Караїмські дороги

Караїми у давній фотографії виставка Союзу польських караїмів

12 - 24 квітня

Караїми

На фоні стіни, покритої конструкцією з дошок, видніється група осіб – жінки в кринолінових спідницях сидять по обидва боки сивобородого старця, а позаду них в ряд стоять чоловіки. Це, ймовірно, найстаріша фотографія з зображенням польських караїмів – її виконано у 1864 р. у Тракаї. Домашні архіви, родинні альбоми приховують багато таких скарбів. З відбитків на оздобленому, штивному картонному папері дивляться святково одягнені пані і панове, військові та учні, молоді дівчата зі старанно вкладеними зачісками і малеча у мереживному вбранні.

Наші предки навдивовижу охоче фотографувалися. На зворотному боці фото можна прочитати адреси ательє в Вільно, Ковно, Санкт-Петербурзі, Москві, Томську, Києві, Харбіні, Львові, Станіславові, Одесі, Сімферополі, Варшаві… Наші предки також багато і далеко подорожували. Тепер стає зрозумілішим, чому вони настільки любили фотографуватися – світлини близьких допомагали заспокоїти тугу, нагадували риси обличчя знайомих, які під впливом часу і відстані стиралися з пам’яті. Обдерті краї, обірвані кутики свідчать про те, що фотокартки також часто проходили далеку дорогу. Вони супроводжували караїмів під час службових подорожей, пов’язаних з будівництвом Транссибірської магістралі, комерційних поїздок на Далекий Схід, на фронтах Першої світової війни, в таборах для військовополонених i в евакуаційному вигнанні. Вони супроводжували їх теж під час найбільш драматичної мандрівки, коли після Другої світової війни частина з них наважилася покинути давні місця поселень і почати будувати нове життя у нових місцях: в Сілезії, Тримісті, Варшаві.

„Карай йоллари – країмські дороги” представлено на фотографіях 1864–1950 рр. з домашніх архівів караїмських родин у Польщі, доповнених знімками, які надали потомки Арона Лопато з Франції та родини Зайончковських і Шпаковських з Литви. Це лише частина того, що забрали з собою караїми, які „репатріювалися” зі східних земель давньої Речі Посполитої. Окрім портретів членів родин тут представлено багато фотографій, які ілюструють життя окремих караїмських спільнот – важливі події з їх життя, щоденні справи, товариські зустрічі, сімейні урочистості, робота, відпочинок. Вони становлять частину, присвячену давнім караїмським поселенням: Галичу, Луцьку, Тракаю і Вільнюсу.

Доповнюють цю частину історії деяких членів окремих гмін, зафіксовані на фотоплівці. На них ми можемо впізнати вихідців з Криму – тютюнових купців Шишманів, які спочатку розгорнули свою діяльність в Варшаві, а потім в Вільно, щоб після 1945 року знову потрапити на береги Вісли, але вже за зовсім інших обставин; сімейства Лопатів, купецьке захоплення яких запровадило їх аж на Далекий Схід, в Харбін, а потім доля визначила їм Париж; хаззана Рафала Абковіча, який після Першої світової війни, відбудовував релігійне життя караїмської спільноти в Тракаї, а після Другої світової війни організував його і в Нижній Сілезії; мецената Захарія Новаховіча i його дружини Сабіни, нащадків кукізівських караїмів, суспільних діячів з Галича, які після війни оселилися в Хшанові; Хелени Лобаносової (з дому Лаврецьких), приятельки поета Шимона Кобецького, життєві стежки якої пролягали через Москву, Вільнюс, Луцьк, щоб врешті-решт привести її в Гдиню.

У 30-х роках XX ст., коли набули популярності аматорські фото, Захарій Шпаковський з Луцька увіковічив на плівці повсякденне життя своєї родини, а потім також групи караїмських переселенців, які оселилися у Зеленці під Варшавою у 1944 році. Воєнну долю караїмів ілюструють фотографії солдата армії ген. Андерса, Єжи Лопато і молоденького Шимона Пілецького, який паралельно з записами, зробленими в щоденнику у 1939–1945 рр. фотографував окупаційну реальність.

Наступна частина присвячена післявоєнному життю караїмів і їх новим домівкам. Її доповнюють таблиці з зображеннями тих осіб, які вже раніше оселилися в Варшаві: караїмських купців і чиновників з довоєнного періоду, Ананіаша Зайончковського, визначного орієнталіста, а також родини Юткевичів з підваршавського Прушкова, будинок яких став пристанню для їх земляків, котрі приїхали в нову Польщу.

Фотографії збереглися у різному стані. Студійні портрети кінця XIX – початку XX ст., які відносно добре витримали випробування часом, вражають досконалою якістю виконання. Знімки з 30-х років минулого століття надають багато інформації, представляючи не лише людей, але й події. Проте їх технічне виконання не завжди найкраще, оскільки, значною мірою, це аматорські фотографії, збережені у вигляді малоформатних відбитків. Найгірші з технічної точки зору фотокартки з перших повоєнних років, що, звісно, пов’язано з тодішньою ситуацією. Використано також негативи фотографій, знятих під час наукових подорожей проф. Тадеуша Ковальського в Тракай, Луцьк і Галич наприкінці 20-х років ХХ ст., а також кліше фотографій, виконаних Захарієм Шпаковським, збережені в оригінальних конвертах фотостудій.

Представлені матеріали, звісно, не є вичерпними. Часові і технічні обмеження вплинули на те, що не до всіх домашніх архівів вдалося дістатися. За надання доступу до родинних альбомів теплі слова подяки ми складаємо Анні Абковіч (Варшава), Адаму Дубінському (Варшава), Анджею Дубінському (Вроцлав), Євгенії Фірковіч (Сопот), Маріушу Голубу (Ополе), Делано Гарвічу (Париж), Янушу Кобецькому (Вроцлав), Міхелю Кефелі (Париж), Гражині Юткевіч (Прушків), Марії-Емілії і Емануелю Лопато (Канни, Варшава), Патріку Лопато (Париж), Анджею Моравітзу (Шверін), Костянтину Пілецькому (Гданськ), Шимону Пілецькому (Варшава), Марку Робачевському (Варшава), Амалії i Назиму Рудковським (Вроцлав), Богуславу Сулімовічу (Вейгерово), Зенону Шулімовічу (Гданськ), а також Ромуальду і Анні Шпаковським (Вільнюс), Анні Юткевіч (Тракай), Міхалу Зайончковському і Надії Зайончковській (Вільнюс, Тракай).

Неодноразово роботу ускладнювала ідентифікація зображених на фотографіях осіб. В нагоді тут стали розповіді вже померлих Анни (1923 - 2000, дівоче прізвище Новіцка) і Олександра Дубінських (1924 - 2002), Сабіни (з Ешвовичів) Новіцкої (1910–2007), Тамари Шпаковської (з дому Шишманів) (1913–2010), а також Едмунда Сулімовіча (1919–2003). За цінні поради слова вдячності ми адресуємо також Шимону Юхневичу, Анні і Ромуальду Шпаковським, Марії-Емілії Зайончковській-Лопатто.

У розповідях, які доповнюють представлені фотографії використано матеріали, опубліковані на сторінках часопису „Авазимиз” у 1999–2010 рр. i в Караїмському Альманасі (Бітік, Вроцлав 2007), фрагменти Хлопця з Лесник (Білік, Вроцлав 2009) – щоденника Шимона Пілецького та ще неопубліковані матеріали з редакційних фондів Караїмського видавничого дому „Бітік”.

Ми просимо вибачення у всіх тих, хто почувається розчарованим, що не використано їх домашніх колекцій фотографій і що історія членів їх родин не представлена на цій виставці. Ми сподіваємося, що це лише початок ширшої діяльності, спрямованої на архівацію іконографічних матеріалів, які стосуються караїмів і буде ще багато нагод представити долю цієї найменш чисельної національної меншини, яка проживає в нашій країні

Анна Сулімовіч і Маріола Абковіч