Історіософічний живопис Петра Андрусіва

Богдан Певний. Майстри нашого мистецтва. Київ 2005. С. 173-174

Мої перші зустрічі з мистцем Петром Андрусівим відбулися ще в дитячі роки у Варшаві, куди мій батько, посол до польського сейму від українців Волині, їздив у службових справах і часто брав мене з собою.

У нашому варшавському помешканні під час навчального року жив брат моєї матері

— студент Варшавської академії красних мистецтв Юрій Миць, котрий пізніше, після війни, був головним декоратором Волинського обласного українського театру ім. Т. Шевченка в Луцьку, засновником і першим директором якого був батьків брат Микола Певний. Завдяки дядькові Юркові та широким знайомствам мого батька з українською варшавською інтелігенцією я змалечку опинився у центрі варшавського культурного середовища і знав особисто чи не всіх українських мистців, що в той час перебували у Варшаві або студіювали у Варшавській академії красних мистецтв, особливо тих, які об’єднувалися довкола українського мистецького гуртка “Спокій”, активним членом якого був дядько Юрко і яке діяло у Варшаві у період між двома світовими війнами: Петра Андрусіва, Петра Мегика, Петра Холодного-сина, прославленого графіка Ніла Хасевича, а також молодих адептів мистецтва, головно з Волині

—        Миколу Адамчука, Варвару Бесядовську, Бориса Борковського та багатьох інших.

Звичайно, в такому середовищі мистецтво було повсякчасною темою, а прізвища видатних польських мистців, таких, як Вітольд Войткевич, Яцек Мальчевський, а особливо Ян Матейко, згадувалися щоденно.

Серед українських мистців досить часто велися розмови про польських художників українського походження, зокрема про Коссака, який не тільки малював краєвиди Волині та Поділля, але й заохочував інших до української тематики. 1860 р. Коссак і Юзеф Брандт, один із найвидатнішнх польських баталістів, здійснили подорож на Поділля, завдяки якій створили низку картин із козацького побуту: Приборкання коня, на якій запорозькі козаки уговкують диких тарпанів, Військо йде, Бій з татарами, Ярмарок на Україні (Брандт), Зустріч Богдана Хмельницького з Тугай-Беєм (Коссак).

У розмовах часто згадували Рафаїла Гадзевича, польського маляра неокласичного напрямку, який також малював на українські теми і був автором іконостасу для церкви у селі Старяві, що неподалік Львова, Яна Станіславського та Леона Вичуловського, відомих польських імпресіоністів, котрі посіли заслужене місце в історії українського мистецтва, творчість яких називали “українською школою в польському мистецтві”, тому що їхні твори — це пейзажі України.

Учасники варшавських мистецьких дискусій говорили про Олександра Мурашка, який 1901 р. вчився у Мюнхенській академії мистецтв, а в 1902—1904 рр. працював у Парижі, звідкіля привіз імпресіонізм до Києва, про поляків, які вчилися в українських мистців. Наприклад, Конрад Кжижановський учився у київській малювальній школі Миколи Мурашка, а пізніше — в Архипа Куїнджі в Петербурзі. У Куїнджі учився також видатний польський маляр Фердинанд Рущиц, який згодом став прославленим театральним декоратором.

Усе це були мистці найвищого ґатунку і їхня творчість свідчила про близькість культур польського та українського народів. Саме оця близькість, а завдяки їй можливість загубити свою національну ідентичність, найбільше турбувала молодих українських мистців гуртка “Спокій” у Варшаві, які рішуче заявили: “Ні, ми наперед проголошуємо свій нерозлучний зв’язок з Україною!”

 

З-поміж усіх гуртківців вирізнявся Петро Андрусів, який прагнув малювати монументальні панорами з історії України, оспівувати її славне минуле, і це не просто тому, що він — українець, але головно тому, що мистецтво — найміцніша зброя, і вона повинна служити народові.

Мене ж, опріч імпозантної постави Андрусіва, приваблювали розповіді про його дитинство, про те, як під час першої світової війни, коли російські армії відступали з Галичини на схід, восьмилітній хлопчина Петрусь загубився від своїх батьків.

Хвилююче минуле загубленої сироти, що подібно до Шевченка досяг високих порогів академії, інтригувало багатьох і тому не дивно, що раз у раз виникали відмінні одна від одної легенди. На їх основі та на розповідях самого Андрусіва зроблю спробу найбільш правдоподібно реконструювати його епопею.