Певний Богдан

Луцьк - Нью-Йорк

Певний Богдан

4 червня 1931 року в м. Луцьк народився Богдан Петрович Певний. Художник, письменник, журналіст, мистецтвознавець. Мати Зінаїда Никифорна Миць, батько Петро Герасимович Певний. Хресними батьками Богдана були Ніна Машкевич Певна. Охрещений у Хресто-Воздвиженській автокефальній церкві Пашковським.
1931 - 1935 - Батько Петро Певний, професійний журналіст, перебуваючи на посаді Голови Волинського українського об’єднання у водночас виконує функції радника Рільничої палати на Волині, був головою Товариства імені Лесі Українки, почесним головою Робітничого об’єднання праці в Луцьку, головою клюбу “Рідна Хата”, членом ревізійної комісії Товариства імені митрополита Петра Могили. 1939 - 1936 роках був послом до Польського сейму.
Дядько Богдана, Микола Герасимович Певний (1985 - 1940) - актор, засновник Українського Волинського театру. У 1940 році його КДБ розстріляло в Биківні. Дружина дядька Миколи - Антоніна (Ніна) Миколаївна Певна (Машкевич) - артистка Волинського українського театру у 1941 вислана до Сибіру де і померла 1982 р.
1939 - помирає мама Богданом заопікувалися материні батьки – бабуня Дарія Людвиківна та дідусь Никифор Максимович Миці. Дядько Юрій Миць дає перші уроки малювання малому Бобові.
1942 - на прохання батька з допомогою Владики Мстислава Скрипника переїхав до батька у Варшаву.
1943 - батька Богдана, Петра Герасимовича Певного арештує Гестапо. Богданом заопікувалися владика Полікарп та хресний батько проф. Іван Власовський та члени УНР, з якими він виїздить до Ваймар в Німеччині.
1945 - Богдан виїздить до Української ґімназії в таборі переселених осіб в Ульмі, де живе в бурсі, стає членом Української молодечої організації „Пласт“, бере участь в виховних таборах, мандрівках та з’їздах.
1947 - переїздить до укрїнської школи в таборі в Ділінґені, Німеччині, де закінчує середню освіту.
1948 - познайомився на пластовому таборі в Німеччині з Христиною Дмитрівною Квасницею, а одружилися в 1960 році в Америці.
1959 - почав студії журналістики у Гохшуле фюр Політіше Вісеншафтен при Людвік Максиміліян Університеті у Мюнхені.
1951 - Богдан з батьком еміґрували до США і поселилися в Нью Йорку.
Мистецьку освіту Богдан отримав у Скул оф Віжуал Артс (School of Visual Arts), Нешенал Академі оф Дізайн (National Academy of Design) і Арт Стюдентс Ліґ (Art Student League) в Нью Йорку та в Колюмбіуському і Нью Йоркському Університетах.
1955 - перший голова Товариства молодих образотворчих митців Нью-Йорка, заступником голови об'єднання митців-українців в Америці.
- займався графікою, ілюструванням книжок і журналів, написав більше сотні есе, статей і розвідок, видав монографію "Микола Неділко", упорядкував книгу екслібрисів "шістдесятників".
- дійсний член Української Вільної Академії Наук (УВАН) у Нью-Йорку.
1988 - влаштував виставку “Сучасне мистецтво України” в Нью-Йорк.
1991 - член національної спілки художників України.
1992 - відвідав Луцьк.
2003 7 вересня - Богдан певний помер, похований в Нью-Йорку.
2013 - Колодяжненський літературно-меморіальний музей Лесі Українки одержав 22 експонати від родини Богдана Петровича Певного

Богдан Певний

Народився 4 червня 1931 р. в Луцьку на ВОЛИНІ, де поселився батько Богдана Петро Герасимович Певний після програних Визвольних змагань, у яких він брав участь як старшина армії Української Народної Республіки. Витоки роду Певних пов'язані з запорізьким козаком, прозваним Певним, що в кінці XVIII ст. прибув з-за Дунаю і поселився на Слобожанщині у с. Огульці - в урочищі Дирківське на лівому березі р. Ординки. Поселення відоме зі скіфського часу (5 - 3 ст. до н.е.) і розташоване неподалік Харкова. У кінці XIX - поч. XX ст. знаходимо у Полтаві прямих нащадків козака Певного з Огульців. Полтавські Певні приятелювали з Петлюрами і Скрипниками. Батько Богдана Певного Петро Герасимович за фахом журналіст був послом до польського Сейму від Українського Волинського Об'єднання, яке очолював. У 1939 р. батько, рятуючись від неминучої загибелі від більшовиків, виїхав на Захід. Мама померла. Богдана забрали бабця і дідусь по материній лінії. У них він прожив до 1944 р. Об'єднатися з батьком, який проживав у Варшаві, допоміг архієпископ Мстислав Скрипник. Б. Певний середню освіту закінчив у 1949 р. в Ділінгені, у Німеччині та 1950 р. почав студії журналістики у Гохшуле фюр Політіше Вісеншафтен при Людвік Максиміліан Університеті у Мюнхені. Богдан систематично публікував політичні карикатури в українських емігрантських журналах. У 1951 р. разом з батьком емігрував з Німеччини до США і поселилися у Нью-Йорку. Мистецьку освіту отримав у Скул оф Віжуал Артс, Нешенал Академі оф Дизайн і Арт Стюдентс Ліг у Нью-Йорку та в Колумбійському і Нью-Йоркському університетах. Під час студій був співзасновником і двічі головою «Товариства молодих образотворчих українських митців» у Нью-Йорку. Товариство організувало чотири художні виставки, у яких вперше Б. Певний виставив свої твори. У 1960 р. Б. Певний одружився. Після студій став членом Об'єднання митців українців в Америці і брав участь майже у всіх його виставках. Б. Певний був членом правління ОМУА і займав посаду заступника голови і організаційного референта (з 1969 р). Займався графікою - оформленням та ілюструванням книг і журналів для дітей і молоді. Як маляр найактивніше проявив свій талант переважно в натюрморті олійною технікою. Митець володіє досконалим рисунком і вишуканим колоритом, що вказує на високу культуру митця. Щодо манери свого письма, то Богдан Певний підкреслив у статті «Дещо про себе»: ... «Асиміляційний процес натрапив у мені на відбірність, виплекану ще за дитячих років. Спочатку моє малярство мало тяготіння до об'єктивного експресіонізму («Велика біла дорога», 1956), і згодом до сюрреалізму («Пророк», 1957). Кольорові площини почали замінювати ранні бравурні мазки. Мій сюрреалізм почав виповнюватися символікою («Спаситель», 1961). Моя найвідоміша праця «Земля» присвячена памяті голоду в Україні 1933 р., виконана на основі одного з кадрів фільму Олександра Довженка. Вона тепер зберігається у Музеї при Українському православному осередку в Баунд-Бруку в США. Широку популярність отримав плакат із зображенням Тараса Шевченка із написом «Чи твої діти говорять моєю мовою?». Він був масово розповсюджений в Україні у 1990-х роках.

Богдан Певний виступив проникливим теоретиком мистецтва, написав ряд монографій і статей на теми українського мистецтва. Він автор численних рецензій на виставки, статей про митців в українській пресі в Європі й Америці.

Помер Богдан Певний у 2002 р

Світлої пам’яті Богдана Певного

У далекому від нас м. Нью-Йорку (США) відійшов за вічну межу знаний український мистець, письменник, видавець, громадський діяч, співредактор журналу “Сучасність” Богдан Певний.

Невиліковна підступна хвороба вже підточувала його сили, а він ще дуже хотів хоч раз приїхати в Україну. Приїжджав до Києва щороку. 7 вересня цього року перестало битися його любляче й добре серце і в скорботі не тільки вся

його родина, але й всі, хто знав цю справді обдаровану, непересічну, багату душею людину. Поховали Богдана Певного на українському цвинтарі у Бавнд-Бруку.

Незалежність України була його найбільшим святом і можна з певністю сказати, що мистець Богдан Певний наближав це свято невтомною працею в галузі української культури. Він мав енциклопедичні знання, автор багатьох статей, альбомів про видатних українських мистців Олександра Архипенка, Михайла Бойчука, Михайла Черешньовського, Аллу Горську, Галину Мазепу та багатьох інших. Вчений мистецтвознавець досліджував тенденції розвитку абстрактного експресіонізму в Америці, новітні течії у світовому мистецтві, писав про входження в світ модерного мистецтва Марка Шагала, аналізував напрями українського мистецтва в 80 – 90-ті роки, зокрема писав про творчість Олександра Івахненка, бував на його виставках.

Богдан Петрович Певний написав прекрасний цикл волинських оповідань зі своїх спогадів про рідну Волинь, де він народився в червні 1931 року. Його родина матері походила з Східного Поділля, а батько Петро Певний був відомим українським меценатом, видавцем, редактором, правником, послом до польського Сейму і походив родом з Полтавщини. У 30-ті роки, щоб уникнути арешту, він покинув Україну.

Малий Богдан залишився з дідом і хворою матір’ю, яка невдовзі померла. До тринадцяти років він зростав біля діда Никифора Максимовича, який опікувався сиротами-онуками і на питання, як йому вдалося зберегти себе при здоров’ї до 80-ти років, відповідав: “Обов’язки при житті тримають”, маючи на увазі двох підлітків онуків і наймолодшу дочку.

Фронт наближався до Луцька. Богданів хрещений батько Степан Скрипник (Митрополит Мстислав) прислав з листом посланця, щоб той вивіз хлопця з України і переправив його до батька під Варшаву. Йому виповнилося тринадцять років і відтоді почалося його мандрівне життя за межами України.

Працював інженером у Нью-Йорку і писав про українську культуру свої численні праці. Він висвітлював проблеми мистецтва в широкому контексті, знав добре модерні напрями в світі, цікавився творчістю українських мистців емігрантів у різних країнах їхнього осідку. Копії його статей з цієї тематики зберігаються в Рукописних фондах Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України (Ф.14 - 2,од.зб.436).

Його мистецькі твори маловідомі в Україні, але листівку Богдана Певного із зображенням Тараса Шевченка та підписом: “Чи твої діти говорять моєю мовою?” пам’ятають.

Мав Богдан неабиякий письменницький хист, написав чимало оповідань, повістей. Серед персонажів його останньої книги “Змова” (Львів, Кальварія, 2002) видатний мистець Михайло Бойчук, якого знищив більшовицький режим не тільки фізично, але знищено було і його прекрасні твори. Богдан Певний у біографічній повісті про М.Бойчука показує надзвичайний талант великого мистця України – творця української ново візантійської школи.

В історичній повісті “Змова” на архівних матеріалах та спогадах свого батька Петра Певного, письменник змальовує непросту ситуацію в уряді УНР, показує сильну постать Симона Петлюри.

Вражає художньою майстерністю, образні й щире біографічне оповідання Богдана Певного “Погашення боргу” (Волинь моя. Київ, 2001, вип.1), яке автор закінчив словами “…нема нічого гіршого, як жити і не мати Батьківщини”. Це був той тягар на душі, який ніколи не покидав його. Він щиро любив Україну, вболівав за всі справи, багато робив для піднесення нашої духовності.

Пам’ятаємо й шануємо сина України Богдана Певного

Професор Валентина Борисенко

Волинський український театр 1928–1939 рр

Волинський український театр (ВУТ) під орудою М. Певного – такою була його офіційна назва – виник 1928 р. як аматорський драматичний гурток при луцькій “Просвіті”. На початку 1930-х рр. ВУТ перетворився у професійний театр. Його постійним директором був М. Певний. У 1932 р. задля організаційної та фінансової підтримки театру засновано Волинське українське театральне товариство (ВУТТ). На практиці воно займалося підтримкою українського театрального мистецтва на Волині, у т. ч. організацією аматорських гуртків, різноманітних концертів, режисерських курсів, створенням декоративно-прикладної секції та ін. Бюджет ВУТ був порівняно скромним, одначе театр працював без збитків. Середня відвідуваність становила 200 глядачів на один спектакль. Склад акторської трупи, незважаючи на її численність (близько 30 осіб), відзначався стабільністю: за 12 років існування театру тут працювало менше ніж 50 митців. Умови роботи театру диктували потребу утримувати власний хор та оркестр. За репертуарну основу М. Певний узяв побутові п’єси корифеїв українського театру та історичні драми. ВУТ ставив за мету пробудження серед українського населення патріотичного національного духу. Для цього, зокрема, усі важливі дати в історії української культури відзначали спеціальними постановками.

Більшу частину театрального сезону актори ВУТ подорожували містечками та селами Волині. Переїзди здійснювали залізницею, автомобілями, але найчастіше – підводами. Мандрівка кіньми на 20–40 км для артистів була звичною. Переїзди ускладнювала потреба транспортувати громіздкі декорації

Микола Герасимович Певний та Ніна Певна (Мишкевич)

Микола Герасимович Певний

Актор, засновник Українського Волинського театру.

« Народився 23 січня 1885 року в місті Полтава. Здобув середню освіту в

Торговій школі в Єлисаветграді. В 1914 році був студентом Варшавської

Політехнік, де як прапорщи пішов на фронт. Будучи пораненим в руку

лікувався в Москві, а після одужання переїхав до Петрограду де навчався на драматичних курсах Ромфора. У 1918р. вступив до трупи Московського художнього театру, а в кінці цього року переїхав до Києва де працював в Українському державному народному театрі. Після того як большивики залишили місто, вступив до лав Української Армії де воював в у 3-й дивізії. Однак, після поразки Української Народної Республіки, був інтернований у м. Калуші і звітам потрапив до табору “Стадом” для інтернованих українців в польському місті Ченстохові де здійснив свої перші режисерські спроби, керуючи аматорським гуртком.»

1921 року М. Садовський, щоб підсилити трупу в Ужгороді, допомагає у звільненню з полону кількох акторів серед них був Микола Григорович Певний.

В Ужгороді, Микола поринає у творчу працю, йому доручали найголовніші

ролі. В театрі він пізнає акторку, співачку Ніну Машкевич; а в 1923 році з нею одружився. В осені 1927 року подружжя Певних виїхало до Варшави, де Миколі Гарасимовичеві Певному було запропонувано працю в часописі Українська нива, редактором якого був його брат Петро. Згодом 1928 року редакція часопису а з ним і родина Певних переїздить в Луцьк. Тут на Волині розпочався новий етап у творчості Ніни та Миколи Певних. Разом вони доклали максимум зусиль з метою заснування Українського Волинського театру. Який в 18-го листопада 1928 року

Виставою “Гетьман Дорошенко” за п’єсою Лариси Старицької –Черняхівської в приміщенні “Рідна хата” започаткував своє існування.

В листопаді -грудні 1939 року Миколу Герасимовича Певного заарештувало КҐБ і вивезли до Києва, де він сидів в одній з Київських тюрем в 1939 - 1940 роках. У 1940 році його розстріляли правдоподібно в Биківні.

Ніна Машкевич Певна

Акторка, співачка. Жінка Миколи Герасимовича Певного.

Народилася 16 червня 1897р. в заможні родині Миколи Машкевича в українському містечку Северинівка на Вінничині.

Завдяки її голосові (меццо-сопрано) була прийнята у склад славнозвісної хорової Української Республіканської Капелі заснованої під керівництвом К. Стеценка й О. Кошиця на доручення (2-го січня 1919р) Отамана Симона Петлюри, для пропаґанди української музичної культури за кордоном. Частина співаків Капелі, серед яких була Ніна Машкевич, залишилися в Ужгороді й оформившись в музично-драматичне товариство „Кобзар“ під керівництвом М. Керчіва. Згодом коли на основі хорової капелі “Кобзар” 27-го грудня 1920р. був створений перший Державний Руський театр товариства “Просвіта” в Ужгороді.

Розквіт театру припав на час 1921 по 1923, коли Чеською державою виділино грошеві субсидії. Керівництво “Просвіти” запросило на посаду керівника

Театру Миколу Садовського. Садовський, щоб підсилити трупу, допомагає у звільнені з табору інтернованих кількох акторів а сер них Миколу Певного. 22-го вересня 1921 року театр розпочав свій новий сезон. І майже у всіх спектаклях брали участь Ніна Машкевич разом з Миколою Герасимовичем Певним.

В осені 1927 року подружжя Певних виїхало до Варшави, а в1928 року родина Певних переїздить в Луцьк. Тут на Волині розпочався новий етап у творчості Ніни та Миколи Певних. Разом вони доклали максимум зусиль з метою заснування Українського Волинського театру. Який в 18-го листопада 1928 року

Виставою “Гетьман Дорошенко” за п’єсою Лариси Старицької –Черняхівської в приміщенні “Рідна хата” започаткував своє існування.

Ніни Певна заарештована 21 травня 1941 року (решения Опертройки УНКГБ Волынской области «как член семьи ОУН»). Вислана в спецпоселення – Микояновський район, Тюменскоя область – де працювала в полі. Через рік усіх українців, репресованих із західних областей України, знову зібрали і вивезли 2-го червня 1942 року в Пристань Переґрьобноє. Ніна Певна прожила в селищі Перегребноє у четвертинці бараку 44 роки до самої смерті в 1982

Олена Певна

Родина Певних. Повернення з небуття. З. Шульга

Родина Певних. Повернення з небуття

2003 року мені, представнику Львівської національної академії мистецтв в одній із краєзнавчих експедицій «Слов”янський хід», що проходила по річ Об від Сургута до Салехарду в невеличкому поселенніПєрєгрьобноєпощастило віднайти сімейні альбоми української драматичної актриси Ніни Певної, поспілкуватися з людьми, які не лише прожили з нею у Сибіру понад 40 роківдо останніх її днів, але й з гідністю поховали її у 1982 році на місцевому кладовищі, до нині доглядають за її скромною могилою, бережуть світлу пам’ять про неї, і недоторканними зберегли її безцінний архів та фотоальбоми.Скопіювавши кілька фотографійпісля повернення додому я зацікавилась - то ж ким була ця загадкова постать і що про неї відомо в Україні? Енциклопедія театрознавства подає скупі відомості: «…українська актриса, яка спільно зі своїм чоловіком Миколою Певним стояла біля витоків першого професійного українського театру в Ужгороді, заснованого товариством «Просвіта» у 1921 році, а з 1928 року була співтворцем Волинського українського театру в Луцьку під керівництвомі режисурою Миколи Певного.Обоє репресовані радянською владоюу 1941 році, цього ж року Миколу розстріляли у Києві.» А що трапилось з Ніною, нічого невідомо.

Звичайно ж, факти, наведені в фундаментальних працях Ю. Шерегія «Нарис історії українських театрів Закарпатської України до 1945 р.», Г. Ігнатовича «Від гасниці до рампи», Б. Певного «Майстри нашого мистецтва», А. Михайловського «Наші Гамлети й Дон Кіхоти», а також ряд досліджень, зроблених такими науковцямияк М. Миц, І. Стряпко, Н. Калуцька, І. Нестерук та ін. припіднімають завісу таємничості, і побіжно висвітлюють видатну роль цих двох постатей на ниві створення у ХХ-му ст. у бездержавній Україні перших українських професійних театрів.

Народилася Ніна у 1897 р. в с. Северинівка що на Вінничиніу багатодітній родини Миколи Машкевича. Отримала блискучу освіту, закінчивши Бестужевські курси в Одесі, володіючи кількома мовами і чудовим голосом у 1919 р. разом з Українською республіканською капелою під керівництвом О. Кошиця поїхала в гастрольне турне по Європі. Однак, у 1920 р. капела розпалася і частина акторів, а з ними і Ніна Машкевич, оформившись в музично-драматичне товариство «Кобзар», залишилася в Ужгороді, ставши згодом основною складовою частиною новоствореного театру.Як зауважує Ю. Шерегій: «Дата 15 січня 1921 р. буде записана великими літерами в історії Західної України», бо саме в цей день Руський театр товариства «Просвіта» в Ужгороді виставою «Ой не ходи, Грицю, тай на вечорниці» з Ніною Машкевич в ролі Марусі започаткував перший професійний театр на Закарпатті. На запрошення товариства театр очолив Микола Садовський. Щоб підсилити склад трупи професійними акторами, він сприяв прибуттю в Ужгород таких акторів як М. Певний, П. Чухрай,О. Левицький, які, як вояки Української Народної Республіки були інтернованими на Волині.

В Ужгороді Микола Певний з головою поринув у творчу працю, а знайомство з Ніною Машкевич завершилося шлюбом у 1923 р. Тогочасна преса у своїх рецензіях завжди виділяла досконалу гру Миколи і Ніни Певних, які переважно виступали у головних ролях, підкреслювала їх непересічний талант, красу голосу Ніни, героїко-ліричний сценічний образ Миколи. Особливого розквіту театр зазнав під керівництвом Олександра Загарова в сезон з 1923по 1925 рр., а з 1925 по 1927 рр. – Миколи Певного як режисера драм. Однак, через матеріальну скруту театр закрили, а подружжя Певних виїхало до Варшави, де Миколі запропонували працю в часописі «Українська нива», де редактором був його брат Петро. Згодом редакція часопису, а з ними і родини Певних переїздять до Луцька. І ось тут до 10-ї річниці«Просвіти» в приміщенні «Рідної хати» 18 листопада 1928 р. за п’єсою Л. Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко» відбулася вистава, яка стала початком першого професійного Волинського українського театру під керівництвом Миколи Певного. За майже одинадцять років театр здійснив справжній подвиг. По-перше, Миколі Певному вдалося сформувати цікавий репертуар, який складався як з української, так і світової класики, підібрати високопрофесійний колектив акторів, художників, музикантів, які, усвідомлюючи свою місію, жертовно служили рідному народові в царині творення української ідентичності.

По-друге, не зважаючи на політичні конфлікти з тогочасною польською владою, матеріальну скруту, засобами мистецтва театрові вдалося донести національні ідеали до якнайширших верств української людності краю. Цьому сприяли численні гастролі по Волині, творчі вечори, організовувані театром на честь відзначення Шевченківських днів, роковин Лесі Українки тощо. Збирач українського фольклору Михайло Телішевський в одній із рецензій зазначив: «Можна вже сказати з впевненістю, що Микола Певний зробив велетенську працю у галузі української театральної штуки, тобто заснував перший правдивий Український театр на Волині».

Але настав вересень 1939 року…Як «буржуазний занепадницький, шкідливий для народу театр» закрили. Брат Петро просив Миколу: «Тікаймо на захід». На що він відповів: «Я артист, мене чіпати не будуть». Мабуть він ще тоді не знав, що їх старшого брата Олександра Певного, красуня, з чудовим голосом, який працював спочатку в полтавському оперному театрі, а згодомграв в театрі М. Садовського в Києві в парі з самою М. Заньковецькою 22 жовтня 1937 році як «ворога народу» розстріляли у Києві, а його дружину Ганну Певну (Персіянову), також актрису в тому ж році вивезли в Башкиртостан, де вона у 1941 році померла в Бірську. Мабуть не знав і про найменшого брата Юрія Певного, якого 21 грудня 1937 року розстріляли в Полтаві за статтею 54 - 10 КК УРСР. Мабуть не знав, що і над ним, Миколою, вже нависла смертельна небезпека і зовсім скоро його арештують і розстріляють у 1941 р. у Києві. І до сьогодні ніхто не знайде могил цих невинно убієнних трьох братів. Коли його арештували, дружина Петра Певного ЗінаМиць напівроздягнена побігла через усе місто до Ніни, щоб сповістити їй страшну звістку. Тоді вона дуже застудилася і за кілька місяців померла. Петро на той час уже був у Варшаві, його неповнолітнього сина Богдана після смерті мами Зіни забрали бабуся і дідусь Миці. Згодом за сприяння майбутнього патріарха Мстислава вдалося переправити Богдана до батька у Варшаву, звідки вони поїхали до Сполучених Штатів Америки.

Не залишили в спокої і Ніну - її забрав воронок, давши перед тим годину на збори. Зі собою вона взяла документи, кілька сценічних костюмів, викрійки, які мала ще з Бестужівських курсів і два альбоми з фотографіями. Ось і все, що залишилося від попереднього щасливого життя. Куди її повезли і що з нею далі сталося ніхто, навіть рідні не знали.

А повезли її як і багатьох свідомих українців у рабство, практично в небуття. Сорок вагонів були вщерть заповнені небезпечними «ворогами народу» - жінками, дітьми, літніми людьми… Везли в товарняку, довго, в антисанітарних умовах, обминаючи Москву, через Тулу, по кілька днів зупиняючись на станціях… Минули місяці, аж поки привезли в Омськ. За тиждень розподілили по районах на поселення. Ніна потрапила в Колосовський район. Працювати доводилось в полі, спеціальний одяг не видавали, от і полола бур’яни славетна українська актриса в сценічних костюмах.

Через рік усіх українців, репресованих із Західної України зібрали біля прохідної омської пристані, довго чекали на пароплав, на який згодом усіх розмістили в трюмі, везли довго, спека понад 35 градусів, комарі, невідомість. 2 червня 1942 року. Пристань Пєрєгрьобноє. Вивантажили на берег біля рибдільниці.Поселили в четвертушку барака, в якому славетна українська актриса Ніна Певна й прожила довгих 40 років аж до самої смерті. Прожила в самотності, повному забутті, злиднях, холоді, тяжкій праці, опановуючи «дуже важливі» професії по обробітку риби, плетенні сітейі т.п.І навіть тоді, коли вже можна було повернутися до дому, вона цього зробити не змогла – не було за що (пенсію отримувала аж 34 рублі 50 копійок!), тай не було до кого – вже в Сибіру взнала, що її сестру, теж актрису вагітну повісили під час війни. Про долю своїх братів нічого не знала, родину Миколи за чотири роки практично винищили всю. Лишився хіба брат Петро Певний з сином Богданом, але й то у США.

В архіві Ніни зберігся листок з зошита, на якому вона занотувала кілька своїх думок, серед яких вражає запис, в якому вона звертається до своєї Долі: «Не приголубила, а тяжко покарала-осиротила.Вигнала з рідної хати. Літа проходять марно ні собі, ні людям…».

Радянська влада добре попрацювала, щоб навіть згадка про родину Певних і їх подвижницьку працю на ниві української культури не були відомі.

Тому насправді безцінним виявився архів, віднайдений у Сибіру. Зараз, старанням начальника управління культури м. Сургута Ганни Литвин усі ці матеріали повернуті в Україну. Світлини, які збереглися в цих фотоальбомах творять візуальний образ маловідомої і малодослідженої, але такої славетної сторінки нашої історії й культури.

Саме тому ? грудня 2010 р. о 18.00 в приміщенні Волинського українського музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка відбудеться акція під промовистою назвою: «Родина Певних. Повернення з небуття.» У програмі: фотовиставка «Історія одного альбому. Велич і трагедія родини Певних» - автор Зеновія Шульга, вистава Лесі Бонковської «Загублена в снігах Сибіру» за участю акторів Львівського державного музично-драматичного театру ім. М. Заньковецької заслуженої артистки України Лесі Бонковської, народного артиста України Степана Глови і учениці Львівської середньої спеціалізованоїмузичної школи-інтернату ім. С.Крушельницької Андріани Саєнко.Творча зустріч з інтелігенцією міста, театрознавцями, акторами. Цей проект покликаний встановити історичну справедливість і повернути Україні славні імена родини Певних, які своїм талантом, жертовною працею власним життям і особистою долею творили її суть і славу.

Оскільки зараз готується до друку альбом з віднайдених світлин, запрошуємо до співпраці широкий загал з проханням: якщо у когось є хоч якісь фотографії того часу, чи інформація про Волинський український театр і його акторів, родину Певних просимо надсилати матеріали на email:zena2201@mail.ruз поміткою «Певні». Заздалегіть дякуємо, бо маємо обов’язок перед цими величними постатями нашої культури пам’ятати слова самого Миколи Певного: «Колись український історик з цілою об’єктивністю змалює чини нашого театру, причому, напевно, підкреслить зі здивуванням шляхетну посвяту людей, які вміли заховати в злиденних умовах свойого буття й несприятливій атмосфері оточення лицарськістьДон-Кіхотів і незламну віру Гамлетів».

Зенові Шульга, доцент Львівської національної академії мистецтв

https://teatr.volyn.ua/history/

Роботи

Родинні фото

Микола Герасимович Певний 1928 р. заснував Український Волинський театр