Останні бортники

фотопроект

30 жовтня - 8 листопада

Останні бортники

Кшиштоф Хейке

Останні європейські бортники, яких мені пощастило зустріти

На слід бортників я натрапив у 2003 році на Поліссі, коли робив фотографії для «National Geographic Polska», і з того часу мандрую їхніми вже майже непомітними шляхами. Власне тоді на давніх поліських болотах я звернув увагу на «бочки» – колоди, вертикально або горизонтально розміщені на деревах … Складалося враження, що потрапили вони туди у результаті надзвичайного катаклізму – потопу. Яке ж було моє здивування, коли відкрив, що у цих колодах, піднятих аж до самого неба, живуть … бджоли. Першим, хто показав мені, як слід доглядати за цими комахами, був Степан Шидловскі з Пінська. Ми зустрілися на острові, на болотах між річками Прип’ять і Стир. Піднімаючись на дерева, п. Степан розповідав про рої, царські укази, ведмедів, секрети професії, що передавалися від покоління до покоління. Я ж у цей час намагався вижити у першій піднебесній атаці бджіл.

У наступні роки, мандруючи землями давньої Речі Посполитої, я шукав колод, бортей, людей, які ними займаються. У кінці 2015 року в заповіднику Біловезька пуща разом з Анджеєм Кенчиньскім ми відкрили на деревах дві, раніше незафіксовані, старі борті з печатками царських лісників.

У своїх дослідженнях я користувався найновішими знаряддями для спостереження за життям бджіл – ендоскопічними камерами, камерами з інфрачервоним випромінюванням, котрі реєструють у темноті та природі поведінку роїв, термовізійною камерою, аби слідкувати за сім’єю бджіл, що проживала у колоді. Черпав інформацію з найдавніших книг бортників, які стали своєрідною історією бортництва з початку XVII ст., безцінним джерелом відомостей про давні звичаї і принципи цього промислу, криницею знань про традиції та мову бортників. Скільки ж разів у ті часи «одягали жалобу» у бортних судах, тобто вносили до суду справи, де бортники виступали як позивачами, так і відповідачами …

Шукаючи слідів прадавньої професії, я особисто познайомився з десятками бортників, які проживали не тільки у Польщі, але й на території Литви, Білорусі, України. Усіх їх об’єднувало польське походження, родинні традиції, безсмертна віра у неймовірну силу лісового меду.

Здебільшого, були це старші люди, виняткової фізичної сили, спокійної вдачі, що для сучасного світу стали своєрідними духами минулого. Медіа, етнографи, музеї їх не помітили, не потурбувалися про те, аби вчасно почати збирати останні знаряддя роботи цих майстрів. Деякі з бортників відходили у вічність на моїх очах.

Восени 2015 року у чорнобильській зоні на Білорусі мені пощастило зустріти кількох місцевих бортників, котрі, пригощаючи медом, переконували, що це найкращі ліки від багатьох хвороб (також оберігають від радіації), доказом чого є чудова фізична форма самих бортників. Їх акробатичні номери під кронами дерев, танець з лезивом (шнурок зі шкіри лося), на якому можна було проникнути всередину листяного покриву, витягування колод за допомогою колеса стали для мене своєрідним обрядовим театром, де я був єдиним глядачем.

Роками вивчаючи бортництво, я зрозумів, що причин занепаду цього промислу було багато: вбивали його не тільки укази царя, діяльність вже забутих сьогодні піонерів бджільництва Казиміра Лєвіцкого і Яна Джєржоня, які замінили борті вуликами … Бортництво також знищили безкраї колгоспні плантації ріпака … Цей мед після кристалізації не давав вільного доступу до зимових запасів у борті.

Як і індіанці з Амазонії, бортники зберегли свою нішу завдяки соціальній ізоляції: зараз їх професія помалу відживає … Місце давніх майстрів займають молоді шанувальники бортництва, котрі, реконструюючи старі методи роботи, використовують сучасні інструменти, у тому числі електропили, а також Інтернет … Ми стаємо свідками формування нового образу прадавньої професії, що пропагується у школах, на регіональних виставках. Список фундацій, котрі інформують про заплановане виготовлення бортей на території Польщі, можна знайти в Інтернеті. Мене надзвичайно тішить, що галузь, котра вже десятиліттями вважалася зниклою, і далі жива.

Переклад Юлії Васейко

Висловлювання Казиміра Лєвіцкого про бортництво

(давніх пасічників)

Кожні знання та вміння мають як своїх прихильників, так і тих, хто їх не визнає. Саме ці останні, зазвичай бортники із застарілими теоріями, неодноразово збивали з істинного шляху початківців […]. Уже зараз багато з них переконалися, що колосальну користь приносять насамперед уміння людей, а не самі по собі бджоли й вулики. Отож, є надія, що незабаром усі у цьому пересвідчаться.

Казимір Лєвіцкі. Бджільництво. Зібрання матеріалів про життя та природу бджіл. – Варшава, 1888. – С. 178.

Давні бортники повинні були вміти лазити по деревах, вирізати соти і найголовніше – підготовлювати нові борті, в яких би самостійно оселялися рої. Так розводили бджіл тільки простаки. Вони також розповідали тисячі казок про бджіл, маток, котрі навіть тепер часто переповідають люди незнаючі і легковірні. Доки багата, хоча й дика рослинність постійно підживлювала комах, доти не задумувалися над тим, як покращити й вдосконалити способи їх розведення. Першим нововведенням було зрізування дерев з бджолами і встановлення їх біля дому, згодом – виготовлення вуликів (колод) і поселення в них роїв. Таке ведення бортництва було корисним доти, доки цьому сприяли умови.

З часом умови погіршилися, зменшилася також кількість роїв, наслідком чого стало скорочення об’ємів виробництва меду; врешті дійшло до того, що пасіки приносили тільки віск, бо меду, зібраного бджолами, часто не вистачало навіть для них самих.

На наших пасіках ми використовували вулики-колоди, на Поділлі – безденки, в країнах, де дерево дороге (Німеччина, Франція і т.д.), найбільш поширеними були плетені кошики з соломи чи лози, обліплені глиною. Поступово стан бджільництва у всій Європі погіршувався, бо там, де землю ретельно обробляли, бджоли вже не могли самі про себе подбати, у лісових зонах, якими не надто добре опікувалися пасічники, приносили досить помірну користь.

Казимір Лєвіцкі. Вітчизняне бджільництво. Практичний підручник для створення і ведення пасіки. – Варшава, 1920. – С. 22 - 23.

Переклад Юлії Васейко

Професор кінематографії, доктор габілітований, фотограф, оператор, мандрівник, видавець.

Народився в 1962 році у Варшаві. Випускник Ліцею образотворчого мистецтва в Наленчові, Інституту художньої фотографії в Празі (диплом 1990 року), а також операторського факультету Державної вищої школи кіно, телебачення і театру в Лодзі (диплом 1991). На запрошення Войцеха Є. Хаса, тогочасного ректора згаданого навчального закладу, з 1992 року ввів заняття з фотографії на операторському та режисерському факультетах.

Свої роботи представив на понад 100 індивідуальних виставках в Польщі і за кордоном. Автор кількох десятків альбомів: Романтична Польща (сім разів нагороджений на конкурсах за найгарнішу книгу); Там, де сплять львівські орлята; Польща. Дух землі; Мазури – картини ностальгії; Личаківський цвинтар; Цвинтар на Россі: від світанку до заходу; Львівський кафедральний собор латинського обряду; Святині Кресів; Люди Кресів; Креси. Забута Батьківщина; Рукопис, знайдений в Парижі. Спогади Станіслава Моравского про Марію Шимановску; Меланхолія і пізнання; «Автобіографія» Елізи Ожешко.

Автор єдиної у Польщі альбомної публікації, що показує куліси влади Прем’єр в чорному і білому (документування останнього періоду правління Єжи Бузка).

Автор розділу, присвяченого Польщі, котрий є частиною престижної публікації Народи світу.

Один з героїв книги В об’єктиві. Творці польської фотографії. Співпрацював з журналом «National Geographic» – серії Між пеклом і небом; Світ на тарілці; На кінці світу.

Учасник і документаліст високогірних виправ у Гімалаї, на Аляску, Сибір, Кавказ, Кіліманджаро, Аконкагуа …

Останнє десятиліття подорожує давніми Кресами Речі Посполитої Польщі, а також Сибіром, фіксуючи фотоапаратом життя й сліди активності поляків, а також їхніх нащадків.

Його світлини знаходяться у фондах музеїв і приватних колекціях.

Переклад Юлії Васейко

Реактивація бортництва / необортники

Відновлення ремесел відбувається у сучасному світі не з ініціативи «зверху» (як це було в часи ПНР), натомість у результаті автентичного зацікавлення людей давніми технологіями і промислами. Завдяки групам ентузіастів вдається відтворити майже повністю забуті техніки, способи господарювання, такі професії, як, наприклад, бортник.

Нетрадиційне, неіснуюче вже багато століть бортництво було повністю замінене більш традиційним бджільництвом. Останні бортники розводили бджіл на території Біловезької пущі до другої світової війни.

Кілька років тому з ініціативи Всесвітнього фонду дикої природи на терені кількох регіональних ландшафтних та національних парків (Комплекс надпіличних парків, Вігерський національний парк, Бєбжанський національний парк) почали реалізувати програму відновлення бортництва. Це стало можливим завдяки бортникам з Башкирії, де ця форма господарювання збереглася до сьогодні. Башкирські майстри вчили польських пасічників (одночасно й працівників парку), як розводити диких бджіл «башкирським методом». У кожному з парків на кількох соснах поселили рої … Проте повернення до такої форми бортництва ускладнювали самі комахи, оскільки сучасні види польських бджіл найкраще виживають в домашніх умовах. Передбачалося, що спосіб розведення бджіл нагадуватиме давній, тобто за мінімального втручання людини. Трішки побоюємося, аби відсутність результатів не надто швидко розчарувала наших необортників.

Для етнографів процес відновлення бортництва є надзвичайно цінним, бо наочно можемо відтворити спосіб входження на дерево до борті за допомогою лезива (шнурка), виготовлення борті (участь електропили абсолютно не заважає, а радше прискорює цей процес) чи видовбування колоди, а також усю систему розведення комах (дещо відрізняється від традиційного бджільництва). Пристрасть сучасних бортників, котрі рухаються ще досить обережно, знаходяться у пошуку, лише набувають досвіду, вражає. Якщо для справжнього бортника найголовнішим був результат, тобто кількість отриманого меду, то у нашому випадку значення має насамперед сам процес. Відновлення перерваної традиції вимагає значно більших зусиль.

Регіоналісти сказали б – хапаємося за власну спадщину, хочемо її врятувати від забуття. Для мене найважливішим є захоплення людей, котрі бачать сенс у такій діяльності. У цьому є трішки романтизму, трішки реалізму, продиктованого надією на попит на ще невідомий у Польщі мед бортників. Слід вболівати.

У час, коли людське суспільство інтенсивно прогресує, фіксуємо зростання інтересу до давніх промислів, технік, способів господарювання. Все частіше сучасний дизайн згадує про своє давнє коріння, використовує традиційні мотиви, технології, форми. Шукаємо екологічно чистих продуктів.

Повертаємося до того, що було колись, що «протестоване» століттями. Знову усвідомлюємо цінність ручної роботи. Чому? Бо бачиться гарнішою, здоровішою, кращою, адже ближча до природи, вічних цінностей. Чи це наша короткотривала втеча від надміру легкодоступних благ? Замість отримувати легше, хочемо, аби було складніше.

Переклад Юлії Васейко

«Бортництво – наука про лісове бджільництво і розведення в лісах диких бджіл, яких називають «зеленими» чи «борівками». Бортники – люди, котрі займаються бортництвом. Протягом багатьох років вони мали свої громади, закони і суди (…) Кожен цех бортників мав у своїй парафії ксьондза, протектора цеху. У день св. Варфоломія, покровителя бортників, священик відправляв у костелі богослужіння. (…). Оскільки розводити лісових бджіл у дуплах дерев, з яких збиралися соти, було надзвичайно складно, тому вже у давні часи почали задумуватися, як пристосувати для цих комах відповідне заглиблення – борть, котра прикріплювалася на здорових, гладких, прямих деревах, до певної висоти без гілок, щоб ведмедям було важко туди дістатися. У Великопольщі та Малопольщі бортництво взагалі не розвивалося».

Стаття із «Загальної енциклопедії» С. Ольгербранда, 1860 рік.

З історії польського бортництва (на основі власних джерел)

ХІІІ – одна з перших згадок про польське бортництво з’явилася у Вінцентія Кадлубка, який скаржився на ведмедів, вбачаючи в них загрозу не тільки для бортей, але й для бортників (ведмедя у Середньовіччі називали «бортником»).

1379 – мирний договір між Орденом хрестоносців та Великим князівством Литовським, за яким кордон проходив по поячвіських землях в Пшеломській пущі (зараз Августовській), залишав право за гродзинським населенням мати борті також і по стороні кордону хрестоносців. Записи про право підданих Великого князівства Литовського користуватися бортями з’являється практично у всіх договорах між цими державами аж до 1422 року.

Джерело: Дослідження і матеріали про історію Сувальщини. – Бялисток, 1965.

1491 – проголошення Мазовецьких статутів (Статут Яна, мазовецького князя), перша кодифікація законів бортництва, що визначають «права власності на борті, а також обов’язки бортників» (Статут Яна, мазовецького князя).

1538 – сейм в Піотркові відміняє привілеї бортників, тобто виключне право князя збирати податки з бортей, що стоять у лісах, наданих князем шляхті. Тому бортники більше не можуть вільно встановлювати борті у приватних лісах.

Джерело: Ю. Рафач. Привілеї бортників на Мазовшу у пізньому Середньовіччі. – Львів, 1938.

1559 – укладені та надруковані закони бортництва на території давнього Мазовша Кшиштофом Нішчицкім, пшасниським та чєхановським старостою. «Ці закони не мали санкцій сейму і короля, але як справедливі, укладені на основі давніх традицій, мали свою силу й значення серед бортників давнього Мазовша. Було визначено, що до суду бортників потрібно «сплачувати належну данину» «в день св. Михайла», а також у день «св. апост. Симона Юди і св. Станіслава, краківського єпископа»; одночасно встановлено штрафи за несплату данини; чітко окреслено склад суддів, обов’язки й статус як суддів зокрема, так і суду загалом, котрий міститиметься в Пшасниші та «збиратиметься на кожне свято св. Войцеха»; встановлено також покарання для «писаря бортників» за «підробку у записах чи договорах – руку, якою він це записував, буде відрізано, а у разі підробки Книги бортників втрачав писар свою честь і ставав клятвозлочинцем, за що його спалювали живцем».

1616 – введення Станіславом Скродзкім з Кольна правової системи бортників для ломжинських старост.

1630 – надання королем Зугмунтом ІІІ привілеїв остроленцьким бортникам.

XVI століття – видання Зигмунтом Августом, котрого вважали аграрним реформатором і захисником природи, наказу про усунення бортників з Нєполоміцької пущі.

1715 – надання єпископом Казиміром Лубіньскім привілею бортникам з околиць Лагова.

1730 – надання плоцьким єпископом Анджеєм Станіславом Косткою на Залусках Залуського привілею надбужанським бортникам, схваленого у 1738 році А. Дембовскім і у 1791 році Кшиштофом Хіларі Шембеком.

1733 – Міська рада в Торуні ліквідовує посади бортників, котрі займаються бортництвом у лісах поблизу м. Торунь. Перший бортник був прийнятий на роботу в торунський магістрат у 1491 році.

Джерело: С. Мендраля. Польські вулики. Історія і господарювання. – Познань, 1939.

1801 – прусський уряд ліквідовує суди бортників після об’єднання володінь плоцьких єпископів.

1801 – ліквідація судів бортників і опублікування цієї ухвали.

1816 – рішення уряду королівства, аби бортники перенесли борті на пасіки біля хат, оскільки бортництво шкодить лісам. (У той час у державних лісах налічувалося 17736 бортей, найбільше їх було в августовських лісах – 9725, плоцьких – 5080, сандомирських – 1220, підляських – 1207).

1827 – уряд видає наказ ліквідувати борті, оскільки вони «псують найцінніші дерева, ускладнюють контроль за лісом, полегшують крадіжки».

1863 – догляд бортей часто був прикриттям боротьби за свободу. Як говорить легенда Біловезької пущі, Ян Шпаковіч, один із січових повстанців, вдаючи, що розводить бджіл, насправді очолював повстання, за що отримав псевдонім «Поляк».

1888 – царська влада повністю ліквідовує бортництво на території Біловезької пущі, котра стала приватною власністю царя; з цього моменту бортництво почало поступово занепадати; з пущі виселили також бортників, передавши їх борті лісовій адміністрації.

1764 – «суди бортників» діяли до середини XVIІІ століття.

1929 – … «лісове бортництво повністю зникло» – цитата з «Великої загальної ілюстрованої енциклопедії» Гутенберга. – Краків, 1929 – 1938.

1938 – у заповіднику Біловезька пуща тогочасний директор Я. Карпіньскі інвентаризував і описав 68 бортей; в останні роки описано ще 44.

Слід зазначити, що, хоча бортники також працювали на землі, займалися полюванням, вони ніколи не почувалися аграріями чи мисливцями; вважали себе бортниками, а до своєї професії були «прив’язані усім серцем»; існували такі села, в яких «населення віками займалося бортництвом і з нього жило. Закинуло цей промисел значно пізніше, коли бортництво почало занепадати на наших землях».

Сліди професії бортників сьогодні фіксуємо у багатьох прізвищах, назвах місцевостей і под. З тих пір, як я глибше почав вивчати бортництво, прізвище Кшиштофа Бартніка, мого товариша з ліцею в Неленчові, сьогодні професора Люблінського університету імені Марії Кюрі-Складовської, набуло для мене нового змісту.

Переклад Юлії Васейко

Словничок бортника

Борть – дупло в дереві, природне чи видовбане людиною, що служить гніздом для бджіл.

Борівки – бджоли, що розводилися в борті.

Теслиця – інструмент для виготовлення борті.

Плетіння – робота при виготовленні борті.

Длужня – дошка, що закривала отвір у борті.

Фарбування – обприскування внутрішньої поверхні борті відваром з воском для принаджування бджіл.

Ключка – дерев’яний гачок, основа колоди, що забезпечує її міцність.

Колода – вулик, виготовлений з кругляків мертвого дерева.

Колода-лежак – вулик, що не розбирався, зроблений з пенька довжиною 1,4 - 2 м чи відпиленого бортного дерева, розташований навскоси.

Колода на стояку – вулик, розміщений на риштуванні брусів.

Колода-стояк – вулик, котрий не розбирався, зроблений з пенька довжиною 1,4 - 2 м чи відпиленого бортного дерева.

Лезиво – коса довжиною бл. 40 м, виготовлена з пенькового шнурка чи шкіри лося; з його допомогою піднімалися на дерево, аби дістатися борті.

Сіданка – дошка, що була частиною лезива, на якій сидів бортник.

Очкас – довгий клинок, що звужує око і підтримує соти; знак верхнього кордону підрізування соти з медом;

Відкриття – весняне прибирання борті.

Око – виліт, отвір вулика.

Пішня – долото на довгій ручці для видовбування середини борті.

Ручка – одиниця ваги меду в Польщі з XV століття.

Самобійки – кілки, що розміщувалися на шнурку, аби ведмеді не могли дістатися борті.

Бортний суд – колегіум, створений для вирішення судових справ бортників; до його складу входили: суддя, помічник судді, заступники старост бортників. Суд збирався в день св. Симона Юди і св. Станіслава, краківського єпископа; міг призначати смертельну кару покарання.

Серка (барта) – інструмент для виготовлення борті.

Стояк-колода – стояк, встановлений на дереві.

Стойло – дерево, на якому прикріплена колода.

Швейця – інструмент для виготовлення борті.

Сокира – інструмент для виготовлення борті.

Печатка (знак) – знак бору, що належав бортникові.

Переклад Юлії Васейко

Na temat bartnictwa

Ostatni europejscy bartnicy, których spotkałem

Krzysztof Hejke

Na ślad bartników natrafiłem w 2003 roku na Polesiu, gdy robiłem zdjęcia dla „National Geographic Polska” i od tego czasu podążam ich (prawie) niewidzialnym śladem. Wtedy to właśnie, w nieckach dawnych poleskich rozlewisk, dostrzegłem ,,beczki” – kłody, umieszczone na drzewach, pionowo lub poziomo… Wyglądały jak wyniesione tam siłą jakiegoś przemożnego kataklizmu, jakby potopu…. Ze zdziwieniem odkryłem, że w tych wydźwigniętych pod niebo kłodach żyją… pszczoły. Pierwszym, który pokazał mi, jak ich dogląda, był pan Stefan Szydłowski z Pińska. Spotkaliśmy się na wyspie, na bagnach między rzekami Prypeć i Styr. Wspinając się po drzewach snuł opowieść o rojach, carskich ukazach, niedźwiedziach, sekretach profesji przekazywanych z pokolenia na pokolenie, a ja starałem się przetrwać pierwszy podniebny atak pszczół.

W następnych latach regularnie przemierzałem ziemie dawnej Rzeczpospolitej, poszukując kłód, barci i ludzi, którzy się nimi opiekują. W ścisłym rezerwacie Puszczy Białowieskiej w końcu 2015 roku, razem z panem Andrzejem Kęczyńskim, odkryłem na drzewach dwie niezinwentaryzowane do tamtej pory stare barcie, opatrzone pieczęciami carskich leśników.

W badaniach korzystałem z najnowszych osiągnięć bezingerencyjnej obserwacji życia pszczół, używając kamer endoskopowych lub systemu kamer na podczerwień, rejestrujących w ciemnościach i w naturze naturalne zachowania pszczelich rodzin. Kamery termowizyjnej używałem też do obserwacji rodziny pszczelej w kłodzie. Posiłkowałem się informacjami z najstarszych ksiąg bartnych, będących swoistą historią bartnictwa z początku XVII w. To nie tylko nieocenione źródło informacji o dawnych zwyczajach bartnych i zasadach, ale także cenne źródło wiedzy o obyczajach i języku. Ileż to razy wówczas „zakładano żałobę” w sądach bartnych, czyli wnoszono sprawę z powództwa bartników albo przeciwko nim…

.

Przez lata szukania śladów prastarej profesji poznałem kilkunastu bartników, mieszkających nie tylko w Polsce, ale też na terenie dzisiejszej Litwy, Białorusi i Ukrainy. Wszystkich ich łączy polski rodowód, rodzinna tradycja i niewzruszona wiara w niemal boską moc leśnego miodu.

W większości są to ludzie wiekowi, o wyjątkowej sprawności fizycznej i pogodnym usposobieniu. Do naszych czasów dotrwali jako swego rodzaju duchy przeszłości, niezauważeni przez media, etnografów, muzea, które nie zadbały o to, by w porę zacząć gromadzić ostatnie narzędzia ich pracy. Niektórzy z bartników odchodzili niemal na moich oczach…

Jesienią 2015 roku w strefie czarnobylskiej na Białorusi udało mi się spotkać kilku bartników Białorusi, którzy częstując mnie miodem, zapewniali, że to najlepsze antidotum na wiele chorób (w tym także ochrona przed radiacją) i – w dowód – wskazywali na własną kondycję. Ich akrobacje pod koronami drzew, taniec z leziwem (liną wykonaną ze skóry łosia), za pomocą której wbijali się w gęstwinę liści, wciąganie kłód za pomocą koła uważam za swoisty teatr obrzędowy, którego byłem jedynym widzem.

Dziś po latach badań, wiem, że przyczyn upadku bartnictwa było wiele: zabiły je nie tylko ukazy carskie i pozytywistyczne działania zapomnianych już dziś pionierów pszczelarstwa: Kazimierza Lewickiego i Jana Dzierżonia, którzy na miejsce barci wprowadzili nowoczesne ule… Bartnictwo zabiły też bezkresne kołchozowe plantacje rzepaku… Ten miód po skrystalizowaniu nie daje pszczołom szansy na swobodny dostęp do zimowych zapasów w barciach.

Podobnie jak Indianie z Amazonii, bartnicy dotrwali w niszy własnej profesji dzięki izolacji cywilizacyjnej: teraz ich zawód powoli znika z indeksu… Miejsce bartników zajmują młodzi fascynaci zawodu, którzy w rekonstrukcji metod pracy bartników sięgają również po nowoczesne narzędzia, w tym piły spalinowe i Internet… Na naszych oczach powstaje nowy obraz prastarej profesji, propagowany w szkołach, na regionalnych pokazach. Listę fundacji informujących o planowanych dzianiach barci na terenie Polski można znaleźć na stronach www. Pozostaję w satysfakcji, że dziedzina, którą od dziesięcioleci uważano za wymarłą jest jednak żywa…

- ------------------------

Wypowiedzi Kazimierza Lewickiego na temat bartnictwa (dawnych pasieczników):

Każda nauka i umiejętność ma swoich zwolenników, jak również i niechętnych. Ci ostatni, zwykle bartnicy z zastarzałemi teoryjami nieraz w błąd wprowadzają początkujących. […] Już teraz wielu przeciwnych przekonało się, że to nie same pszczoły, ani ule dają korzyści kolosalne, ale umiejętność człowieka, więc jest nadzieja, iż wkrótce wszyscy dojdą do tego przekonania.

Kazimierz Lewicki, Pszczelnictwo. Zbiór wiadomości o życiu i przyrodzie pszczół…, Warszawa 1888, s. 178.

Umiejętność dawnych bartników zasadzała się głównie na łażeniu po drzewach, wyrzynaniu plastrów – i, co najwyżej, zaprawianiu nowych barci, do których by roje same właziły. Taki sposób hodowania pszczół dostępny był tylko dla prostaczków. Prawili też oni o pszczołach i matkach tysiące baśni, a których wiele jeszcze w obecnych czasach bywa powtarzanych przez nieświadomych i łatwowiernych. Dopóki bogata, choć dzika roślinność bez przerwy żywiła pszczoły, dopóty niewiele myślano o ulepszeniu i udogodnieniu sposobów wyzyskiwania pszczół. Pierwszą nowością było ścinanie drzew z pszczołami i ustawianie ich przy domu, a później – wyrabianie uli kłód i osadzenie w nich naturalnych rojów. Gospodarka taka była bardzo korzystną dotąd, dopóki jeszcze sprzyjały warunki.

W miarę pogarszania się warunków, zmniejszała się ilość rojów, a wskutek tego produkcyja miodu coraz malała; w końcu przyszło do tego, że pasieki przynosiły tylko korzyści w wosku, gdyż miód zebrany przez pszczoły nie zawsze im wystarczał nawet na własne wyżywienie.

Ulami używanymi w pasiekach były u nas kłody, na Podolu bezdenki, a gdzie drzewo jest drogie jak w Niemczech, we Francji i t. d. – najwięcej rozpowszechniano kószki plecione ze słomy lub z witek i oblepione gliną. Ogólnie mówiąc, stan pszczelnictwa w całej Europie coraz był gorszy, bo w miejscowościach gdzie rola troskliwiej była uprawianą, pszczoły same siebie utrzymywać nie zdołały, a w lesistych – jako tako pielęgnowane przez pasieczników dawały nader umiarkowane korzyści.

Kazimierz Lewicki, Pszczelnictwo krajowe. Praktyczny podręcznik przy zakładaniu i prowadzeniu pasieki…, Warszawa 1920, s. 22 - 23.

- ----------------------

„Bartnictwo – nauka o pszczolnictwie leśnem i samo hodowanie w lasach pszczół dzikich, leśnych, zwanych Zielonemi lub Borówkami. Trudniący się tem zwani są bartnikami. Przed laty byli stowarzyszeni, mieli oddzielne swe prawa i sądy (…) Każdy cech bartniczy miał w swej parafii księdza, promotora cechu bartnego, który w dzień św. Bartłomieja ich patrona odprawiał w kościele nabożeństwo. (…) Naturalne sadowienie się pszczół leśnych po dziuplach drzew z których branie plastrów było nader trudnem, nastręczało w bardzo odległych czasach myśl przysposabiania dla nich stosownego wyżłobienia, zwanego barcią lub dzienią w drzewach zwykle donośnych, gładkich, prostych, do znacznej wysokości niegałęzistych, iżby nie łatwo dostawał się do miodu niedźwiedź lub pszczołolupca. (…) W Wielkopolsce i Małopolsce bartnictwo wcale nie było rozwinięte”.

Kartki z historii polskiego bartnictwa na podstawie źródeł własnych

XIII wiek – jedna z pierwszych wzmianek o polskim bartnictwie pojawia się u Wincentego Kadłubka, który skarży się na niedźwiedzie, upatrując w nich zagrożenia nie tylko dla barci, ale też bartników (niedźwiedź w średniowieczu nazywany był „bartnikiem”).

1379 – traktat pokojowy między Zakonem Krzyżackim a Wielkim Księstwem Litewskim ustanawiający przebieg granicy na ziemiach pojaćwieskich w Puszczy Przełomskiej (obecnie Augustowskiej), zastrzegał prawo ludności grodzieńskiej do prowadzenia barci również po Krzyżackiej stronie granicy. Zapisy o wchodach bartnych dla poddanych Wielkich Książąt pojawia się niemal we wszystkich traktatach między tymi państwami aż do 1422 roku.

Źródło: Praca zbiorowa Studia i materiały do dziejów Suwalszczyzny , Białystok 1965

1491 rok – ogłoszenie Statutów mazowieckich (gł. Statutu Jana, księcia mazowieckiego); pierwsza kodyfikacja zasad bartnictwa jako tych, które „obszerniej mówią i określają tak prawa własności barci, jako i obowiązki bartników (Statut Jana, księcia mazowieckiego).

1538 – sejm w Piotrkowie znosi regale bartne, czyli wyłączne prawo panującego do pobierania dochodu z barci zakładanych w lasach nadanych przez panującego szlachcie. Odtąd bartnicy nie mogą swobodnie zakładać barci w lasach prywatnych.

Żródło: J. Rafacz Regale Bartne na Mazowszu w późnym średniowieczu, Lwów 1938

• 1559 rok – spisanie i wydanie drukiem prawa bartnego na terenie dawnego Mazowsza przez Krzysztofa Niszczyckiego, starostę przasnyskiego i ciechanowskiego – „prawa te, jakkolwiek sankcyi sejmu i króla nie miały, mimo to jako sprawiedliwe, i według dawnych zwyczajów spisane, miały swoją moc i znaczenie pomiędzy bartnikami dawnego Mazowsza. W myśl kodyfikacji „składanie należnej daniny” wyznaczono na „dzień świętego Michała” na sądy bartne; oraz „dnie świętych apostołów Szymona Judy i świętego Stanisława biskupa krakowskiego”; jednocześnie ustanowiono kary za niewywiązanie się z tej powinności; precyzyjnie określono skład sędziowski oraz status i obowiązki sędziów, a także sądów czyli roków walnych, wybierając na ich siedzibę Przasnysz oraz określając dzień, „w którym zbierać się winny, na każde święto świętego Wojciecha”; ustanowiono też kary dla „pisarza bartnego” za „sfałszowanie przy robionych zapisach, lub dekrecie, rękę, którą to pisał, ucinano mu, a gdyby sfałszował księgi bartne, stawał się bezecnym i krzywoprzysiężcą, za co go żywcem spalonym ma być”.

• 1616 ustanowienie Porządku prawa bartnego dla starostwa łomżyńskiego przez Stanisława Skrodzkiego z Kolna.

• 1630 – nadanie przez króla Zygmunta III przywileju bartnikom ostrołęckim

• XVI wiek – wydanie nakazu usunięcia bartników z Puszczy Niepołomickiej przez Zygmunta Augusta, uważanego za reformatora agrarnego i strażnika przyrody.

• 1715 – nadanie przywileju bartnikom z okolic Łagowa przez biskupa Kazimierza Łubińskiego.

• 1730 – nadanie przywileju bartnikom nadbużańskim przez biskupa płockiego, Andrzeja Stanisława Kostki na Załuskach Załuskiego, zaaprobowany 1738 roku przez Antoniego Dębowskiego i 1791 roku przez Krzysztofa Hilarego Szembeka.

1733 – Zarząd Miejski w Toruniu likwiduje etaty bartników opiekujących się barciami w lasach miejskich Torunia w zamian za wynagrodzenie i cześć miodu. Pierwszy bartnik miejski był zatrudniony przez Toruński magistrat w 1491 roku.

Źródło: S. Mendrala Ule polskie . Historia i gospodarka, Poznań 1939.

• 1801 – zniesienie sądów bartnych przez rząd pruski, po zainkamerowaniu dóbr biskupów płockich.

• 1801 – zniesienie sądów bartnych i ogłoszenie ustawy drukiem.

• 1816 – zasugerowanie przez rząd królestwa, aby bartnicy przenieśli barcie do pasiek przy siedzibach, z uwagi na szkodliwość bartnictwa dla lasów.

(wówczas liczba barci w lasach rządowych wynosiła 17736, najwięcej barci było w lasach augustowskich – 9725, w płockich – 5080, w sandomierskich –

1220, w podlaskich –1207.

• 1827 – wydanie przez rząd nakazu usunięcia barci, ze względu na to, że „psują użyteczność najcenniejszych drzew, dozór lasu jest utrudniony, a kradzieże ułatwione”.

• 1863 – doglądanie barci bywało kamuflażem walki o wolność, jak głosi legenda Puszczy Białowieskiej, jeden z powstańców styczniowych, Jan Szpakowicz, pod pretekstem doglądania barci dowodził powstańcom, za co zyskał przydomek „Polak”.

• 1888 – całkowita likwidacja bartnictwa przez władze carskie na terenie Puszczy Białowieskiej, która stała się prywatną własnością cara; od tego momentu bartnictwo w Puszczy ulega stopniowej zagładzie; z Puszczy usunięto też bartników, przekazując użytkowanie barci administracji leśnej.

• 1764 – jest pewne, że do połowy XVIII wieku odbywały się „sądy bartnickie przy kopach”.

• 1929 – (…) „leśne bartnictwo zniknęło zupełnie” – podaje Wielka ilustrowana encyklopedia powszechna 1929–1938, Gutenberg, Kraków.

• 1938 – w Rezerwacie Ścisłym Puszczy Białowieskiej ówczesny dytektor J. J. Karpiński zinwentaryzował i opisał 68 barci; w ostatnich latach oznaczono ich jeszcze 44.

• Warto odnotować, że mimo iż bartnicy trudnili się również uprawą ziemi oraz łowiectwem, nigdy nie czuli się rolnikami ani myśliwymi; uważali się bowiem za bartników i do swojego zawodu byli „przywiązani serdecznie”; były takie wioski bartnicze, w których „mieszkańcy przez całe stulecia zajmowali się bartnictwem i z niego żyli. Zarzucili je dopiero w czasach późniejszych, gdy bartnictwo na naszych ziemiach zaczęło zanikać”.

• Ślady bartniczej profesji do dziś pobrzmiewają w wielu nazwiskach, nazwach miejscowości, itd., od czasu, kiedy zacząłem przyglądać się bartnictwu bliżej, nazwisko Krzysztofa Bartnika, mojego kolegi z nałęczowskiego liceum, dziś profesora UMCS, zyskało dla mnie nowy sens…

- -------------------------------------------

Reaktywacja bartnictwa/neobartnicy

Reaktywacja rzemiosł dokonuje się współcześnie nie z inicjatywy „odgórnej” (jak w czasach PRL), ale w wyniku autentycznego zainteresowania ludzi dawnymi technologiami i sposobami gospodarowania. Dzięki grupom zapaleńców udaje się odtworzyć niemalże, całkowicie już nie stosowane techniki, sposoby gospodarowania, zapomniane zawody, jak bartnictwo.

Nieprzewidywalne, nieistniejące od ponad wieku bartnictwo, zostało całkowicie zastąpione przez bardziej przewidywalne pszczelarstwo. Ostatni bartnicy utrzymywali się na terenie Puszczy Białowieskiej do II wojny św.

Kilka lat temu z inicjatywy WWF na terenie kilku parków krajobrazowych i narodowych (Zespół Parków Nadpilicznych, Wigierski Park Narodowy, Biebrzański Park Narodowy) przystąpiło do programu reaktywacji bartnictwa. Stało się to możliwe dzięki bartnikom z Baszkirii, gdzie ta forma gospodarowania przetrwała do dzisiaj. Baszkirscy bartnicy uczyli polskich pszczelarzy (a zarazem pracowników parków) sposobu hodowli dzikich pszczół na „sposób baszkirski”. W każdym z parków zostało zasiedlonych pszczelimi rodzinami kilka sosen... Ale powrót do tej formy hodowli okazał się niełatwy, ze względu na same pszczoły. Żyjące w Polsce obecnie gatunki pszczół najlepiej sprawdzają się w warunkach przydomowych. Z założenia – sposób postępowania z pszczołami miał jak najbardziej przypominać ten sprzed wieku – czyli minimum ingerencji ludzkiej. Oby brak uzysków nie zniechęcił zbyt szybko naszych neobartników.

Dla etnografa cenne – bo naocznie możemy doświadczyć jak wygląda, choćby sposób wchodzenia na drzewo do barci przy pomocy leziw (z liny), dzianie barci (udział piły mechanicznej w niczym nie umniejsza tej czynności, w znacznym stopniu ja przyspiesza), czy drążenie kłody, a także całe obchodzenie się z pszczołami (nieco różniące się od tego w gospodarce pasiecznej). Zapał współczesnych bartników, którzy poruszają się trochę po omacku, szukają, doświadczają budzi podziw. I nie najważniejsze jest to co było najważniejsze dla prawdziwego bartnika – czyli ilość pozyskanego bartnego miodu. Ważny jest sam proces. Przerwana ciągłość wymaga z pewnością więcej wkładu.

Regionaliści powiedzieliby – czerpiemy z własnego dziedzictwa, chcemy je uratować przed zapomnieniem. Dla mnie najważniejszy jest zapał ludzi, którzy widzą sens tych działań. Trochę w tym romantyzmu, trochę realizmu, podyktowanego nadzieją na popyt - nieznanego w tej chwili w Polsce - miodu bartnego. Należy kibicować.

W dobie coraz szybszego postępu cywilizacyjnego, obserwujemy coraz większe zainteresowanie dawnymi rzemiosłami, technikami, sposobami gospodarowania. Coraz częściej sięga do korzeni współczesne wzornictwo, wykorzystując tradycyjne motywy, technologie, formy. Szukamy żywności z ekologicznych upraw.

Powracamy do tego co było kiedyś, bo wydaje się „atestowane” wiekami istnienia. Dostrzegamy na nowo wartość pracy rąk ludzkich. Dlaczego ? Bo wydaje się piękniejsze, zdrowsze. Lepsze, bo bliżej natury, czyli bliżej odwiecznych wartości. Czy to nasza krótkotrwała „ucieczka” od nadmiaru łatwo – w zasadzie – dostępnych dóbr. Zamiast pozyskiwać łatwiej, chcemy żeby było trudniej.

- -----------------------------

Słowniczek bartniczy

Barć – dziupla w drzewie, naturalna lub wydrążona przez człowieka, służąca za gniazdo dla pszczół

Borówki – pszczoły hodowane w barciach

Cieślica – narzędzie do wyrobu barci

Dzianie – praca przy tworzeniu barci

Dłużnia – deska zamykająca otwór w barci

Farbowanie – spryskiwanie wnętrza barci wywarami z dodatkiem wosku w celu zwabienia pszczół

Klucza – hak drewniany podstawa kłody zapewniająca jej stabilność

Kłoda – ul wyrabiany z okrąglaków drzewa martwego

Kłoda leżak – ul nierozbierany wykonany z pnia długości 1,4–2 m lub odpiłowanego drzewa bartnego, ułożony skośnie

Kłoda na staniach – kłoda ułożona na rusztowaniu z dylów

Kłoda stojak – ul nierozbierany wykonany z pnia długości 1,4–2 m lub odpiłowanego drzewa bartnego

Leziwo z leżajem – warkocz dł. ok. 40 m, wykonany z powozu konopnego lub skóry z łosia; służyło do wspinania się na drzewo, w celu dotarcia do barci

Łażbień (siedlanka, siadanka) – deska stanowiąca część leziwa, na której siedzi bartnik podczas pracy

Oczkas – długi klin zwężający światło oka oraz podtrzymujący plastry; znak górnej granicy podrzynania plastra z miodem

Odczyniane – wiosenne porządki w barci

Oko – wylot, otwór ula

Piesznia (pieśnia) – dłuto na długiej rękojeści, służące do drążenia barci

Rączka – jednostka miary miodu stosowana w Polsce od XV wieku

Samobójki (samobitnie, dzwony) – kołki, kamienie umieszczone na sznurze w celu utrudniania dostęp do barci niedźwiedziom

Sąd bartny – kolegium powołane do sądzenia spraw bartnych; w skład wchodzili: sędzia, podsędek, podstarości bartni .Sąd zbierał się w dniu św. Szymona Judy i św. Stanisława, biskupa krakowskiego; miał prawo karania również śmiercią

Serka (barta) – narzędzie do wyrobu barci

Stawka-kłoda – stojak ustawiony na drzewie

Stojło – drzewo, na którym stoi kłoda

Szwejca – narzędzie do wyrobu barci

Topór – narzędzie do wyrobu barci

Ciosno (znamię) – znak boru przynależny bartnikowi