексу й інтер’єру Успенського храму.

Поїздка для Т. Шевченка була вельми цікавою та важливою. Він мав нагоду на власні очі споглядати й осмислювати історичні пам’ятки Правобережної України, глибше пізнати історичне минуле свого народу. Важко достеменно окреслити маршрут Т. Шевченка західноукраїнським регіоном, але відомо, що він побував у таких старовинних містах і селах, як Кам’янець-Подільський, Почаїв, Вишнівець, Кременець, Острог, Берестечко, Корець, Луцьк тощо. Про перебування художника восени 1846 року в Острозі та Корці, наприклад, згадується у його повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».

Серед творчих робіт Тараса Шевченка, що збереглися до наших днів, є чотири малюнки із зображенням Почаївської лаври, виконані митцем у жовтні 1846 року: «Почаївська лавра з півдня», «Почаївська лавра із заходу», «Вид на околиці з тераси Почаївської лаври», «У Соборі Почаївської лаври». Для них властиві багатоколірність, певний відхід від академічних засад, тобто пошук нових зображальних засобів

Проф. Вол. Дорошенко. Шевченкова подорож по Волині

Літопис Волині. Інститут дослідів Волині Науково-популярний збірник волинезнавства. Канада- Вінніпег. 1990.- №5

Проф. Вол. Дорошенко

ШЕВЧЕНКОВА ПОДОРОЖ ПО ВОЛИНІ*

* Подану нижче розвідку проф. В. Дорошенка передруковуємо з "Ювілейного Збірника на пошану акад. М- С. Грушевського", Київ, 1928 p. Опублікована у виданні, що його знищила червона Москва невдовзі по його появі, є вона, можна сказати, майже цілком невідо¬ма сучасному читачеві, а тимчасом своєї ваги вона й досі не втратила. Для нашого видання автор був ласкавий її переглянути й дечим доповнити й поправити. Редакція.

У біографії Т. Шевченка є одна прогалина, що й досі зостається невиповнена. Маю на увазі його археологічну екскурсію на Волинь у жовтні-листопаді 1846 року. 21-го вересня 1846 року Київська Археологічна Комісія, що тоді називалася "Тимчасовою Комісією для розбору стародавніх актів", відрядила Шевченка на Поділля й Волинь для опису й зарисовки важливіших пам'яток та записування народніх пісень і звичаїв. Поет, побувши спочатку на Подідлі, в половині жовтня виїхав із Кам'янця Подільського на Волинь. Звідомлення з своєї роботи, яке він по повороті до Києва подав Комісії, затратилося з усіма до¬датками - малюнками й записами, мабуть у зв'язку з пе¬реполохом, викликаним його арештуванням у 1847 році. Приіпадково збереглося лише кілька малюнків, що їх зро¬бив Шевченко під час згаданої екскурсії.

І от, коли перебування і праця Шевченка на Київщині й Лівобережжі відомі більш-менш докладно, волинський період його життя й досі належно невияснений. Нічо¬го нам не принесли для роз'яснення цього періоду й ар¬хівні знахідки пореволюційних років. Збільшилися наші відомості, напр., про Шевченкову археологічну подорож по Полтавщині й Чернігівщині завдяки матеріалам, що їх опублікував Мих. Новицький у кн. 1 - 2 "України" 1925 р. (власноручні Шевченкові нотатки під час цієї подорожі), але про волинську подорож доводиться повторити сумні слова Ореста Левицького, автора цінної статті "Археоло-гическіе Экокурсіи Шевченка в 1845 - 1847 гг." ("Київська Старина" 1894, кн. 2): "Які саме місцевості відвідав поет-маляр і які пам'ятки старовини оглянув, - невідомо" (ст. 240). Можна, правда, трохи горояснити цю справу на підставі досі опублікованого матеріялу, і це буде предметом моєї невеличкої замітки, чи краще - пригадки для Щсвченкових біографів. Як це не дивно, але ніхто з .них досі не звернув належної уваги на той першорядний матеріял, що його дають російські повісті великого Кобзаря

Передусім зовсім поминув цей матеріял сам О Л-вицький, а пізніше й О. Кониський. Останній, що правда, загалом досить уважно використав життєписні вказівки згаданої літературної спадщини поета, але чомусь лере-очивте, що дає вона саме для волинського періоду. А дає чимало. Є в ній і вказівки на ітинерій Шевченка по Волині і згадки про його роботу, думки та враження під час подорожі. Через брак інших відомостей ці вказівки є для нас особливо цікаві й цінні, хоча й які вони неповні та уривкові. Знаходимо їх у двох повістях, що їх написав Шевченко наприкінці заслання в 1856 p.: "Варнак" і "Мандрівка з приємністю та й не без моралі" (первісна назва "Матрос").

В першій повісті оповідає Шевченко, як він стрінувся в "Соляній Защиті" з дідом земляком-волиняком, колиш¬нім каторжником, що жив уже на засланні, влаштувавши свою оселю цілком на український лад. Хатина дідова нагадала поетові і знадвору і зсередини Україну.

Обидва земляки дуже втішилися і між ними зав'язалася розмова про любу батьківщину. Варнак просив Шевченка розповісти йому про "нашу чарівну Волинь і Поділля" (див. "Поэмы, повести и разсказы Шевченка на русском языке", Київ, 1888, ст. 34), а знову поет довідався від земляка про його сумну долю, що завела його з Волині на далеку каторгу.

І от, хоч оповідає ніби-то дід - волиняк, але згадки про волинські місцевості такі живі й яскраві, що читачеві ясно стає, що сам поет мусів там бути й бачити їх, що в основі варнакових описів лежать спогади самого Шев¬ченка. Це тим певніше, що раз-у-раз зустрічаємо спостереження, які виразно свідчать про їх автора, а саме спо¬стереження характеру історичного й археологічного, які очевидно належать не варнакові, а самому Шевченкові. Вони цілком аналогічні до таких самих спостережень і заміток його про лівобережні й київські пам'ятки, що трапляються в цих таки і в інших його російських повістях і нагадують нотатки, що їх опублікував Новицький,*

* Порівняй у "Варнаку" льохи за Києвом та в Звенигородці (ст. 52). у "Мандрівці" - про Таращу (ст. 440). Лисянку (449), Будища (473), Листвин під Черніговом (492), в "Наймичці" - про шлях Ромо-дан (65 - 66), у "Близнятах" - Переяслав (141, 152), Полтава (168). в "Капітанші" - Глухів (417 - 418), у "Музиці" - про прилуцькі пам'ятки (590, 591, 594, 610, 622), у "Княгині" - етнографічні уваги (662).

та ціл¬ком відповідають і зацікавленням самого поета й тим завданням, які доручала йому Комісія.

58

Уже на самому початку "Варнака", описуючи грубку в дідовій хаті, пригадує Шевченко свої спостереження з волинського побуту: "Кімнату, - каже він, - ділила на дві половині замість перегородки вузька довга грубка, прикрашена візерунками, що їх виліпив домашній мистець. Такі грубки можна бачити на Волині й Поділлі" (ст. 33).

Оповідаючи про своє минуле, згадує варнак цілу низку волинських місцевостей: село Вербу, Дубно, Заслав, Корець, Крем'янець, Кременецький шлях і гору королеви Бони, Дуцьк, Новгородок, Остріг, Почаїв, ріку Случ. Оче¬видно, всі ці місцевості не були для Шевченка порожніми звуками, а він сам там був, сам бачив їх зблизька, жив у них. От. напр., описує дід, як він ховався в різних льохах із своєю бандою, та й каже: "Такий льох був у мене один коло Звенигородки у так званому Братерському лісі. Викопали його, як каже народній переказ, гайдамаки 1768 року. Другий такий самий льох між Заславом і Острогом, також, здається, гайдамацької роботи, а третій - найбільший - під Києвом, за мурами Китаївського манастиря, теж у лісі. Це були величезні печери, викопані, либонь, за Андрія Боголюбського. На горі, де викопано ці печери, видно й досі сліди земляних укріплень, може, це огорожа його підгороднього терему" (ст. 52).

І мова й відомості тут, розуміється, не варнакові, а Шевченкові. Прочитайте ще опис хутора в гаю під Дубном, де лікувався варнак, і ви переконаєтеся, що сам поет мусів перебувати в подібному хуторі й милуватися з нього Карпатами, - так його яскраво змальовано (ст. 55). Тільки мистець-маляр міг пригадати собі по стільки роках той гарний волинський закуток. Так само у варнаковому оповіданні про його подорож після одужання з Почаєва до Новгородка видно особисті спогади самого Шевченка, що мусів сам ходити тим шляхом. Ось послухайте: "Вертаючися з Почаєва, завернув я до Крем'янця подивитися на "королеву Бону" та на палац чи кляштор, що тоді ставляли для кременецького ліцею. Пером земля тобі, благородний Чацький. Ти любив мир і просвіту! Ти лю¬бив людину так, як заповів нам любити Христос, з Крем'янця через село Вербу рушив я до Дубна, а з Дубна на Острог, на Корець та на Звягель - на береги моєї рідної, прекрасної Случі" (ст. 56). Підкреслені рядки - апострофа самого поета.

Подібні згадки бачимо і в другій Шевченіковій повісті "Мандрівка".

В ній поет оповідає про свою подорож, як то він з Києва рушив до Кам'янця, а опісля, "змірявши вдовж і

впоперек Волинь і Поділля та діждавшися в Житомирі осінньої грязюки, вернувся благополучно в Київ" (ст. 556). "З Житомира - додає поет - післав я Степанові Осипо¬вичеві (Прехтелю) пачку городнього й садового насіння, Ідо назбирав у волинських та подільських агрономів, а молодим прекрасним друзям моїм зшиток українських пісень, що їх записав я від подолян і волинян". При кінці повісти, згадуючи, що не післав ще Прехтелеві листа, тішиться, що "догадався післати ноти, книги та ще зшиток українських пісень" (ст. 559).

В цій повісті бачимо зацікавлення Шевченка старовиною. В дорозі він, напр., звертає увагу на дуб, у дуплі якого стирчало чавунне ядро, на могили, земляні вали, руїни старих замків, порівнюючи бачене тут із тим, що зустрічав на Лівобережжі.

От, побачивши невеликий земляний чотирикутник, поет зауважує, що він так само виглядає й такий же за-вбільшки, "як і на полі коло Листвина під Черніговом, де Мстислав Хоробрий різався з єдиноутробним братом своїм Ярославом. Тільки й одміни, що листвинський вал засіяний збіжжям, а в цьому забутому історією бастіоні

здогадливий господар поклав стирти зібраного з поля збіжжя" (ст. 492).

Приточу ще один уривок, дуже цікавий для нас тими думками, що їх збудили в Шевченка волинська природа і старовина:

"Від берегів тихого Дону до кременистих берегів бистроплинного Дністра - той самий грунт землі, та сама мова, той самий побут, та сама фізіономія народня, навіть пісні ті самі, як одної матері діти. А минуле життя щієї купки задумливих дітей - великої слов'янської родини не однакове. На полях Волині та Поділля ви часто милуєтеся мальовничими руїнами стародавніх масивних замків та палаців, колись пишних, як наприклад, в Острозі чи в Корці.

У Корці навіть церква, сховище забальзамованих трупів фамілії графів Корецьких, сама собою обернулася в руїну. Про що говорять, яро що свідчать ці похмурі свідки минулого? Про деспотизм та про рабство! Про хлопів та про магнатів! Могила на Волині та на Поділлі - річ дуже рідка. А на берегах Дніпра, на Київщині та на Полтавщині ви не пройдете верстви поля, не прикрашеного високою могилою, а іноді й десятком могил, і не побачите ні одної руїни на просторі трьох губерній. Хіба тільки в котрогось багатого та примхуватого поміщика побачите в саду навмисне збудований, як руїни, дерев'яний роз¬мальований храм Вести а ля ротонда Тіволі. Що ж гово¬рять допитливому нащадкові оті часті темні могили на берегах Дніпра та оті величезні руїни палаців та замків на берегах Дністра? Вони говорять про рабство та про волю. Бідні, малосилі Волинь та Поділля, вони охороняли тих, що їх розпинали, по неприступних замках та в розкішних палацах. А моя прекрасна, могутня, вільнолюбна Україна туго начиняла своїм вільним та ворожим трупом незліченні величезні могили. Вона своєї слави на поталу не давала, ворога-гнобителя під ноги топтала й вільна, нерозтлінна вмирала..." (ст. 493).

Я вмисне навів ці виписки з російських повістей Шев¬ченка, бо ж це сливе єдині вказівки його шляху, зацікавлень, праці й роздумувань під час подорожі по Волині. До цих вказівок можна долучити ще пару інших. А саме припадково зацілілі малюнки Шевченкові з цього часу свідчать, що він відвідав Почаїв і змалював там Лавру згідно з дорученням Комісії, що був у селах Вербці й Секуні під Ковлем і змалював там старовинні церкви (про це див. у замітці М. Шугурова в -цитованій книжці "Київської Старини", ст. 318 - 319; малюнки подані в монографії акад. О. Новиїцького "Т. Шевченко як маляр", вид. Наукового Т-ва їм. Шевченка у Львові, 1914). Далі можна згадати ще одну місцевість, де був Шевченко, а саме Вишнівець. Бувши в 1905 р. на Волині, чув д-р в. Щурат від старого льокая у вишнівецькому замку, 80-літнього Федора Кру-жилки, що Шевченко відвідував цей замок, жив там кілька днів, малював і писав. (Див. В. Щурат, 3 життя і творчости Т. Шевченка, Львів, 1914, ст. 24). Це зовсім імовірна річ, бо відвідиги таких історичних пам'яток увіходили в пляни Комісії.

Мусів бути Шевченко, очевидно, і в недалекому Берестечку, щоб подивитися власними очима на поле колишньої битви. Ніде цього не занотовано, але не можна не згодитися з д-р Щуратом, що образ того поля, даний у відомій поезії, написаній на засланні ("Ой чого ти почорніло, зеленеє поле" Koc-Арал 1848 p.), дише безпосередністю обсервації.

Зіставляючи разом усі згадані вище назви волинських місцевостей, матимемо досить докладний ітинерій Шев-ченка в його подорожі з Кам'яніця Подільського на Волинь.

Розуміється, він неповний. Не одна місцевість, яку поет відвідав, зосталася нам невідома, у всякому разі на¬прям знаємо. Безперечно Шевченко відвідав далеко більше місцевостей, а передусім мусів побачити ті, що були

йому на згаданому шляху з Кам'янця до Вишнівця, Поча-єва й далі на північ, до Ковля. Так само очевидно, що всяких малюнків і записів поробив він далеко більше. Раз, що це входило в завдання Комісії, а друге, це лежало просто в його натурі, що відгукувалася на все мальовниче й цікаве чи то красою своею, чи давниною. Крім праць, роблених на доручення Комісії, мусів Шевченко - поет і мистець-маляр - робити записи й ескізи й сам для себе, як про це свідчать його ж таки вказівки про дорожні ескізи хоча б у згадуваній виїде "Мандрівці" '(пор. ст. 548, 553). А як ставився Шевченко до всякого роду за¬писів, свідчать його власні слова в повісті "Музика", де він згадує, як намовляв одного знайомого під час своєї археологічної подорожі по Полтавщині, Чпросячи його на користь науки записувати все, що торкаєтсья археології і взагалі народного характеру, а саме: пословиці, приказки, пісні, перекази й таке інше" (ст. 621).

На жаль, усі такі Шевченкові записи, а можна думати, й поезії й листи, <бо навряд чи протягом майже трьох місяців подорожі не написав він ні одного вірша й листа. Мабуть запропастилися вони "во время люте", під час перепо¬лоху, викликаного арештами Кирилометодіївців.

У всякому разі, поки не знайдуться нові матеріяли, що, проливали б світло на волинську добу.Шевченкового життя, мимоволі доводиться задовольнитися зібраними вище знахідками

Чи реставрував Шевченко ікону, виявлену на Волині? Олександр Боронь

Чи реставрував Шевченко ікону, виявлену на Волині?

Олександр Боронь

Нещодавно в медіа з’явилися численні повідомлення про виявлену в селі Секунь Старовижівського району Волинської області ікону, яку нібито колись реставрував Тарас Шевченко. Джерелом вони мають інтерв’ю завідувача кафедри журналістики Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова професора Віктора Жадька, опубліковане на сайті «fakty.ua» 3 вересня 2018 року під назвою «На Волині знайдено 500-річну ікону з авторським підписом Тараса Шевченка». Зрозуміло, таке відкриття не може пройти повз увагу не тільки вузького кола фахівців, а й усіх, кому не байдужа творчість українського генія.

Однак, як і завжди, маємо бути особливо ретельними, аби, прагнучи збагатити мистецьку спадщину Шевченка, не приписали йому твір, до якого він не мав жодного стосунку. Отож спробуймо послідовно розглянути твердження дослідника і з’ясувати істину, наскільки це можливо. Віктор Жадько нагадує, що відомий шевченкознавець Петро Жур у 1979 році занотував розмову з 86-літнім Мефодієм Рижком, який розповідав, що його дід Іван говорив йому про те, що «в Секунь приїжджав Шевченко, що малював він стару церкву, не нинішню, збудовану пізніше, а ще стару, ветху. Її розібрали за ветхістю, а із залишків її поставили капличку на могилках. Шевченко на тільки замалював ту церкву, а й намалював на дошці для неї ікону Богородиці. Коли церкву розібрали, то ту ікону перенесли до кладовищенської каплички» (П. Жур. Дума про Огонь. Київ, 1985. С. 311–312). Уважно оглянувши ікону (саме про неї тепер ідеться), Жур дійшов висновку: «Навряд чи це робота Шевченка». Констатуючи, що деякі дослідники заперечують перебування Шевченка в Секуні, все ж вважав, що «не слід викреслювати з біографії Тараса Григоровича цю сторіночку», адже в селі збереглися народні перекази про поетові відвідини.

Перше питання, з якого слід починати, чи міг Шевченко і коли саме побувати в цьому селі на Волині? Жур детально дослідив маршрут подорожі співробітника Археографічної комісії по Волині восени 1846 року. 20 жовтня у Почаєві Шевченко записав у дорожній альбом (нині датується 1846–1850 роками) три народні пісні, під якими проставив указану дату. Не раніше 25 і не пізніше 27 жовтня приїхав до Житомира, доказ чому – повідомлення в газеті «Волынские губернские ведомости», яке виявив і вперше оприлюднив Жур, про прибулих до міста 25–27 жовтня. «Вважаємо, – пише Жур, – що найвірогідніше – 25 жовтня, коли прибувала до Житомира волинська пошта. Наступна пошта прибувала у вівторок. Але у вівторок, 29 жовтня, Шевченко вже був у Києві» (С. 312–313). Однак перед тим ще заїхав на поле бою під Берестечком, враження від чого лягли в основу вірша «Ой чого ти почорніло…». Навіть якщо припустити, що з Почаєва він виїхав уже наступного дня, 21 жовтня, то на відвідини Секуня, розташованого за 15 км від Ковеля (доказів поетового перебування у якому, як і в Луцьку, немає), до прибуття в Житомир 25-го залишалося фактично три дні, включаючи дорогу.

Друге питання – про замальовки церков у Секуні та сусідній Вербці, які нібито виконав Шевченко. Жур наводить історію їх побутування. Свого часу Микола Шугуров оприлюднив додаткові відомості про чотири акварелі Шевченка – види Почаївської лаври, а також два малюнки тушшю згаданих церков і креслення, які бачив у П. Я. Дорошенка, а той придбав їх у колишнього професора Київського університету Опанаса Роговича. Зрештою вони опинилися у приватній колекції, де в каталозі «Музея украинских древностей В. В. Тарновского» (1899) їх зареєстрував Борис Грінченко. Нині ці малюнки тушшю зберігаються в Національному музеї Тараса Шевченка. Як Шевченкові твори їх розглядав і відомий мистецтвознавець Олекса Новицький, репродукувавши 1914 у році у своїй монографії «Тарас Шевченко як маляр», де вміщено, що з’ясувалося згодом із розвитком науки, чимало приписуваних художнику творів. Жур теж притримувався думки про Шевченкове авторство щодо цих малюнків. Проте у десятому томі (1963) Повного зібрання творів у десяти томах їх описано у розділі «Твори, безпідставно приписувані Т. Г. Шевченкові» із висновком мистецтвознавців: «Наявність на рис. “Церква в селі Секуні” напису Шевченко, зробленого рукою невідомого, та те, що обидва ці рисунки зберігалися в Київській Археографічній комісії разом з оригінальними краєвидами Почаївської лаври роботи Шевченка, було єдиною підставою, за якою ці рисунки приписано Шевченкові. Порушення лінійної перспективи в обох малюнках, наївна трактовка дерев та примітивна техніка розкольоровки заперечують приналежність цих двох малюнків Шевченкові. Перспективна невправність кресленика також заперечує виконання його Шевченком» (С. 89–90). Відтак у наступному Повному зібранні творів у дванадцяти томах ці малюнки навіть не згадано.

Віктор Жадько зробив, як сказано в інтерв’ю, 32 фотознімки полотна, «збільшивши зображення, помітив у медальйоні на грудях Ісуса літери “Ш” та “Т”, а також дату – “1846”». Викликає сумнів, що 32-річний професійний художник, коли нібито і залучався до реставрації ікони, наважився вказати на старовинній іконі свої ініціали та рік, які годі побачити неозброєними оком. Єдиний достовірний досвід Шевченкового іконописання відомий тепер за фінансовим звітом Товариства заохочування художників: серед 14 художників він дістав платню за виконання іконостасу на замовлення Орловського Бахтіна кадетського корпусу (Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії. Київ, 1982. С. 39. № 83). Вони працювали орієнтовно у 1840–1841 роках. Галина Скляренко, коментатор твору, зіставивши загальну суму і платню інших виконавців із платнею, яку отримав Шевченко (57 рублів), припустила, що він намалював тільки одну ікону (Повне зібрання творів Т. Шевченка у 12 т. Київ, 2005. Т. 7. С. 489). Орловський кадетський корпус знищено на початку 1930-х років, разом із ним загинув і іконостас.

Віктор Жадько розшукав у архіві Почаївської лаври «Опись церковного имущества», заведену, за його словами, у Секуньському храмі 1806 року. Навпроти запису «Образ Божої Матері за Престолом», як указує дослідник, зазначено: «В 1846 году образ сей рештаврирован проезжим живописцем Тарасіем Шевченком». Однак не сказано, коли саме здійснено цей запис у книзі: якщо того ж 1846 року, то перед нами, без сумніву, надзвичайно важливий доказ, який відкриває шлях для подальших досліджень реставраторам і професійним мистецтвознавцям; якщо ж після поетової смерті, то наукова цінність документа не надто велика, адже це може бути лише фіксацією народних переказів.

Наведених доказів, деякі з яких ще потребують уточнень і прояснень, поки замало, щоб однозначно визнати Шевченкову причетність до ікони в селі Секунь. У кожному разі існує вірогідність перебування митця у згаданому селі, втім, про його участь у поновленні ікони слід говорити саме як про припущення, а не доведений факт. Можливо, після кваліфікованої її атрибуції наші уявлення про Шевченків мистецький доробок справді дещо розширяться

Акварель Т.Шевченка про Волинь 1846

Фото. Покої М. Потоцького. Пізніше "Балконний готель"в якому зупинявся Т. Шевченко в 1846 р. Сьогодні на цьому місці стоїть Троїцький собор. фото, 1900

На Волині знайдено ікону з авторським підписом Т. Шевченка