Його картини занесені в реєстр ЮНЕСКО Іван Головня. Луцький Замок. 2008, №50 За життя Сашкові Валенті не раз перепадало на горіхи від «відповідальних товаришів» із Художнього фонду. Бо писав пейзажі і натюрморти не так, як усі. Навіть тепер, після смерті Валенти, у мене язик не повернеться назвати його Олександром. Для мене він був і назавжди лишився Сашком - простим, привітним, товариським хлопцем. Та й він сам, навіть у зрілому віці, будучи вже всесвітньо відомим, над усе боявся видаватися солідним, поважним. Згадаймо хоча б афішу його останньої прижиттєвої персональної виставки, на якій значилося: «Саша Валента». Познайомився я із Сашком року десь 1962-го. Працював я тоді в Луцьку, у військовій частині, точніше сказати, на авіаремонтному заводі. Наша бригада розбирала для подальшого ремонту реактивні двигуни бомбардувальників стратегічної авіації. Ось на цей завод і отримала направлення на роботу невеличка група випускників Луцької школи-інтернату, серед яких був і Валента. Одного липневого ранку перед початком роботи старший майстер цеху привів у бригаду хлопчину - невеличкого, щупленького, наїжаченого - і сказав: - Примате поповнення. Це - Олександр Валента. Прошу любити і шанувати. Сказати, що ми зраділи такому поповненню, було б великим перебільшенням: робота слюсарів-розбірників була нелегкою, а новачок був надто маленьким, чого гріха таїти, замореним. Однак дуже швидко виявилося, що саме ця «вада» хлопця є для бригади неабиякою знахідкою. Річ у тім, коли двигун ставили для розбирання на стенд, спеціальну таку станину, в ньому утворювалося декілька таких тісних закапелків, в які навіть людині з нормальною комплекцією, не кажучи вже про солідну, важко було залізти. А тим більше щось робити там. Сашко ж у тих закапелках почувався досить вільно, і ніщо там не заважало йому працювати. Маже в кожному колективі (робітничому також) завжди знайдеться один або й кілька горе-дотепників, яких хлібом не годуй, а дай з когось (слабшого за себе, звісна річ) покепкувати, а при можливості й познущатися. У нашій бригаді таких «гумористів-веселунів» було двоє. З настирністю, вартою кращого застосування, вони взялися насміхатися над новачком, над його малим зростом та непоказним виглядом, однак не на того напали: язик у хлопця виявився непогано підвішеним і напрочуд гострим - жоден образливий випад не лишався без відповіді. Одначе «дотепників» вгамувати це не могло. Бачачи, що словами хлопця не здолати, вони почали давати волю рукам: то штовхнуть, ніби ненароком, новачка, то підніжку підставлять, то брудну гайку за комір кинуть. Такі «жарти» продовжувалися недовго, до тих пір, доки це Сашкові не набридло. Одного разу під час перекуру він взяв одного зі своїх кривдників за барки і без будь-яких зусиль кинув, як колись казали борці, «через стегно». Тобто застосував один з борцівських прийомів, після якого його опонент гепнувся з розмаху об землю. 1 відразу же продемонстрував свій прийом іншому своєму кривднику. А треба сказати, що обидва вони були і більшими від Сашка, і значно важчими. Ось тут ми й дізналися, що в інтернаті хлопець займався вільною боротьбою. Авторитет Сашка відразу ж зріс, його почали поважати. Посоромлені дотепники також. А невдовзі стало відомо, що новачок ще й малює - вчиться у вечірній художній школі. Ми зрозуміли, що хлопець, незважаючи на своє сирітство та юний вік, є людиною серйозною, ціле спрямованою і самостійною. Оскільки у нас із Сашком виявилися спільні уподобання (я цікавився живописом і починав захоплюватись художньою фотографією), ми, незважаючи на деяку різницю у віці, швидко здружилися. І я горджусь з того, що наша дружба не переривалася до останніх днів Сашкового життя. У ті часи я часто бував у Сашка вдома - він жив неподалік від мене, у Привокзальному районі і мав змогу спостерігати за тим, як він працює. Мене дивувала і захоплювала його цілеспрямованість у досягненні поставленої перед собою мети. Коли до нього не прийди, він щось малює. Здебільшого це були натюрморти. Складалося враження (а втім, так воно й було), що, окрім живопису, Сашка нічого більше не цікавить - ні друзі, ні подруги, ні танці, ні кіно. А було ж йому тоді лише 17-20 років! Він майже нічого не читав. Вся його бібліотека складалася з кількох книжок про живопис. Попервах мене це неабияк дивувало: людина, яка хоче стати художником, не цікавиться ні літературою, ні історією і лише згодом я зрозумів, чому Сашко був змушений відмовитись від багатьох задоволень, серед них і від читання. Адже премудрості мистецтва він опановував, можна сказати, самотужки. А це потребує багато часу. Точніше, весь час, без залишку. І тому він не міг дозволити собі розкоші розтринькувати такий дорогоцінний для нього час. До того ж і часу того було не так вже й багато - щоб прожити, необхідно було десь працювати. Хтось сприйме це за нескромність з боку автора, але не можу втриматись від бажання нагадати, що саме я першим «засвітив» Сашкове прізвище у пресі. Та ще й у республіканській! 22 жовтня 1965 року в газеті «Ленінська молодь» (Київ) була опублікована моя замітка про нього під заголовком: «Естафета мистецтв». Відомо, що Сашко майже ніколи не малював свої пейзажі з натури. Натурою йому слугували фотографії, по яких він і творив пейзажі в майстерні. І для цього він не раз просив мене зафотографувати той чи інший міський краєвид. Чогось поганого в цьому я не бачив (так робили такі знаменитості, як Рєпін, Крамськой, ІІІишкін, Врубель, Дегата інші) і залюбки виконував такі прохання. Цікаво було потім дивитися, як на твоїх очах з’являється на полотні (частіше це був картон) з-під пензля художника чарівний вечірній пейзаж, який я фотографував вдень, при сонячному світлі. Гадаю, що, ти на натурі, створення пейзажів у майстерні за фотографіями давало Сашкові необмежений простір для фантазії. Тут її ніщо не стримувало. Тому й не дивно, що найкращими його пейзажами є саме ті, які написані за фотографіями. І я горджуся тим, що маю якусь, нехай і віддалену, причетність до створення деяких з цих полотен. Крім фанатичної любові до мистецтва та настирності в досягненні поставленої перед собою мети, захоплювала ще мене в Сашкові його незалежність. Творча незалежність, мається на увазі. Завжди він малював, як хотів і що хотів. Тут він був абсолютно самостійним і не визнавав жодних авторитетів, жодних настанов і вказівок. Тому й не вміщалася творчість Сашка в «прокрустове ложе» тодішнього офіційного мистецтва - ні за тематикою, ні за технікою виконання. І хоча йому не раз робили з цього приводу зауваження керівні товариші з Художнього фонду та «пропісочували» на зборах творчого колективу старші колеги, Сашко вперто малював по-своєму, малював, як вважав за потрібне, малював, як йому підказував його творчий темперамент. І до тематичних виставок, приурочених до якихось там знаменних дат чи свят (День міліції, День пожежника, День працівника сільського господарства) Сашко, на відміну від своїх колег по Художньому фонду, не подав жодної тематичної, тобто «потрібної» картини. Якщо ж і експонувалися на таких виставках одна-дві його роботи, то це, як правило, були такі звичні для нього натюрморти або пейзажі. Я вдячний долі, яка звела мене колись із Сашком Валентою - талановитим художником та чудовою людиною: скромною, щирою, незлобивою, інтелігентною, захопленою, працелюбною. Я вдячний долі за те, що мені випала приємна можливість тривалий час приятелювати з цією непересічною особистістю. Іван Головня