Собко Петро

Собко Петро

04.05. 1936 - народився в с. Михалє, Володимир-Волинського р-ну (нині Іваничівського р-ну) Волинської області.
1952 - після закінчення 9-го класу Поромівської СШ пішов на роботу в Нововолинське будівельне управління учнем маляра.
1955 - поступив у Львівське художнє училище на скульптурне відділення. Знайомиться з Богданом Горинем.
1957 - продовжив навчання Кишинівському художньому училищі на живописному відділення. Дипломна робота "Переправа через Дністер".
1961 - 1967 - навчався в Київському художньому інституті на живописному факультеті. Майстерня Пузирькова В. Диплом "Доярки".
1962 - увійшов в оргкомітет "Клубу творчої молоді" передового столичного студенства який переріс в національно-патріотичний рух.
1967 - 1969 - працював в Художньому фонді м. Маріуполь.
1969 - до виходу на пенсію працював в Художньому фонді України. Луцьк.
1970 - творче відрядження в Прибалтику.
1972 - 1986 - творче відрядження на Камчатку де створює понад сотню пейзажів.
2009 - поїздка в Італію.
2013 - член НСХУ
Постійний учасник пленерів та творчих поїздок по Україні.
Живе і працює в м. Луцьк

80 років від дня народження П. С. Собка (1936) - українського художника. Т.Левицька

В українському мистецтві волинського художника Петра Собка можна назвати великим і останнім романтиком минулої епохи, який побував у творчих відрядженнях від Художнього фонду УРСР і писав краєвиди Півночі й Півдня, Заходу і Далекого Сходу, пейзажі Прибалтики, Балтійського узбережжя, Берінгового й Охотського морів, Камчатки, Командорських островів, узбережжя Тихого океану і Чорного моря, краєвиди Молдови, Бессарабії, Карпат, Поділля, Полісся, Польщі, а тепер уже й Апеннінського півострова, Середземного моря, острова Капрі. Це - перелік живописних пленерів, де побував цей унікальний художник, великий життєлюб і мандрівник, захисник природи від нерозумного її знищення людиною.

Народився Петро Степанович Собко 4 травня 1936 р. в селі Михалє Володимир-Волинського (нині Іваничівського) району, що на Волині. Круті береги Західного Бугу додали хлопцю отого романтичного неспокою. Улюбленим його заняттям було ліплення і малювання. Ці дитячі роботи належно оцінив сільський учитель. Тоді й вирішив Петро вступати до художнього училища. Перші фахові знання він отримав у місті Володимирі-Волинському у місцевих художників. Ще навчаючись у дев'ятому класі, влаштувався у будівельну малярську бригаду, допомагав відновлювати церкви. Тут зійшовся з демократичною інтелігенцією. У1955 р. вступив на відділ скульптури Львівського училища прикладного мистецтва ім. Івана Труша. У Львові він познайомився з Богданом Горинем. Та невдовзі через травму навчання змушений був полишити - узяв академвідпустку. Наступного року Собко вступає до Кишинівського художнього училища, де його зараховують на другий курс живописного відділення. 1961 р. він закінчує училище, «відмінно» захистивши дипломну роботу «Переправа через Дністер». Цей

успіх дав молодому художнику право вступати на живописний факультет Київського державного художнього інституту як «пятипроцентнику». Тут П.Собко навчався в 1961 - 1967 рр.

Барометром політичного життя Києва у 60-ті роки минулого століття стає патріотична молодь. Під час хрущовської «відлиги» у 1962 р. в Жовтневому палаці під патронатом комітету комсомолу запрацював «Клуб творчої молоді». В оргкомітет клубу від передового столичного студентства художнього інституту були обрані Петро Собко і Микола Малишко. Але клуб переріс у неформальний національно-патріотичний рух, учасниками якого були Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Микола Вінграновський, Лесь Танюк, Віктор Зарецький, Алла Горська та інші. Тут влаштовувалися мистецькі лекції, дискусії, творчі вечори, художні виставки. Особливо молодих художників зацікавили новаторські лекції з теорії і практики образотворчого мистецтва Миколи Писанки.

При вродженому мистецькому таланті Петро Собко був надзвичайно працьовитим. Під час переддипломної практики він пише краєвиди Десни («Пристань на Десні», «Сонячний День», «Село Моровськ», «Вечір на Десні» - усі 1966 року). Створює портрети селян, рибалок, робітників, пише тематичні картини.

У 1967 р. П. Собко закінчив художній інститут, захистивши дипломну роботу «Доярки» (майстерня професора В. Г. Пузиркова), і поїхав за направленням у місто Жданов (Маріуполь) у Художні майстерні Донецького відділення Художнього фонду УРСР. На той час тут виконували мозаїки для міста Алла Горська і Віктор Зарецький. Собко спілкується з ними.

У 1969 р. він повертається до рідного краю, оселяється в Луцьку, працюєуВолинськиххудожньо-виробничихмайстернях Художнього фонду УРСР. Виконує творчі замовлення, бере участь у виставках. Реалістичні картини, написані П. Собком у цей період, відзначаються високою майстерністю: «Волинський пейзаж з рікою Стир» (1969), «Портрет матері», «Шахта Ново волинська», «Портрет учителя малювання Тимчака» (усі 1970 р.)> «Портрет батька», «Натюрморт» (обидві 1972 р.) та інші.

З середини 1970-х років Петро Собко розпочинає свої мандри і вирушає у творче відрядження в Прибалтику. Тут він створив низку робіт («Порт Клайпеди», «Поромна переправа в Клайпеді»,

«Вітрильник Товариш», «Старий Каунас», «Клайпедський яхт-клуб» - усі 1975 р.). У цих творах простежуються колористичні пошуки автора: в одних випадках він використовує соковиту барвисту палітру, в інших - звертається до ритмічних і колірних контрастів.

Після пленерів у Прибалтиці Петро Собко разом з колегою художником Дмитром Латишевим вирушив у творче відрядження на Далекий Схід. Ця перша його поїздка у Край Берінга тривала півроку. Художник був настільки вражений первозданною і суворою природою Камчатського півострова, що поїхав туди вдруге, але вже один, і це творче відрядження затягнулося аж на шість років... Головним його спорядженням у цей час разом з рюкзаком і етюдником були патрони і рушниця... Зброя була потрібна не для мисливства, а для того, щоб пострілом відлякувати ведмедів. У пошуках краєвидів Собко піднімався на висоту трьох з половиною тисяч метрів, опускався до узбережжя Тихого океану, Берінгового і Охотського морів. Екстремальні умови пленерів на Камчатці, землетруси і виверження вулканів дають змогу мешкати тут людям молодим - не старшим 50 років. На краю землі художник створив низку портретів цих загартованих і мужніх людей. Він побував у селищах Івашка, Карача, містах Ключі, Усть-Камчатськ.

Під час мандрів Краєм Берінга він написав понад сотню високохудожніх пейзажів, об'єднаних у серію «Симфонія Камчатки» : «Захід сонця на березі Тихого океану» (1983), «Вулкан Зарічний», «Ключевські вулкани восени» (обидва 1984), «Вулкан Шевелуч влітку і восени», «Усть-Камчатський мис зимою», «Селище Івашка», «Камчатський хребет з зубом дракона», «Острів Берінга», «Ворота Петропавловська-Камчатська», «Острів Карачинський», «Річка Біла», «Захід сонця в протоці Літке», «Гора Чаклунка», «Затока Нижньокамчатська» (тут будував свої кораблі Берінг) - усі 1985 року.

У 1986 р. Петро Собко повернувся в Україну. У Луцьку, в залах Волинської організації СХ УРСР, він відзвітував персональною виставкою своїх творів. Експозиція справила велике враження на глядачів і мала значний резонанс у мистецьких колах Волині. Творчий доробок художника викликав дискусії. Він вразив усіх своєю незвичністю, колірною стихією і новизною.

Час минав. Проте після повернення з Камчатки художник

почав відчувати замовчування своєї творчості. Тут і прискіпливий погляд тодішньої влади, і підвищена увага КДБ до його національних переконань, духу непокори і свободи. Дуже шкодує Петро Степанович, що впродовж двадцяти років творчу енергію і час йому нерідко доводилося віддавати не улюбленому станковому малярству, а іншій роботі. У цей період роздумів і творчого усамітнення П.Собко написав низку проникливих творів рідного краю. Ці краєвиди, портрети, натюрморти складають значний його доробок («Натюрморт з фруктами», 1994; «Полісся», 1995; «Чорне море біля Сергіївни», 1996; «Дорога в лісі. Волинь», 2005; «Озеро Пісочне», «Чорне море», «Бугаська затока», «Натюрморт» (усі 2006); «Балта», «Пагорби Балти», «Узбережжя Чорного моря під Одесою», «Іриси», «Бузок», «Озеро Пісочне», «Лукаш і Мавка», «Троянди, освітлені сонцем» (усі 2007) та інші високохудожні твори.

У незалежній Україні творчість Петра Собка знову зацікавила фахівців і глядачів. 2006 року, до 70-річчя митця, в Художньому музеї Луцька відбулася його персональна виставка «Колористична симфонія Камчатки. Край Берінга у творчості волинського художника Петра Собка. Малярство 1980 - 1986 рр.» У кінці 2007 р. експонувалась ретроспективна виставки П. Собка в залах НСХУ, м. Луцьк. Ці персональні ювілейні виставки мали резонанс у місцевій пресі. З’явилися публікації в загальноукраїнських часописах.

Навесні 2009 р. П. Собко побував на пленері в Італії. Тут він гостював у доньки, яка мешкає з родиною в Неаполі. Писав з натури Везувій, пальми острова Капрі, інші родзинки південного пленеру. Побував у Помпеї, де освятив паску, у Римі слухав Великоднє звернення Папи Римського до прихожан, спілкувався з українцями на площі Гарібальді.

Твори художника зберігаються у Волинському краєзнавчому музеї, картинній галереї Ковеля, галереї міста Балта на Півдні України, приватних колекціях нашої держави, Росії, Польщі, Італії. Нині велику зацікавленість до творчості Петра Собка виявляють фахівці, його твори купують колекціонери. Він активно працює на пленерах України - у Білгороді- Дністровському, в Бессарабії, на Поділлі, створює серії краєвидів: «Волинські озера», «Під містом Берестечком» та інші.

Подвижницька творча палітра Петра Степановича Собка стала національним надбанням українського мистецтва.

Тамара Левицька

Література:

Дьомін М. Вулканічна колірна стихія / М. Дьомін // Київ. - 2011. - № 7 - 8. - С. 187 - 192.

Дьомін М. Симфонія краєвидів Петра Собка / М. Дьомін // Літ. Україна. - 2012. - 21 черв. - С. 16.

Левицька Г. Романтична малярська палітра Петра Собка / Г. Левицька // Культура і життя. - 2012. - 17 серп. - С. 9.

Стульська Г. Мандрівний художник Петро Собко / Г. Стульська // Культура і життя. - 2011. - 28 жовт. - С. 43.

Степанченко О. На Волині пройшов пленер знаниххудожників / О. Степанченко // Відомості. - 2010. - 2 - 8 груд. - С. 13.

Зінько Д. 4 травня 75 років від дня народження П. С. Собка (1936) - українського художника // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2011 рік / упр. культури і туризму Волин. ОДА ; Волин. краєзнав. Музей; Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, Е. С. Ксендзук. - Луцьк, 2010. - С. 59 - 61

Тамара Левицька

Майстерність пейзажиста. В. Шингур. 1980

Майстерність пейзажиста.

Камчатка у творах волинських художників.

Радянська Волинь. 13 січня, 1980

Щоб створити високохудожнє полотно в жанрі пейзажу, не досить документально перемалювати з натури той чи інший куточок краєвиду. На основі зібраного матеріалу (етюди, начерки, записи) синтезується переконливий образ місцевості, краю чи географічної широти.

А якщо вперше в цьому краї? До того ж у розпорядженні живописця обмежений час творчої поїздки, щоб можна було глибше вивчити характер, особливість місцевості. Тут стає в пригоді не тільки майстерність пейзажиста, а в першу чергу уміння бачити, виділити найхарактерніше, зібрати його в цільний образ - потрібна гострота зору художника. Для пейзажиста дуже важливим є вдалий вибір місця для написання краєвиду, коли одноразово з настроєм, музикою кольорів підкреслюються найсуттєвіші риси місцевості, творча діяльність людини. В таких випадках роботи з натури, як правило, виходять за рамки «сирого» матеріалу і претендують на образну закінченість твору, достойного виставочних залів

Приємно відзначити, що серед робіт, якими звітують пейзажисти Дмитро Латишев і Петро Собко про творчу поїздку на Камчатку, чимало саме таких творів. Це картини Д. Латишева «Перед негодою», «Гарячі джерела», «Розпадок гірських річок» і ряд інших та роботи П. Собка «Теплий вечір», «Замок королеви», «Гора Качіка взимку», «Рибацьке селище».

Працювали разом. В одному місці. Але творчо- індивідуальний підхід до завдання зберегли. Д. Ла- тишев іде до розкриття образу через детальний огляд цілого. П. Собко таку ж панораму зафіксовує в стані одномиттєвості синтезу всіх компонентів мінливої природи. Щоб охопити все це, художник оперує узагальненням пластично-кольорових відношень великомасштабних форм. У одного детальна розповідь про життя при-роди в часі, у другого - сила і краса однієї миті. Д. Латишеву потрібна від-повідно до масштабності більша площина полотен, а значить - неабияка напруга волі і уваги під час роботи.

П. Собко вибирає менше полотно, щоб не тратити час на чисто технічну роботу і зосередити всю увагу на втіленні мелодії форм і кольорів якоїсь миті одного із безлічі рит¬мів в могутньому диханні природи. Взагалі художники дуже добре доповнюють один одного. Перед глядачами Луцька автори нарівні розкрили в своїх пейзажах багатство краси далекої Камчатки. Дивишся пейзаж Д. Латишева «Остигає земля» - і переносишся на край нашої неосяжної країни аж до Тихого океану, відчуваєш суворість краю, подих недалекої льодової Півночі. Те ж відчуття від сприйняття робіт П. Собка («Теплий вечір», «Замок королеви»). Твори Д. Латишева («Кам’яна береза», «Тане камчатський сніг») та П. Собка («Смеркає», «Вечір над морем», «Вечоріє») сповнені ліризму і любові до природи.

Разом з цим хотілося б підкреслити вдало передану художниками одну із властивостей камчатської природи - прозорість повітря, що дозволяє милуватися безмежними панорамами просторів землі і океану («Валуни»;' «Вічний сніг» і інші - Д. Латишева, «До рідних берегів», «Гора Качіка» - у П. Собка). Д. Латишев познайомив нас окрім цього ще з одним чудом Півночі - «Біла ніч», «Черемушки в білу ніч».

Кожна творча поїздка повинна дати художникам не тільки багатий матеріал для роботи в майбутньому, але й стати сходинкою до зростання майстерності, загалом - відточення рівня художньої культури при формуванні твору мистецтва. Думаю, і це взяли для себе Д. Латишев та П. Собко в творчій поїздці по Камчатці.

В той же час варто зауважити обом авторам, що хотілося б бачити на виставці, окрім пейзажів,

Портрети трудівників Камчатки, начерки з їхнього трудового життя і побуту.

На мою думку, волинські глядачі отримають велику естетичну насолоду, відвідавши виставку пейзажів Д. Латишева та П. Собка, яка експонується 8 художньому салоні Луцька, і будуть вдячні авторам за їх працю.

В. ШИНГУР, член Спілки художників

В. Шингур

Портрет шамана, пейзаж з вулканом. 2007

Портрет шамана, пейзаж з вулканом...

І багато-багата інших екзотичних полотен представлено на виставці робіт художника і великого життєлюба Петра Собка.

Надія Гуменюк. Віче 13 грудня 2007 р.

Був час, коли обставини змушували Петра Собка до дещо незвичної для художника екіпіровки - хутряний одяг, на одному плечі етюдник, на другому - мисливська рушниця. Спро¬буй без зброї напиши пейзаж з натури, коли неподалік ходить ведмідь і не перестає ревіти: мовляв, а чого це ти, чоловіче, прийшов на мою територію? Якби ще й не високе вогнище біля етюдника, то показав би він художникові, хто тут, на Камчатці, хазяїн... На рідній Волині Петро Степанович також полюбляв з рушницею походити, але не на етюди - якийсь період був фанатом-мисливцем. А потім наче в душі щось перевернулося: Господи, та як же це можна в живе створіння стріляти? Відтоді тільки з ніжністю дивиться на птахів і звірів, на бджолу і мураху... Каже, до сліз шкода кожну Божу істоту. Навіть на рибалку виїжджає з Луцька здебільшого для того, щоб побути на природі і попрацювати з пензликом у руках. Цілком природна еволюція світогляду митця, який жадібно пізнає життя і весь час намагається впіймати його за хвостик...

Це намагання дуже добре простежується у великій (близько двохсот робіт) виставці творчого

доробку Петра Собка, відкритій в Луцькій арт-галереї Національної спілки художників України, на якій представлені його пейзажі, портрети, натюрморти, етюди і композиції різних років і з різних географічних точок.

Презентація - це тільки прелюдія до самої виставки. Але в Петра Степановича вона вийшла

чи не окремим твором: митець так захоплено розповідав незвичайні історії появи на світ своїх робіт, що виникала думка - їх би записати та окремою книжкою видати. Звучали ж ці розповіді переважно на тлі великого Камчатського циклу картин, що трохи нагадує полотна Реріха, хоча стилістика цього циклу більше тяжіє не до реріхівської декоративності, а до традиційного реалізму. Та є що згадати художникові і крім свого знаменитого камчатського періоду...

Юність «під ковпаком”

У невеличкому селі Михалє Володимир-Волинського (нині Іваничівського) району не було ні виставок малярства, ні професійних художників, на яких би рівнявся і до яких би тягнувся босоногий син селянської родини Собків. Звідки в допитливій голові 1 жвавого хлопчака з’явилася ця думка

бути художником, він, уже сімдесятирічний, і досі пояснити не може, Але І точно пам’ятає: це було у третьому г класі, коли вчитель малювання сказав заповнити кольорами коло. Він так підібрав гаму барв, що вчитель його У похвалив. І тоді Петрик вирішив, що обов’язково стане художником.

З дев’ятого класу пішов у малярну бригаду. Робота, яку виконував, далека від малярського мистецтва доводилося фарбувати вікна, двері. Але заодно він засвоював і такі ази, А як змішування фарб і пошуки необхідного кольору, шпатлювання, що потім вельми пригодилося в роботі професійного художника. Після прозаїчної і одноманітної роботи в бригаді біг до володимир-волинських художників, які навчали його інших азів - давали поняття про рисунок, перспективу.

Там же, у Володимирі-Волинському, його доля на мить зависла на волосинці над небезпекою. Четверо місцевих хлопців, з якими він дружив, І порізали портрет Сталіна. Якби це не був 1953 рік, то страшно й уявити, чим би це закінчилося для них та й для Петра . Але в суспільстві розпочинався період різвінчування культу особи: хлопцям присудили кому чотири а кому два роки, а Петро, який не був присутній при їхній акції нищення портрета ненависного „батька народів”, але книжка і фото якого через друзів потрапили до КДБ, відбувся поясненням своєї непричетності. Та з того часу, каже Петро Степанович, він постійно відчував підвищену увагу служби безпеки до своєї особи і розумів, що опинився під ковпаком.

Причиною для такої прискіпливої уваги надалі могло бути і те, що ще з 1955 року він відновлював старі церкви на Волині, і що того ж самого року поступив вчитися до Львова, в училище прикладного і декоративного мистецтва імені Івана Труша. А сам Львів - колиска українського вільнодумства - постійно був під особливим прицілом КДБ. Але львівське училище Петро Собко не закінчив - там тоді не було факультету живопису, а до скульптурного у нього душа не лежала. Тому перевівся Петро до Кишинівського художнього училища, де й отримав фах професійного художника-живописця. Червоний диплом зразу ж відкрив йому шлях до Київського художнього інституту.

Йшов 1961 рік. Феноменальне явище української культури, що ввійшло в історію під назвою шістдесятництва, звісно ж, не обминуло і Київський художній інститут. 1962 року у столиці з'явився Клуб творчої молоді. Спочатку - під контролем обкому комсомолу, який мав показати канадській делегації, що і в Україні є такі творчі структури, але невдовзі він вийшов з-під комсомольського контролю. Його ядром стали Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Лесь Танюк, Алла Горська... Як згадує Петро Собко, він входив до оргкомітету по створенню Клубу творчої молоді,

спілкувався з відомими художниками шістдесятниками Аллою Горською, по-звірячому вбитою 1970 року, в розпал розправи радянських спецслужб над інакодумцями, та її чоловіком Віктором Зарецьким. А ще в майстерні художника Михайла Поповича зустрічався із земляком Миколою Борщевським, сином опального священика. Все це, звісно ж, формувало молодого митця. Хоча політика не захопила його. Він, хлопець із маленького волинського села, дуже хотів стати високоосвіченим художником, і навчання в інституті було для нього справою понад усе.

Шаман козацького роду

Першу поїздку на Камчатку Петро Собко разом з Дмитром Латишевим здійснив 1979 року.

Брили льоду на берегах Тихого океану, гірські хребти на висоті трьох тисяч метрів над рівнем моря, хмари, які увінчують кратери вулканів... Легкий, розкутий, багатий на колористичні ефекти живопис, створений за шість місяців, став великим поворотом у творчості волинського митця. 1980 року він знову, вже один, відправляється на Камчатку і залишається там аж на шість років. На початку найважче було з орієнтацією на місцевості , - розповідає Петро Степанович. – От дивлюся , бувало, на сопку і кажу: «Мабуть до „Яких чотири? Сорок!” Так і звик потім: якщо на око здається, що відстань три кілометри, значить насправді тридцять, якщо п’ять - значить, п’ятдесят. Все треба було множити на десять. Там зовсім немає туманів, властивих для нашого кліматичного поясу, а повітря настільки чисте і розріджене, що видно дуже далеко. Ключевську сопку, наприклад, ми бачили за двісті кілометрів. Малював я сопки в основному за тридцять-сорок кілометрів, а на одній картині написав з натури вулкан, який був за сто кілометрів від мене. Писати з натури доводилося непросто. Тому й ходив художник на етюди з мисливською рушницею на плечі. Та ще й вогнище поруч розпалював. Показує одну з картин, написану у гірському розпадку. Там весь процес створення камчатського краєвиду тривав під акомпанемент ведмежого ревіння - ну дуже не сподобалося клишоногому, що на його території посторонній розмістився.

- А ще був випадок, коли він морського лева за білу нерпу прийняв. Пливли тоді на риболовецькому катері до острова. А тут - біла спина над водою зблиснула. Ну художник і вистрелив. Місцеві рибалки запитують: „А ти ж хоч знаєш, у кого стріляв?” - „У білу нерпу”. А вони йому: „Та то ж морський лев, його вага п’ятсот кілограмів. Якби він підплив до катера...” Своєрідним температурним камертоном для Петра Степановича були... ворони. Визирне, бувало, художник з вікна, погляне: якщо ворони чорні - температура вище тридцяти градусів, якщо сиві - значить, опустилася нижче. А опускалася вона там аж до сорока п’яти морозу. Умови суворі. Але для людини головне - люди, які її оточують. А вони навіть серед лютих морозів, великих крижин і гірських хребтів, покритих вічними снігами, вміють зберігати ніжні душі і добрі серця. І таких людей Петрові Степановичу доля посилала' скрізь. Художник розповідав, як подружився на Камчатці з сім’єю, де чоловік - місцевий коряк, а жінка - українка, вислана туди за участь у бандерівському підпіллі. А ще був у волинського художника гарний приятель - тамтешній шаман. Шаман незвичайний високий, плечистий, що вирізняло його серед низькорослих коряків. Мав він, як з’ясувалося, такоє древнє українське коріння. Ймовірно, що доля закинула його на Камчатку котрогось із козацьких характерників, який і став там шаманом. А його нащадки вже успадкували цей вельми поважний серед місцевого населення статус. Петро Собко писав його портрет, а шаман розповідав йому місцеві легенди та перекази, серед яких і коряцький варіант біблійної легенди про потоп.

Полотна для Неаполя

Про те, що Петро Собко був затятим мисливцем і рибалкою, знають всі волинські художники.

Запитую, як це в нього почалося?

- Жити над Бугом і не бути рибалкою - неможливо, - усміхається Петро Степанович. - Я ще до школи не ходив, а вже на рибалку з хлопчаками бігав. Вудка зі звичайних ниток, гачок

- з тоненького телефонного дроту...

На таке от причандалля і ловив верховодок та окунів. Потім навчили нас робити вудку з волосків із кінського хвоста. Висмикнеш їх зо три - і от тобі й жилка для вудки.

А мисливство... Це вже у сімдесятих роках почалося. Утворилася тоді серед художників така група, і я до неї пристав. Спробував, а потім так захопився, до фанатизму. На Камчатку їхав уже справжнім мисливцем. А тепер... Тепер нізащо не вистрелив би, навіть рушниці в руки не беру.

Жаль мені і зайців, і качок, і всього на світі живого... На рибалку їжджу. Вона мені допомагає цикл „Волинські озера" створювати. Бо на озерах я не стільки рибалю, скільки малюю.

Петро Степанович проводить маленьку екскурсію-спогад біля картин, виставлених в арт-галереї. Тут і роботи, написані ще у студентські роки на Десні, і цікаві краєвиди Прибалтики, якою він мандрував ще перед Камчаткою, і „Камчатська симфонія”, і краєвиди Одещини, де він побував на пленері цьогорічного літа... На наступний рік художник має вже два

запрошення на пленери - до Польщі та Італії. Особливо хвилюється перед поїздкою до Італії, адже це світовий центр і своєрідна Мекка для художників. Вже зараз цікавиться, де саме

проходитиме пленер, який там горельєф і які саме полотна, горизонтальні чи квадратні, треба з собою брати. Життя так і не впіймане за хвостик. Попереду ще море задумів. Щиро зичимо талановитому митцеві, аби всі вони здійснилися

Надія Гуменюк

Волинський художник святив паску в Помпеї. В. Сидько. 2009

Волинський художник святив паску в Помпеї.

Віче. №23 2009

Коли кілька років тому Петро Собко працював над копією з репродукції італійського художника, то й гадки не мав, що скоро здійсниться його мрія побувати на могилі неперевершеного Рафаеля, малювати з натури Везувій та ще й виставити свої роботи у самому Римі. А мрія збулася завдяки доньці, котра, як і багато землячок, подалася до Італії на заробітки, знайшла там своє сімейне щастя, осіла далеко від дому й запросила тата до себе на гостину. Петро Степанович не тільки мав можливість милуватися італійськими краєвидами, ходити слідами знаменитих Браманте, Мікеланджело, захоплюватися архітектурою Колізею та іншими історико-культурними цінностями країни, а й взяв участь у живописному пленері, і кілька картин його купили багаті італійці.

ВАС найсильніше вразило у Вічному Місті?

- Така навколо краса - аж дух спирає, а жодного художника не зустрічав, щоб малював з натури! Пейзажі тамтешніх художників однотипні, наче виконані однією рукою із фотознімків. На обивателя розраховані. Тому, коли я малював, скажімо, Везувій, то навколо збирався натовп, зупинялися машини, з яких виходили імпозантні чоловіки, уважно придивлялися до мого малярства, цікавилися, за скільки продам.

- І купляли?

- Аякже! Продав там кілька своїх робіт. І пейзажних, і портретних. А стосовно вражень... Словами красу Італії передати важко - її треба бачити! Привіз звідти кілька картин, адже мав можливість там малювати самостійно і взяти участь у пленері художників. До Італії їхав з двома етюдниками, полотном, підрамниками - чемодан такий чималенький сунув. Крім чисто малярського начиння, брав цілу майстерню: цвяхи, молоток, зубило, обценьки...

- В Італії Вас застали Великодні свята...

- Так. На площі, серед людського моря, слухав великоднє звернення Папи Римського. Паску святили в Помпеї. Після відправи в церкві прихожани порозставляли свої кошики на великій площі для

освячення. Вражаючий момент! І головне - тут було дуже багато українців. А на острові Капрі, куди їздив з екскурсією, задивився на тамтешній пейзаж, роблячи замальовки, і незчувся, як опинився в оточенні незнайомої публіки. Окинув поглядом туристів і якось само собою вирвалося: „Слава Україні!” Вони пожвавішали, не по-нашинському зашварготіли між собою, а один чоловік поплескав мене по плечу: „Як же ж гарно сказано!” Колишній українець, видно. А порівняно недавніх земляків бачив на знаменитій римській площі Гарібальді. У Пасхальні дні там було особливо людно. Либонь усі українці сюди з’їхалися! Наших шинки, ковбаси, сала, самогоночки їж скільки влізе!

Один поперед другим виставляють домашню смакоту. Тут і співають, і сміються, і плачуть. Бо італійська краса красою, а туга за Батьківщиною рве серце. На собі відчув, хоч пробув у Римі лише місяць

Валентина Сидько

На полотнах — Камчатка. И.Ракитин. 1979

Встреча с искусством. Камчатская область.

Путь Ильича. 1979 №129

С мая по октябрь - пять месяцев длилась творческая командировка двух украинских художников. Члены Союза художников СССР Дмитрий Михайлович Латышев и Петр Степанович Собко по направлению Художественного фонда УССР провели это время в далеком от родины камчатском селе Ивашка. С раннего утра и до поздней ночи они ходили на этюды. Обошли все окрестности, забирались на высокие горы, исколесили тундру в поисках интересных сюжетов. И творили, творили... А результат?

Этот результат большого труда в минувшие субботу и воскресенье смогли увидеть ивашкинцы на выставке картин и этюдов, открытую художниками в Доме культуры колхоза имени Бекерева.

На выставке побывала вся Ивашка. Люди удивлялись: как они, живя тут, не замечают той красоты, какую увидели и запечатлели на своих полотнах живописцы. Они узнавали и, в то же время, не узнавали знакомые места. И это так. Ибо один и тот же объект, на разных этюдах может выглядеть несколько различным. Все зависит от времени года и дня, погоды, освещенности, от настроения и индивидуальных особенностей художника.

Дмитрий Михайлович Латышев. Человек немолодой, уравновешенный, вдумчивый. И его полотна мягки, лиричны, оптимистичны. Этюд «Теплый вечер».' Это, можно сказать, готовая вещь, не требующая доработки. Мягкие, пастельные тона Вечернее небо над прогретой за день землей. Вдали - чуть размытые легким маревом контуры гор. Картина дышит теплотой, создает спокойное, лирическое настроение.

Рядом - этюд несколько философского настроя. Холодная погода, мрачные, нависшие над окраиной села тучи, вода отливает свинцовым блеском. Но в картине есть что-то неуловимое, создающее уверенность что эта непогодь временная, что наступит утро н брызнет солнце, раз гонит яркими лучами тучи, расцветит землю...

- Меня больше всего на Камчатке поразили закаты солнца - рассказывает Д. М. Латышев. Это подтверждается многими этюдами на вечерний сюжет. Они различны и непохожи. Уловить момент заката, запечатлеть его на полотне не просто и под силу лишь мастеру с твердой рукой и острым взглядом.

В начале командировки Дмитрий Михалович побывал в Уке и успел сделать несколько этюдов со снегом. Особенно хорош один, который я назвал бы «Пробуждение». Полузанесенные снегом домики, сугробы, заносы. Суровость камчатской природы. Но снег уже не тот, не зимний, он чуть ноздреват от теплых лучей весеннего солнца. Вдали на бугорках - первые проталинки, а на переднем плане - робкие еще, но упорно пробивающиеся из-под сугроба ручейки. Несмотря на обилие темных и серо-белых тонов, картина жизнерадостна.

Петр Степанович Собко отличается от своего старшего товарища повышенной восприимчивостью, слегка вспыльчив, экспрессивен. Его характер накладывает отпечаток на создаваемые полотна. Они чаще всего

построены на контрастах, в них чувствуется динамика.

Вот этюд «Полдень». Большую часть полотна занимают облака. Легкие, светлые, чуть засмотришься и кажется, что они плывут. На другом этюде катер, стоящий на берегу, но готовый: ринуться в море. Он

ждет спуска. И в картине - ожидание. Море спокойное, а небо тревожно, чувствуется - будет шторм. Интересен также контрастный этюд, на котором

земля, залитая солнцем, а за ней -снежная гора, веющая холодом. Вверху же - теплое, летнее небо, облака.

Горы и облака - тема волнующая П. С. Собко. Потому на его этюдах много гор и облака: на горах, над горами, плывущие по небу, окутавшие вершины гор, ползущие но их откосам.

Выставка работ художников интересна, познавательна. Задача у обоих общая - сбор материалов, этюдов для будущих картин. А решает эту зада чу каждый по разному. Один находит решение в композиции, второй добивается его Цветовыми оттенками.

За свою командировку художники собрали богатый материал. П. С. Собко написал свыше - 40 этюдов, а Д. М. Латышев - 72.

На днях художники выезжают из Ивашки. Они намерены организовать выставку работ в Оссоре, познакомить жителей районного центра со своим творчеством. Думается, что оссорчане будут только приветствовать это.

И.Ракитин